Мертві душі характеристика образа Манилов

Розміщено ЗНО по географії в 26 августа 2013

МЕРТВІ ДУШІ (Поема, 1835-1841 - т. 1; опубл. 1842) Манилов - “солодкий” сентиментальний поміщик; перший, до кого направляється Чичиков у надії придбати мертві душі (гл. 2). Персонаж, “зібраний” з уламків літературних штампів; пов’язаний з водевильно-комедійним типом жалісливого “карамзиниста”; з мольеровским типом “дурного дворянина” і ін. Крізь численні літературні маски в образі М. просвічує маска соціальна. У його портреті (біляві волосся, блакитні очі), у малюнку його поводження (нудотна мрійність при повній бездіяльності), навіть у віці (близько 50 років) можуть бути пізнані риси “сентиментального”, щиросердечного й порожнього государя Олександра I останнього років його правління, приведших країну до катастрофи.

У всякому разі, це тот же соціальний тип (Предпринимавшаяся спроба зв’язати М. з Миколою I була свідомо помилковою.) Ім’я дружини М., приємної дами, що плете мереживні гаманці, - Лизанька - збігається як з ім’ям сентиментальної героїні Н. М. Карамзина, так і з ім’ям дружини Олександра I. Сконструированность образа М. , його сотканность із чужих шматочків, відсутність якого б те не було натяку на біографію підкреслюють порожнечу героя, “незначність”, прикриту цукровою приємністю вигляду, “великатностью” поводження. (По відкликанню оповідача, М. - ні те ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан; чорт знає що таке.) Характери поміщиків, зображених у поемі, відбиваються в речах, які їх оточують. Будинок М. стоїть на юру, відкритий всім вітрам; “спадистість гори” покрита підстриженим дерном; видні ріденькі вершини беріз; альтанка піднесено пойменована “Храмом відокремленого міркування”; ставок повністю затягнуть ряскою; усюди сіренькі хати, числом 200; у селі немає дерев; “офарблення” дня - не те ясний, не те похмурий, ясно-сірого кольору - збігається з колором кабінету М., покритого блакитненькою фарбою начебто сіренької.

Все це вказує на нікчемність, безжиттєвість героя, від якого не дочекаєшся жодного живого слова. Схованої “мертвотності” М. відповідає бездіяльність (він не знає, скільки чоловік у нього вмерло; усім відає 40-літній ситий прикажчик), нерухомість його времяпрепровождения (у зеленому шалоновом сюртуку або в халаті, із цибухом у руці). Зачепившись за будь-яку тему, думки М. вислизають у нікуди, у роздуми про благополуччя дружнього життя, про міст через ставок, про бельведер, настільки високому, що з його можна за чаєм спостерігати Москву, до якої із працею доїде колесо чичиковской брички. У світі М. немає й часу: два роки закладений на одній і тій же сторінці якась книга (видима, випуск журналу “Син Батьківщини”); вісім років триває шлюб - але М. і його Лизанька як і раніше поводяться як молодята. І дія, і час, і сенс життя замінені словесними формулами; почувши від Чичикова його дивне прохання (”Я бажаю мати мертвих…

“), М. вражений, залишається кілька мінут з розкритим ротом, і підозрює гостя в божевіллі. Але коштує Чичикову підібрати вишукане словесне оформлення своїй дикому проханню, як М. зовсім заспокоюється. Причому назавжди - навіть після “викриття” Чичикова він буде наполягати на його “доброякісності” і високих властивостях чичиковской душі. Мир М. - це мир помилкової побутової ідилії, що чревата помилковою утопією фантастичного благоустрою (порівн. грецькі імена його дітей - Фемистоклюс і Алкид, крім усього іншого пов’язані із грецьким походженням ідилії).

“Хибність” манілівської утопії й манілівської ідилії визначена тим, що ні ідилічного минулого, ні утопічного майбутнього в М. ні, як немає й сьогодення. Шлях Чичикова в що загубилася Маниловку не випадково зображений як шлях у нікуди: навіть вибратися з Маниловки, не загубившись на просторах російського бездоріжжя, - і те важко. (Маючи намір потрапити до Собакевичу, Чичиков повинен буде спочатку заночувати в Коробочки, а потім загорнути до Ноздреву, тобто саме до тих “незапланованим” поміщикам, які зрештою й погублять його славну репутацію.) Відповідно до сюжетної схеми 1-го тому, “переворачивающей” схему дантовского “Ада”, образ М. у портретній галереї загиблих або душ, що гинуть, займає одночасно й найвище, і найнижче місце; він рівною мірою “прописаний” і у верхнім колі, Лімбі, і в останньому, 9-м колі російського “пекла”, звідки немає шансів вибратися в прийдешній російський “рай”. У М. немає нічого негативного; він не впав так низько, як Плюшкин і тим більше сам Чичиков; він не зробив у цьому житті нічого негожого, тому що взагалі нічого не зробив.

Але в ньому немає й нічого позитивного; у ньому зовсім умерли які б те не були задатки. І тому М. на відміну від інших “напівнегативних” персонажів не може розраховувати на щиросердечне перетворення й відродження (значеннєва перспектива 2-го й 3-го томів) - у ньому нема чого відроджувати й перетворювати


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций