Паломництво Чайльд Гарольда характеристика образа Чайльда Гарольда

Розміщено Морально-етичні теми в 9 апреля 2013

Чайльд Гарольд - юнак, якого спонукає до безмежного скепсису “туги уїдлива сила”, що зробилася відмітною властивістю цілого покоління, що застали тільки захід героїчної епохи революційних потрясінь і визвольних воєн. Пушкінське визначення - “передчасна старість душі” - виділяє саму істотну якість воплотились у Г. мирочувствования. Окрасившее собою цілий період європейського духовного життя, подібний умонастрій, осередком і виразником якого виступає Г., додало оповіданню про його “паломництво” значущість яскравого документа епохи й одного з найбільших подій в історії романтизму. Відчуваючи себе народженої під “безславною зіркою” і оставивший надію відшукати мета, гідну дрімаючих у ньому сил, Г. у свої неповні дев’ятнадцять років мріє лише про забуття, що могло б принести втеча “від самого себе”, але роз’їдаюче невір’я переслідує його, “і в серце місця немає спокою”. Позицією Г. стає тотальна іронія, що за масками шляхетності виявляє дріб’язкову своєкорисливість, а за високими словами - порожнечу змісту, що стала хронічною хворобою епохи, коли втратилося відчуття змістовності й цілеспрямованості існування.

В Іспанії, проїжджаючи полями “скорботної слави”, що залишилася як пам’ять про опір наполеонівській навалі, навіть у Греції, де “вільних у минулому шанують сини Волі”, і в барвистій суворій Албанії Г., що подорожує з єдиним бажанням не вдихати отруєного повітря рідної землі, випробовує тільки почуття, болісне й для нього самого, - байдужість, “Паломництво” з’являється не як духовна мандрівка, не як подвиг лицаря, спонукуваного мріями про славу, а як здійснення давнього задуму “хоч у пекло бігти, але кинути Альбіон”. Передісторія Г. розказана в перші ж строфах, що говорять про єдиний, але їм самим відкинутої любові, оскільки герой зволів “приваблювати любов’ю багатьох” - з надією цим зовнішнім різноманіттям притупити відчуття нудьги серед “шуму людних зал”. Його ранима гордість, що з’єдналася з тугою й безвихідним розчаруванням, самим Г. усвідомлена як “хвороба розуму й серця фатальна”, але “жизнеотрицающая сум” виявляється сильніше всіх інших спонукань. Придушуючи “почуттів мимовільні ипил”, він у байдужості шукає захисту від травм, заподіяних зіткненням з реальним порядком речей у світі, якої Г. його знає.

Скорбота, що володіє Г., органічна, непідроблена й не може бути пояснена ні його “нещасним характером”, як думали Перші критики, ні гаданою нерозрізненістю персонажа від автора, тоді як насправді поема аж ніяк не носить характеру ліричної сповіді У набагато більшому ступені метою Байрона був портрет його покоління, представленого в образі юного скептика, що далекий всіх зваб, нудиться безцільністю й порожнечею свого будня й занадто добре знає ціну прекрасним обманам любові, мрійності, безкорисливості, самопожертви. Поняття “байронічний герой” виникло й закріпилося разом з публікацією перших пісень поеми. Як представник епохи Г. знайшов набагато більше широку й стійку популярність, чим як літературний герой, що володіє своєю індивідуальністю


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций