Обломів характеристика образа Штольца Андрія Івановича

Розміщено Морально-етичні теми в 26 августа 2013

ОБЛОМІВ (Роман. 1859) Штольц Андрій Іванович - один з головних героїв, друг Іллі Ілліча Обломова, син Івана Богдановича Штольца, що обрусів німця, що керує маєтком у селі Верхлеве, що в п’яти верстах від Обломовки. “Штольц був німець тільки вполовину, по батьку: мати його була російська; віру він сповідало православну; природне мовлення його була російська: він учився їй у матері й із книг, в університетській аудиторії й в іграх із сільськими хлопчиськами, у толках з їхніми батьками й на московських базарах. Німецька ж мова він успадковував від батька так із книг”. Утворення Ш. одержав специфічне: “З восьми років він сидів з батьком за географічною картою, розбирав по складах Гердера, Виланда, біблійні вірші й підводив підсумки безграмотним рахункам селян, міщан і фабричних, а з матір’ю читав священну історію, учив байки Крилова, розбирав по складах же Телемаку”. Виховання, як і утворення, було двоїстим: мріючи про те, щоб із сина виріс “добрий бурш”, батько всіляко заохочував хлоп’ячі бійки, без яких ні дня не міг обходитися син, зникнення дитини на полудня й більше з невідомими цілями в невідомі місця; Якщо ж Андрій з’являвся без підготовленого “назубок” уроку, Іван Богданович відправляв сина туди, звідки прийшов, - і щораз юний Ш. вертався з виученими уроками.

Мати III. , навпаки, прагнула виховати щирого джентльмена, чималого, чистенького хлопчика із завитими кучерями - “у сині їй увижався ідеал пана, хоча вискочки, із чорного тіла, від батька бюргера, але все-таки сина російської дворянки”. Із цього вигадливого сполучення й сформувався характер Ш., про яке багато й по-різному говорять не тільки персонажі роману - про нього склалася ціла література.

Сам Гончарів у статті “Краще пізно, чим ніколи” писав: “… Я мовчачи слухав тоді осудження, погоджуючись цілком з тим, що образ блідий, не реальний, не живий, а просто ідея”. Н. А. Добролюбов побачив в образі Ш. тип буржуазного ділка-підприємця, зосередженого лише на пристрої особистого щастя й благополуччя: “… як міг Ш. у своїй діяльності заспокоїтися від всіх прагнень і потреб, які долали навіть Обломова, як міг він задовольнитися своїм положенням, заспокоїтися на своєму самотнім, окремому, винятковому щасті… ” (”Що таке обломовщина?

“) Кілька десятиліть через А. П. Чехов у листі до А. С. Суворину виразився більш виразно, ніж колишні критики, тому що оцінка його не зводилася лише до соціальних критеріїв: “Штольц не вселяє мені ніякої довіри. Автор говорить, що це чудовий малий, а я не вірю Це продувна бестія, що думає про себе дуже добре й собою задоволена. Наполовину він складений, на три чверті ходулен”. ПРО Ш. було багато суперечок: незабаром після виходу роману він оцінювався критиками й сучасниками Гончарова як фігура майже безумовно позитивна, покликана розбудити сонне царство обломових і воззвать його мешканців до корисної діяльності. Бентежило те, що героєм був вибраний не росіянин, а німець.

“Инородство” Ш. викликає неприйняття його особистості й деяких персонажів роману, зокрема Тарантьевим, що говорить про нього відверто вороже не тільки тому, що Ш. розвінчує всієї його махінації. “Гарний хлопчик! Раптом з батьківських сорока тисяч зробив тисяч триста капіталу, і в службі за надвірного перевалив, і вчений… тепер от ще подорожує! Шибеник скрізь поспів!

Хіба теперішній-те гарний росіянин людина стане все це робити? Російська людина вибере що-небудь одне, та й то ще не поспішаючи, потихеньку так полегоньку, абияк, а те до, мабуть! Нечисто!

Я б під суд таких!” Інакше сприймає свого друга Обломів: з раннього років “юнацький жар Ш. заражав Обломова, і він згоряв від спраги праці, далекої, але чарівної мети”. Обломів звик жити по вказівці Ш. у самих дрібних справах йому необхідна рада друга. Без Ш. Ілля Ілліч не може ні на що зважитися, втім, і додержуватися рад Ш. Обломів не квапиться: занадто різне в них поняття про життя, про працю, про додаток сил. Не вміє обходитися без сторонньої допомоги, Обломів саме в цій рисі свого характеру представляє повну протилежність Ш., що з раннього віку був привчений батьком ні на кого ні в чому не розраховувати.

Він хоче займатися одночасно всім: рівною мірою цікавлять Ш. комерція, подорожі, творчість, державна служба. Розстаючись із батьком, що відправляє його з Верхлева в Петербург, Ш. говорить, що неодмінно виконає батьківську раду й зайде до стародавнього приятеля Івана Богдановича Рейнгольду - але тільки тоді, коли в нього, Ш., буде, як у Рейнгольда, чотириповерховий будинок. Подібна самостійність і незалежність, а також упевненість у своїх силах. - основа характеру й світосприймання молодшого Ш., що так гаряче підтримує його батько і якої так бракує Обломову. Стихія Ш. - постійний рух.

У свої тридцять із невеликим років він почуває себе добре й привільно тільки тоді, коли відчуває свою потребу відразу у всіх кінцях світу. “Він весь складений з костей, мускулів і нервів, як кревний англійський кінь. Він сухорлявий; щік у нього майже зовсім ні, тобто є кістка так мускул, але ні ознаки жирної округлості; колір особи рівний, смаглявий і ніякий рум’янець; ока хоча небагато зеленуваті, але виразні”. Саме ж головне в характері Ш. - “як в організмі немає в нього нічого зайвого, так і в моральних відправленнях свого життя він шукав рівноваги практичних сторін з тонкими потребами духу.

Дві сторони йшли паралельно, перехрещуючись і перевиваючись на шляху, але ніколи не заплутувалися у важкі, нерозв’язні вузли”. Цей образ міг мати частково своїми джерелами й старшого Берестова з пушкінської ” Панянки-Селянки”, і “російського аристократа” з повісті Н. Ф. Павлова “Мільйон”. Відгомони його чуються в добутках письменників - сучасників Гончарова: Щетинін з. “Важкого часу” В. А. Слєпцова, Сиплячи-Гин з “Новини” И. А. Тургенєва, Беркутів з “Волков і овець” Паратов з “Безприданниці”, Великатов з “Талантів і. шанувальників” А. Н. Островського. Значно важливіше представляється те, що в самого Гончарова цей тип з’явився у всіх трьох романах: Петро Іванович Адуев в “Звичайній історії” передував Ш. , а Тушин в “Обриві” багато в чому успадковував Андрію Івановичу.

Ш. ставиться до тих героям, що, за словами Гончарова, розпускають парасольку, поки йде дощ, “тобто страждав, поки тривала скорбота, та й страждав без особливої покірності, а більше з досадою, з гордістю, і переносив терпляче тільки тому, що причину всякого страждання приписував самому собі, а не вішав, як каптан, на чужий цвях… Мрії, загадковому, таємничому не було місця в його душі… У нього не було ідолів, зате він зберіг силу душі, міцність тіла, зате він був цнотливо-гордий, від нього віяло якоюсь свіжістю й силою, перед якою мимоволі бентежилися й несоромливі жінки”.

Подібний людський тип, як у реальному житті, так і в літературному втіленні, завжди несе в собі щось двоїсте: його позитивність начебто б безсумнівна, однак багато чого змушує пручатися виникаючим симпатіям, тим більше що однієї з важливих складових філософії Ш. є досягнення мети будь-яким шляхом, незважаючи на перешкоди (”над усе він ставив наполегливість у досягненні цілей”). Саме ця риса швидше за все й змусила Гончарова зробити свого героя німцем, щоправда, з надією на те, що не сьогодні завтра під російськими іменами з’являться нові Ш. Із самих добрих спонукань Ш. знайомить Іллінську й Обломова, щоб, “прищепивши” їм, як віспу, любов, розбудити 06-ломова до розумної діяльності. Коли цей експеримент успіхом не увінчується, Ш. дозволяє виявитися власному почуттю: він жениться на Ользі, сприймаючи її не тільки як улюблену жінку, дружину, але і як ученицю. На ній Ш. немов перевіряє свої власні теорії й філософію відносини до життя. Тут можливо одне біографічне зближення.

Відомо, що ще до своєї подорожі на фрегаті “Паллада” Гончарів познайомився з юною дівчиною Єлизаветою Толстой. Її краса й щиросердечні якості не зробили на письменника особливо сильного враження, але після повернення в Петербург Гончарів немов новим поглядом побачив і оцінив Толсту. Їй довелось стати єдиною й безмовною любов’ю Гончарова на все життя. І хоча в Ш. з Ольгою роман завершується щасливо, лінія розвитку їхніх відносин нагадує епізод біографії письменника. ТТТ.

страждає, наскільки йому це доступно, але не в силах усвідомити зміни, що происшли з Ольгою. Він поступово поринає в любов, стаючи для читача усе більше й більше людяним: “Усе тепер заслонилось у його очах щастям… У його пам’яті воскресла тільки благоухающая кімната його матері, ва-рьяции Герца… - Ольга - моя дружина!

- жагуче здригнувшись, прошептав він”. Повністю розкривається характер HL, коли через роки він пояснить Ользі у відповідь на її безпричинні тугу й смуток: “Ми не Титани з тобою… ми не підемо, з Манф-Редами й Фаустами, на зухвалу боротьбу із заколотними питаннями, не приймемо їхнього виклику, схилимо голови й смиренно переживемо важку мінуту, і знову потім посміхнеться життя…” Саме Ш. вимовляє слово, що стало згодом одночасно оцінкою і явищем: “обломовщина”.

Невиліковність подібної хвороби Ш. навряд чи усвідомлює повною мірою. Він змушений упокоритися після цілого ряду спроб витягтися Обло-Мова з тої трясовини, у яку той майже добровільно потрапив. (”Почалося з неуменья надягати панчохи й скінчилося неуменьем жити”, - вимовляє Ш. свій вирок. ) Єдине, що залишається Ш., - це взяти після смерті Іллі Ілліча на виховання названого в його честь сина Обломова, Андрюшу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций