Побутування «Ф. І. Про.» у російській культурі нової доби

Розміщено Вільні теми в 25 декабря 2013

Про іменах у сенсі, як і «тройчатке» фамилия-имя-отчество, існує велика наукова література, зокрема і философско-теоретическая (досить назвати видатні праці З. М. Булгакова, П. А. Флоренського, А. Ф. Лосєва). Грандіозний етимологічний словник (11 тисяч прізвищ!) з теоретичними екскурсами створив Б. Про. Унбегаун. До цій книжці прикладена цінна історична стаття Б. А. Успенського: «Соціальна життя російських прізвищ». Дослідження на тему постійно продовжують з’являтися. Зазначу хоча дуже змістовний збірник статей: пушкинодомский альманах «Переддень», випуск 6 – «Чуже ім’я» (СПб., 2001). У запропонованій статті автор займається конкретнішою областю: структурне співвідношення трьох іменних елементів, які отримали радянські часи абревіатуру «ф. и.о.», в різноманітних называниях. Є у вигляді не початкове називати людини, скажімо, при народженні і хрещенні, а конкретні називання при усному зверненні щодо нього, соціальній та письмових і більшістю друкованих документах, в епістолярному жанрі тощо. буд. Про типах називання конкретної людини теж написати цілу книжку. Різні національні традиції, і історико-культурні зміни створюють багатий спектр варіантів, у тому числі для східного слов’янства (Росія, Україна, Білорусь) важлива передусім «тройчатка» імен: крім імені Ілліча та прізвища ще узаконене по батькові, на відміну більшості інших сучасних народів земної кулі, де переважає «двійка» («двойчатка»?), ім’я та прізвище. Цікавий контрастний «перевертень»: для західного християнства характерні культурні проміжні зони між протилежними областями, наприклад наявність на «тому світі» чистилища між раєм і пеклом, тоді як православ’я існує лише дві контрастні крайності немає і ніякого чистилища з-поміж них: не «тройчатка», а бинарность. Про це багато писали Ю. М. Лотман і Б. А. Успенський. Проте по батькові як проміжний елемент повного, потрійного називання людини в східних слов’ян виникло далеко ще не відразу, як, втім, та прізвище, по-справжньому вкоренилася у народній середовищі згодом, фактично на ХІХ столітті. Попередниками прізвищ у Росії, а й в усьому світі були такі звані прізвиська, які згодом, від часів середньовіччя, стали перетікати до області прізвищ. Адже давнини людство взагалі називало своїх членів одне слово, одним ім’ям, без будь-яких по батькові, прізвиськ і прізвищ. Такі найдавніші персонажі Старого Завіту (Адам, Єва, Каїн, Авель, Сиф тощо. буд.), древні греки (Гомер, Есхіл, Сократ, Платон тощо. буд.). Але вже у Біблії виникали одноименцы, наприклад Иисусы (Ісус означає «рятівник»), і тож імені додавався другий елемент, хіба що прізвисько: Ісус Навин, Ісус Сирахов, Ісус Христос (назви Навин і Сирахов походять від імен батьків, а Христос означає «помазаник», звісно, маючи на увазі Див., наприклад, кілька конспективную статтю: Адоньева З. Б. Ім’я і обіг // Чуже ім’я : рб. – СПб., 2001. ется «Божий»). У в Давньому Римі вже значного розповсюдження отримали прізвиська як особливого елемента найменування (Тарквиний Гордий, Юлій Цезар, Юліан Відступник), як стали існувати нарощення першого імені, т. е. людина отримувала що й друге ім’я (Гай Юлій Цезар, Тіт Флавій Веспасіан), хоча поширеним чинився лише одна, хіба що найголовніше ім’я (Гай це особиста ім’я, а Юлій – родове, т. е. ця людина належить до роду Юлиев, і це виявився більш значним). Пізніше католицька церква запровадила вже правило: іменувати народжених немовлят двома іменами, які, втім, може бути не пов’язані із конкретними іменами предків; вигадування імен та вибір головного з цих двох імен – справа родичів. Потім дитя отримує що й третє ім’я, церковне, не включаемое до них.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций