Мертві душі характеристика образа Плюшкин Степан

Розміщено ЗНО по географії в 29 августа 2013

МЕРТВІ ДУШІ (Поема, 1835-1841 - т. 1; опубл. 1842) Плюшкин Степан - п’ятий, і останній, з “низки” поміщиків, до яких Чичиков звертається з реченням продати йому мертві душі. У своєрідній негативній ієрархії поміщицьких типів, виведених у поемі, цей скупий старий (йому сьомий десяток) займає одночасно й самий нижню, і самий верхній щабель. Його образ персоніфікує повне омертвіння людської душі, майже повну погибель сильної і яскравої особистості, без залишку поглиненою пристрастю скнарості, - але саме тому здатної воскреснути й перетворити.

(Нижче П. з персонажів поеми “упав” тільки сам Чичиков, але для нього авторським задумом збережена можливість ще більш грандіозного “виправлення”. ) На цю двоїсту, “негативно-позитивну” природу образа П. заздалегідь указує фінал 5-й глави; довідавшись від З-Бакевича, що по сусідству живе скаредний поміщик, у якого селяни “мруть, як мухи”, Чичиков намагається вивідати до нього дорогу в перехожого селянина; той не знає ніякого П. , але догадується, про кого мова йде: “А, залатаний!” Кличка ця принизлива, - але автор (у відповідності з наскрізним прийомом “Мертвих душ”) від сатири миттєво переходить до ліричного пафосу; захопившись влучністю народного слова, відплачує хвалу російському розуму і як би переміщається із простору нравоописательного роману в простір епічної поеми “на зразок “Илиади”.

Але чим ближче Чичиков до будинку П., тим тривожніше авторська інтонація; раптом - і нібито ні з того ні із сього - автор порівнює себе-дитини із собою нинішнім, свою тодішню захопленість - з нинішньої “охладелостью” погляду. “Про моя юність! про моя свіжість!” Ясно, що цей пасаж рівною мірою ставиться до автора - і до “змертвілого” героєві, зустріч із яким має бути читачеві. І це мимовільне зближення “неприємного” персонажа з автором заздалегідь виводить образ П. з того ряду “літературно-театральних” скупарів, з оглядкою на які він написаний, відрізняє й від скаредних персонажів шахрайських романів, і від жадібних поміщиків нравоописательного епосу, і від Гарпагона з мольеровской комедії “Скупий” (у Гарпагона така ж, як у П. , діра нижче спини), зближаючи, навпроти, з Бароном з “Скупого лицаря” Пушкіна й бальзаківським Гобсеком.

Опис плюшкинского маєтку алегорично зображує запустіння - і одночасно “захламление” його душі, що “не в Бога багатіє”. В’їзд напівзруйнований - колоди вдавлюються, як фортепіанні клавіші; усюди особлива старість, дахи як решето; вікна заткнуті ганчір’ям. У Собакевича вони були забиті хоча б з метою економії, а тут - винятково через “розруху”. Через хати видні величезні поклажі лежаного хліба, схожого кольором на випалену цеглу. Як у темному, “задзеркальному” світі, тут все безжизненно - навіть дві церкви, які повинні утворювати значеннєвий центр пейзажу Одна з них, дерев’яна, спорожніла; інша, кам’яна, вся потріскалася.

Трохи пізніше образ спустілого храму метафорично відгукнеться в словах П., що шкодує, що священик не скаже “слова” проти загального сріблолюбства: “Проти слова-те Божия не встоїш!” (Традиційний для Гоголя мотив “мертвого” відношення до Слова Життя ) Панський будинок, “цей дивний замок”, розташований посередині капустяного городу. “Плюшкинское” простір неможливо охопити єдиним поглядом, воно немов розпадається на деталі й фрагменти - те одна частина відкриється погляду Чичикова, те інша; навіть будинок - місцями в один поверх, місцями у два.

Симетрія, цілісність, рівновага почали зникати вже в описі маєтку Собакевича; тут цей “процес” іде вшир і вглиб. У всім цьому відбивається “сегментарность” свідомості хазяїна, що забув про головний і зосередився на третьорядному. Він давно вже не знає, скільки, де й чого виробляється в його великому й загубленому господарстві, - але зате стежить за рівнем старої наливки в графинчике: чи не випив хто-небудь. Запустіння “пішло на користь” одному лише плюшкинскому саду, що, починаючись біля панського будинку, пропадає в поле. Все інше загинуло, омертвіло, як у готичному романі, про яке нагадує порівняння плюшкинского будинку сзамком.

Це як би Ноев ковчег, усередині якого відбувся потоп (не випадково практично всі деталі опису, як у ковчегу, мають свою “пару” - отут дві церкви, два бельведери, два вікна, одне йз яких, втім, заклеєно трикутником із синього цукрового паперу; у П. було дві біляві дочки й т.д. ). Старість його миру те саме що старості “допотопного” миру, що загинув від страстей. А сам П. - це не відбувся “праотець” Ний, із дбайливого хазяїна звироднілий у скнару й утративший яку б те не було визначеність вигляду й положення. Зустрівши П. по дорозі до будинку, Чичиков не може зрозуміти, хто перед ним - баба або мужик, ключник або ключниця, “рідко бриючу бороду”?

Довідавшись, що ця “ключниця” і є багатий поміщик, власник 1000 душ (”ехва! А вити хазяїн-те я!”), Чичиков двадцять мінут не може вийти із заціпеніння Портрет П. (довге підборіддя, що доводиться закривати хусткою, щоб не заплювати; маленькі, що ще не потухли вічка бігають з-під високих брів, як миші; засалений халат перетворився в юхту; ганчірка на шиї замість хустки) теж указує на повне “випадання” героя з образа багатого поміщика. Але все це не заради “викриття”, а лише заради того, щоб нагадати про норму “мудрої скнарості”, з якої П. трагічно розлучився й до якої усе ще може повернутися Колись, до “падіння”, погляд П., як працьовитий павук, “бігав клопітливо, але расторопно, по всіх кінцях своєї господарської павутини”; тепер павук обплітає маятник зупинених годин. Навіть срібні кишенькові годинники, які П. збирається подарувати - так так і не дарує - Чичикову на подяку за “рятування” від мертвих душ, і ті “поиспорчени”.

Про збіглий час (а не тільки про скаредність) нагадує й зубочистка, которою хазяїн, бути може, колупав у зубах ще до навали французів. Здається, що, описавши коло, оповідання повернулося в крапку, з якої почалося, - перший з “чичиковских” поміщиків, Манилов, точно так само живе поза часом, як і останній з них, П. Але часу у світі Манилова немає й ніколи не було; він нічого не втратив - йому нема чого й повертати П. володів усім. Це єдиний, крім самого Чичикова, герой поеми, у якого є біографія, є минуле; без минулого може обійтися сьогодення, але без минулого немає шляхи в майбутнє. До смерті дружини П. був дбайливим, досвідченим поміщиком; у дочок і сина були вчитель-француз і мадам; однак після цього в П. розвився “комплекс” удівця, він став підозріліше й скупіше. Наступний крок убік від певної йому Богом життєвої дороги він зробив після таємної втечі старшої дочки, Олександри Степанівни, зі штабс-ротмістром і самовільним визначенням сина у військову службу.

(Він і до “втечі” уважав військових картярами й марнотратами, тепер же й зовсім вороже настроєний до військової служби.) Молодша дочка вмерла; син програвся в карти; душу П. озлобився остаточно; “вовчий голод скнарості” опанував ім. Навіть покупщики відмовилися мати з ним справа - тому що це “біс”, а не людина. Повернення “блудної дочки”, чиє життя зі штабс-ротмістром виявилися не дуже ситною (явна сюжетна пародія на фінал пушкінського “Станційного доглядача”), примиряє П. з нею, але не рятує від погибельної жадібності Погравши з онуком, П. нічого Олександрі Степанівні не дав, а подарований нею в другий приїзд паска він засушив і тепер намагається почастувати цим сухариком Чичикова. (Деталь також невипадкова; паска - великодня “трапеза”; Великдень є торжество Воскресіння; засушивши паску, П. як би символічно підтвердив, що його душу омертвіла; але саме по собі те, що шматочок паски, нехай і цвілий, завжди зберігається в нього, асоціативно пов’язане з темою можливого “великоднього” відродження його душі.

) Розумний Чичиков, угадавши підміну, що відбулася в П., відповідним образом “переоснащує” своє звичайне вступне мовлення; як у П. “чеснота” потіснена “економією”, а “рідкі властивості душі” - “порядком”, так підмінені вони й у чичиковском “приступі” до теми мертвих душ. Але в тім і справа, що жадібність не до останньої межі змогла опанувати серцем П. Зробивши купчу (Чичиков переконує хазяїна, що готово взяти на себе податние витрати на мертвих “для задоволення вашого”; список мерців у господарського П. уже готовий, невідомо для якого нестатку), П. міркує, хто б міг від його ім’я завірити її в місті, і згадує, що Голова був його шкільним товаришем. І цей спогад (отут повністю повторюється хід авторських міркувань на початку глави) раптово пожвавлює героя: “…на цій дерев’яній особі <…

> виразилося <…> бліде відбиття почуття”. Природно, це випадковий і миттєвий проблиск життя. Тому, коли Чичиков, не тільки приобретя 120 мертвих душ, але й купивши випадних по 27 коп.

за душу, виїжджає від П., автор описує сутінковий пейзаж, у якому тінь зі світлом “перемішалася зовсім” - як у нещасній душі П.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций