Негативне ставлення Вяземського до прози Жуковського

Розміщено Вільні теми в 16 июня 2013

Вибудовуючи рецензію відповідно до послідовністю розташування статей Жуковського в аналізованому томі, заключну частину (всього півсторінки тексту) Вяземський присвятив його прозі послевестниковского періоду. Хоча стислість відкликання про «Подорожі по Саксонської Швейцарії» і «Рафаэлевой “Мадонни”» означала прохолодного, тим паче негативного до них відносини.

Так, «шматки з подорожей 1821 і 1824 років» визнані «зразком прози описової», і висловлено побажання, щоб Жуковський видав всі свої дорожні записки. Разом про те властивий В’яземському переважний інтерес до громадської проблематики зумовив її вибір й у жанрі подорожі. На його думку, «приємніше і корисніше дивитися з спостерігачем на суспільство, вникати у звичаї, зводити нього [путешественника-наблюдателя – І. П.] знайомства з знаменитими сучасниками», ніж із живописцем – «на природу». Проте рецензент гідно оцінив майстерність Жуковського у передачі вражень від творів мистецтва у його статті «Рафаэлева “Мадонна”». Вяземський, до 1826 року багато размышлявший і писав про романтизмі, явно зауважив романтичне початок у тому уривку Жуковського, хоча й педалював цю тему. Але він вдало переадресував визначення Жуковського («Мадонна» Рафаеля – «не картина, а бачення», либонь у неї є диво одкровення) його власному тексту і спромігся, по крайнього заходу, прохопитися про особливість поетики Жуковского-критика. Як і нотатках останнього гра «дівиці Жорж», у його статті про шедеврі Рафаеля рецензента приваблювало вміння Жуковського як дати «звіт про своїх при спогляданні» творів мистецтва, а й зрозуміти й присвятити читача в «таїнства» душі, психологію самого що робить художника. Наприкінці рецензії Вяземський уникає робити висновки, підбивати підсумки. Такий фінал цілком органічний для фрагментарною структури статті. Це дозволяло сприймати її свого роду цикл коментарів – реплік «у процесі читання» збірника, дуже змістовних, але з підлеглих жорстко якоюсь однією темі, хоч і дозволяли виділити найважливіший для рецензента наскрізний мотив «взаємовідносини письменники та суспільства», котрі претендували на систематичне її розкриття, відповідно припускали продовження розмови. І, зрозуміло, як про прозі Жуковського. Текст статті включався в метатекст – і публікував її журналу, і Вяземського загалом. Отже, критичні, публіцистичні, редакторські і видавничі досліди Жуковського першої чверті ХIХ століття знайшли у В’яземському уважного, по-дружньому розташованого і водночас суворого, іноді навіть прискіпливого суддю. Завжди пам’ятаючи про їхнє спільні корені – зв’язки й з Карамзіним, Вяземський бачив можливості і навіть необхідним відкрито критикувати («сварити» і «термосити», як які самі напівжартома-напівсерйозно писали) побратима за пером, входити ним саме в неприємні суперечки, нерідко по досить з принципових питань. Така установка, за словами старого Вяземського в нотатках «Що стосується паперів Жуковського» (1876), була взагалі й у «літературних і літераторських відносин» у тому «гуртку». Як зазначено вище, вона реалізовувалася їм й у листах Жуков-скому, й у «Записних книжках» (не розрахованих на широкого читача), котрий іноді виступи зі сторінок періодики. Причому литературно-общественные погляди, авторська стратегія і тактика Вяземського багато в чому вироблялися саме у з його міркуваннями про діяльність Жуковського – критика, публіциста, редактора і видавця. Вяземський цінував, але з переоцінював майстерність і значення прози свого старшого друга, створеної до виходу другого видання «Творів У. Жуковського в прозі» (1826). І все-таки критик був до неї поблажливіше і, здається, справедливішою самого Жуковського, котрий стверджував в «Конспекте з російської літератури» (1826 – 1827), що він «має свої індивідуальні заслуги», як та інші прозаїки – послідовники Карамзіна, але загалом вони «не досягли мистецтва свого вчителя», а «те, що написали, незначно». І сьогодні відгуки Вяземського допомагають осмислювати діяльність Жуковського – прозаїка, редактора і видавця як живе історичне явище. Відмінні особливим публіцистичним «градусом» судження Вяземського актуалізують аналізований матеріал, позбавляючи її холодної скам’янілості пам’ятника. Цей ефект нерідко досягався тому, що критик виходив з принципу створити «своє щодо чужого», за висловом Жуковського. У разі Вяземський або використовував «чужій» текст для позначення напрями власних міркувань, «дописував» розпочате перед ним (наприклад, в відгуку на статтю Жуковського про Кантемире), або вибудовував свій відгук як політичний «відповідь» на висловлювання що його автора (наприклад, у кризовій ситуації із статтею Жуковського «Хто істинно добрий і щаслива молода людина?»). Найяскравіше така авторська стратегія проявилася у рецензії Вяземського на книжку прози Жуковського 1826 року, та її риси проглядаються й більш ранніх його доробку. Проведення критик
а-публициста, як, постійно викликала нарікання, зокрема і з боку його старшого друга. Із цим пов’язана, можливо, і - оцінка Жуковським прози Вяземського у вже процитованому «Конспекте…»: «Його проза також дуже сильна, але їй іще більш притаманний недолік його віршів – прагнення вмістити занадто багато речей невеличкому просторі». Вяземський ж ми мислив своєї прози без цих недоліків. І незадовго на смерть, в 1870-е роки писав: « проза моя нічого очікувати забута. У прозі моєї є фізіономія і самобутність. Вона, зрозуміло, не іде у підметки прозі Карамзіна і Жуковського, але саме тією і вирізняється, що пішла не їх дорогою, а своїми путівцями». Так, критикуючи одне одного, друзі «від малолітства», і аж ніяк завжди однодумці, ішли всі ж у одному напрямку - прокладаючи кожен шлях до істинної «слави своєї зрілості й Батьківщини».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций