Особистість і тоталітарне суспільство (по романі Е. С.амятіна «Ми»)

Розміщено ЗНО по географії в 22 июля 2013

Людині властиво замислюватися про майбутнє, намагатися розглянути його обрису. Скільки письменників у різні історичні епохи намагалися приот­крити завісу, за якої ховається бу­дущее, намагалися вгадати те, що не дано знати нікому: Кампанелла (”Місто Сонця”), романи Жуля Верна, Н. Г. Чер­нишевский “Що робити? ” і інші. Таким письменником-фантастом був і Е. Замятін Незадоволеність на­вартим, радянської действительнос­тью змусила його задуматися про те, ка­кім повинне бути майбутнє, щоб люди почували себе щасливими, щоб здійснили свої надії, реализо­вали ідеали? Один з можливих отве­тов на це питання - знаменитий “чіт­вертий сон” Віри Павлівни з роману Чернишевського. Замятін начебто спеціально повто­ряет опис цієї, однієї із классиче­ских утопій: його герої живуть комуною в місті зі скла й металу.

У романі “Ми” у фантастичному й гротесковому вигляді з’являється перед читачем можливий варіант общест­ва майбутнього. Приводиться мрія сильних миру цього: “Життя повинна стати лад­ний машиною й з механічної нез­бежностью вести нас до бажаної мети”. На жаль, у такому суспільстві дуже багато того, що передвіщає письменникові сучасна реальність. Перед нами розвертається “математично з­вершенная життя” Єдиної Держави.

Символічний образ “вогнедишного інтеграла”, чуда технічної думки й, одночасно, знаряддя найжорстокішого поневолення, відкриває книгу. Бездуш­ная техніка разом з деспотичної вла­стью перетворили людини в придаток машини, відняли в нього волю, воспи­талі в добровільному рабстві. Мир без любові, без душі, без поезії Людині-”нумеру”, позбавленому ім’ю, було вну­шено, що “наша несвобода” є “наше щастя” і що це “щастя” - у відмові від “я” і розчиненні в безособовому “ми”. Викликано, що художнє творче­ство - “уже не безпардонний солов’ї­ний свист”, а “державна служ­ба”.

А інтимне життя розглядає­ся як державний обов’язок, Виконувана згідно “табелю сек­суальних днів”. Роман Замятіна - попередження про подвійну небезпеку, що загрожує челове­честву: гіпертрофованої влади ма­шин і держави. “Однотипність” без­роздільно й невсипно панує над життям всіх членів суспільства. Це обес­печивается доконаною технікою й не­дрімаючими очами “хоронителів”.

Твір Замятіна перейнято раз­думьями про російський послереволюци­онной дійсності. У ньому угади­ваются таємні думки про возмож­них і вже, що виявилися при житті письменника перекрученнях, социалистичес­який ідеї. Відношення до політики “військового кому­мунизма” стало каменем спотикання для письменника. Ця політика, предусмат­ривающая централізацію политичес­якого й економічного життя в країні, ряд жорстоких мір, була тимчасовий і змушеної в умовах громадянської війни й господарської розрухи.

Але За­мятину (і не тільки йому в ту пору) перед­ставлялось, що іншого вибору не бу­дет і що людям нав’язана єдина модель подальшого руху - але­вий варіант тоталітаризму. Роман Замятіна придбав особливу це­ну як попередження про можливий ис­кажениях соціалізму, про небезпеку відхилень від демократичного шляху й насильства над людською особистістю. Наступні події вітчизняної й світової історії показали, що трево­гі письменника не були даремними. Наш народ пережив і гіркі уроки коллек­тивизации, і сталинизм, і репресії, і загальний страх, і застій.

Дуже багато сцен роману заставши­ляют згадати недавнє минуле. Маніфестація на честь Благодійника, офіціозні, одноголосні вибори, “хоронителі”, які стежать за кожним кроком людини. Але Замятін показива­ет, що в суспільстві, де все спрямовано на придушення особистості, де игнориру­ется людське “я”, де одноособова влада є необмеженої, віз­можен бунт. Здатність і бажання почувати, любити, бути вільним у думках і вчинках штовхають людей на боротьбу. Але влади знаходять вихід: у людини за допомогою операції видаляють Фантазію - останнє, що змушувало Його піднімати гордо голову, почуття­вать себе розумним і сильним.

Все-таки залишається надія, що людське достоїнство не вмре при будь-якому режи­ме. Цю надію висловлює жінка, що своєю красою спонукує на боротьбу. У Замятіна в романі є думка, не­звичайна для багатьох наших современни­ков. Письменник наполягає на тому, що не су­ществует ідеального суспільства.

Життя - це прагнення до ідеалу. І коли це прагнення відсутнє, ми спостерігаємо розкладницький час застою. Є в романі ще одна тема, созвуч­ная сьогоднішньому дню.

Це екологія. “Антисуспільство”, зображене в кни­ге, несе загибель єству життя, изоли­руя людини від природи. Автор мрія­ет вигнати “оброслими цифрами” людей “голими в ліси”, щоб вони вчилися там у птахів, квітів, сонця. Тільки це, на думку автора, може відродити внут­реннюю сутність людини. Автор роману “Ми”, як будь-який круп­ний художник, звертався до “вічних цінностей” навіть в умовах глобальних історичних зрушень XX сторіччя.

У свій час роман не був прийнятий. Дуже дорого обійшлися нам легкодумство й уразливість тодішніх ідеологів стосовно думок і сумнівів За­мятина. Автор на своїх “заборонних” сторінках вишиковує безперервний ланцюжок часу, не простежуючи кото­рую не можна зрозуміти ні сьогодення, ні бу­дущего.

Добутку, подібні рому­ну “Ми”, що пробилися до нас із небуття, дозволять “по-новому” глянути на з­буття історії, осмислити роль челове­ка в них. “Ми” - застереження про­тив відмови пручатися, якщо челове­ческое співтовариство хочуть перетворити в сукупність “винтиков”. Такі произ­ведення “видавлюють” з людини рабство, роблять його особистістю. Їдучи в еміграцію, Замятін (як він про це писав Сталіну) сподівався, що, може бути, незабаром повернеться, - “як тільки в нас стане можливо служити в літературі більшим ідеям без при­служивания маленьким людям, як тільки в нас хоч почасти зміниться погляд на роль художника слова”. Замя­тин зміг повернутися на батьківщину лише з кінцем “ярма разумами початком распа­да Єдиної Держави.

Посмертно.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций