Мертві душі характеристика образа Капітан Копейкин

Розміщено ЗНО по географії в 23 августа 2013

МЕРТВІ ДУШІ (Поема, 1835-1841 - т. 1; опубл. 1842) Капітан Копейкин- герой вставної новели про офіцера, героя Вітчизняної війни 1812 р., що потеряли на ній ногу й руку й подавшемся від безгрішшя в розбійники. У варіантах “Повести” передбачалася втеча К. К. в Америку, звідки він год направляв Олександру I лист про долю поранених і одержував милостивий рескрипт государя. Новелу (у своєму “сказовом”, до-I мически багатослівному стилі) розповідає в 10-й главі поеми поштмейстер Іван Андреич.

Привід для оповідання простий. Чиновники міста, здивовані слухами про Чичикове - покупця мертвих душ, обговорюють, ким же він може бути. Раптово, після загальних довгих сперечань, Поштмейстер натхненно викликує: “Це, добродії, судирь ти мій, не хто інший, як капітан Копейкин!” - і пропонує вислухати історію про нього, що, “до певної міри, ціла поема”. Поемою названий і гоголівський роман; так що Поштмейстер мимоволі пародіює самого автора “Мертвих душ”, а його “Повість про капітана Копейкине” - роман у цілому.

Але це особлива пародія, смішна й серйозна одночасно; вона зв’язує в єдиний літературний вузол всі теми, що обговорювалися чиновниками, - про вбивство, о’ фальшивомонетнику, про випадного розбійника - і багато в чому служить ключем до всього тексту “Мертвих душ”. Виявляється, що К. К. був поранений під Червоним або під Лейпцигом (тобто в одному із ключових боїв великої війни) і став інвалідом до післявоєнних розпоряджень Олександра I про долю поранених Батько не може годувати К. К. ; той відправляється шукати царської милості в Петербурзі, що, в описі Поштмейстера, здобуває напівказкові риси - “казкова Шахерезада”, “Семіраміда”. В описі царственої розкоші Петербурга, показаної очами вперше, що побачив її героя (”проноситься помітна суєта, як ефір який-небудь тонкий”), і особливо в описі урядового будинку на Палацовій набережній пародійно повторений образ Петербурга й Палацу, якими їх бачить Вакула-Коваль у повісті “Ніч перед Різдвом”.

Але якщо там героєві супроводжувала воістину казкова удача, те тут візит до “міністра або вельможі”, у якому легко вгадуються риси графа Аракчеева, дає К. ДО. лише помилкову надію. З радощів пообідавши в трактирі, як “у Лондоні” (Горелка, котлети з каперсами, пулярка) і витративши майже всі гроші, К. К. знову є в Палац за обіцяною допомогою - щоб почути те, що відтепер він буде чути каждодневно: чекайте. З однієї “синюхою” у кишені, що отчаялись, принижений, як може бути принижений тільки жебрак посередині загальної розкоші, К. ДО. “настирливим чортом” проривається до Вельможі-Міністрові й зухвало вимагає зробити-таки допомога.

У відповідь на це “його, раба Божия, схопили, судирь ти мій, так у візок” - і з фельдъегерем відправили геть зі столиці. Доставлений у свою далеку губернію, К. ДО. , за словами Поштмейстера, викликнув: “Я знайду засоби!” - і канув в “таку Лету”.

А через два місяці в рязанських лісах з’явилася зграя розбійників, отаманом яких був не хто інший… - і отут оповідачеві нагадують, що в Чичикова й руки й ноги на місці. Поштмейстер ляскає рукою по чолу, обзиває себе телятиною, безуспішно намагається вивернутися (в Англії настільки доконана механіка, що можуть зробити дерев’яні ноги) - все напрасно. Історія про К. ДО.

як би йде в пісок, нічого не проясняючи в питанні про те, хто ж такий Чичиков. Але образ К. К. лише здається випадковим, “беззаконним”, вставним, а легенда про нього - ніяк сюжетно не мотивованої. Тема злиденного дворянина, безгрошового капітана, “чорт знає звідки” що взялись, виникає вже в 6-й главі, де жадібний Плюшкин скаржиться Чичикову на сусіда-капітана, що любить наїжджати в гості.

“Говорить, родич: “У себе будинку є, вірно, нема чого, отож він і валандається”. Але ще раніше сам Чичиков, їдучи від Ноздрева, подумки “обробляє” його, як шахрай-ямщик буває оброблений “яким-небудь езжалим, досвідченим капітаном”. Пізніше, у главі 10-й, під час хвороби, Чичиков обростить бородою, подібно К. К., у главі 11 ім’я К. К. немов ненавмисно “гукнеться” у життєвому наказі чичиковского батька: “збирай Копійку”. Що ж до образа “розбійника”, те ще в 9-й главі “просто приємна дама” і “дама, приємна у всіх відносинах” припускають у Чичикове когось “начебто Ринальда Ри-Нальдина”, знаменитого героя роману X. Вульпиуса про розбійника. Військове звання капітана по табелі про ранги відповідало цивільному чинові титулярного радника, а це одночасно й поєднує нещасного К. К. з іншими “приниженими й ображеними ” персонажами соціально-фантастичних повістей Гоголя, титулярними радниками Поприщиним (”Записки божевільного”) і Акакием Акакиевичем Башмачкиним (”Шинель”), і протиставляє його ім.

Принаймні -’ Баш-Мачкину. Тому що в статській службі цей чин не давав дворянства, а у військової дворянство забезпечувався вже першим обер-офіцер-ским званням У тім-раз у раз, що у відмінність і від свого фольклорного прототипу, героя пісень про “злодія Копейкине”, і від численних персонажів-інвалідів російської післявоєнної прози й поезії, і від їх загального літературного попередника - Солдата з ідилії С. Геснера “Дерев’яна нога” - К. К. дворянин, офіцер. Якщо він і розбійник, то шляхетний. Ця деталь різко підсилює трагізм його історії; вона зв’язує образ К. ДО. з пушкінськими задумами роману про “Російський Пеламе”, про джентльмена-розбійнику (”Дубровский”).

І вона ж - на пародійному, зниженому рівні - зводить до загального знаменника вся безліч літературних асоціацій, які оточують романний образ Чичикова. У повісті про К. К. , як у фокусі, сходяться надто різноманітні слухи про Чичикове; але з її ж променями розходяться нові, ще більш неймовірні версії що произошли. Чиновники замислюються: а чи не є Чичиков Наполеон, навмисно відпущений англійцями з острова Св. Олени, щоб обурити Росію (Знову ж Поштмейстер, що служив у кампанію 1812 р. і “бачив” французького імператора, запевняє співрозмовників, що ростом Наполеон “ніяк не вище Чичикова” і складом своєї фігури нічим від нього не відрізняється.) Від Чичикова-Наполеона треба природний значеннєвий проброс до теми Чичикова-Антихриста; на цьому чиновники зупиняються й, зрозумівши, що забрехалися, посилають за Новосибірським.

І чим безглуздіше стають їхні порівняння, чим немислимее їхнього припущення й “історичні паралелі”, тим ясніше оголюється ключова авторська ідея 1-го тому “Мертвих душ”. Наполеонівська епоха була часом останнього торжества романтичного, могутнього, вражаючого зла; нове, “грошове”, “копійчане” зло несправедливого приобретательства, уособленням якого стала підкреслено-середній, “ніякий” людина Чичиков, може в остаточному підсумку обернутися непомітним для здрібнілого миру, а тому особливо небезпечним явищем Антихриста буржуазної епохи. І це відбудеться неодмінно, якщо не свершится моральне відродження кожної людини окремо й людства вцелом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций