Особливості Розановского протеизма

Розміщено Вільні теми в 28 июля 2013

Розанов сам готовий часом підіграти шанованій публіці і зайняти відведену йому нішу. Його самоуничижительные (чи, навпаки, самовосхваляющие) характеристики – це літературні маски, щоправда, майже прирослі до обличчя. Позиціонуючи себе як «маленької людини», Розанов демонстративно «приєднується до більшості». Його ліричний герой – це Ф. П. Карамазов (що розводиться, між іншим, про «мовешках») чи Підпільний. У ньому знайти риси і Свидригайлова, і Раскольникова, і Ставрогіна, та Івана Карамазова. І, то, можливо, ще навіть одного «юродивого» – князя Мишкіна. Найімовірніше, що ця багатоликість Розанова, глибоке переживання їм відносності будь-яких точок зору уможливлювала настільки возмущавшее сучасників його співробітництво у ворожих одна одній органах друку – з оприлюдненням прямо протилежних точок зору (у разі з автором «Щоденника письменника» цілком виключено). Розановский протеїзм – одна з умов його літературній гри, «слідчий експеримент», доводить відносність істини. Щоправда, це теж стосується переважно політики й у певному сенсі християнства. Що стосується онтології (тобто до сущностным, буттєвим питанням – Бога, полі, сім’ї, Росії і близько т. буд.) «думка» Розанова, зазвичай, не змінюється. Понад те – в «Опалих листі», як і й у «Щоденнику письменника», за всієї внутрішньої суперечливості можна виділити якийсь імператив, якесь моральне ядро, яке «тримає» текст. Саме тут першу чергу виникає переклик. Простежимо за приклад побутування одного мотиву. Говорячи в «Щоденнику письменника» про звірства, про турками в підвладній їм Болгарії, Достоєвський «за контрастом» малює ідилічну картину Невського проспекту, де матері та няньки мирно прогулюють своїх вихованців. І коли розчулений подібним видовищем оповідач хоче вже вигукнути у захопленні «хай живе цивілізація!», Довженка раптово відвідує сумнів: так не міраж все це? «Знаєте, добродії, – каже Достоєвський, – я зупинився у тому, що міраж чи, пом’якше, майже міраж, і а то й здирають тут не Невському шкіру з батьків у власних очах їхніх дітей, то хіба що випадково, як кажуть, “по які залежать від публіки обставинам”, отже, зрозуміло, тому ще, що городові стоять». «Здирання шкір» – звісно, метафора, але вона має міцні підстави, зокрема в найновішої історії: «А мови у Франції (щоб не зазирати куди ближче) 93-го року хіба утвердилася саме ця мода здирання шкіри, та й під виглядом самих священнейших принципів цивілізації, і і це після Руссо і Вольтера!» Цивілізація не гарантує людини ні чого, бо під нею – прикритий нею! – «хаос ворушиться». І нелюдськість завжди знайде собі пристойне виправдання: «…Але якби, – пише Хоча цей тема за межі справжньої роботи, поспіль не можемо не послатися на свідчення Л. А. Мурахиной, видевшей Розанова один чи два незадовго до її смерті: «Василь Васильович має душею цілком прозрачною, такою чистою, що й маленькі недоліки її (без яких Василь Васильович було б не людина) що неспроможні відштовхувати, адже й їх корінь – чистий. У тому вся суть Василя Васильовича, що він втілення принципу чистоти, що прагне покрити собою… стушевать весь бруд, скопившуюся у сприйнятті сучасних поняттях, але – на жаль! сама забруднюється від тісного зустрічі з нечистотою»


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций