Тема трагічної долі людини в тоталітарній державі (по добутках В. Шаламова, А. Рибакова «Діти Арбата», Е. С.амятіна «Ми»)

Розміщено ЗНО по географії в 21 июля 2013

Тема трагічної долі російського чоло­століття в тоталітарній державі виникає в російській літературі XX століття вже в 20-х го­дах, коли саме становлення цього поняття тільки намечалось. Воно було передбачено письменником Євгенієм Замятіним у романі “Ми”, в образі Єдиної Держави, у до­тором людин з його індивідуальністю майже знищений, зведений до “нумеру”, де всі одягнені в однакові одяги й зобов’язані бути щасливими, хочуть вони того чи ні. Роман Е. Замятіна пролунав попередженням, що не дійшло до радянського читача. Держава незабаром початок активно вме­шиваться в його життя, у чомусь втілюючи в дійсність похмуру фантазію Е. За­мятина, у чомусь далеко від її відступаючи.

Загальним було одне - відношення до особистості як до будівельного матеріалу, обесцени­вание людини, його життя. Особливо траги­ческий зворот все це здобувало в роки, коли йшло масове винищування цілих верств населення по різним призна­кам - знищували дворян, організовували расказачивание/розкуркулювання або “лик­видацию куркульства як класу”. В історії країни 1937-1938 роки - пік “великого терору”, страшні роки ежовщини, кото­рие змінилися довгими десятиліттями бе­риевщини.

Важливим добутком, присвяченим темі сталинизма, є роман Замятіна “Ми”, написаний в 1921 році. Провідна ті­ма роману - драматична доля личнос­ти в умовах тоталітарного суспільного устрою. Роман написаний у надзвичайному жанрі “антиутопії”. Замятін, по специаль­ности інженер-кораблебудівник, краще інших знав, як створюється механізм, де винтики потрібні для роботи єдиного цілого Але люди, суспільство - це не просте “гвинти­ки” у складній державній машині, а живі істоти, у яких своє, одна-єдине життя.

Коли людини пре­обертають в “винтик”, він втрачає свою яскраву, неповторну індивідуальність і дегра­дирует як особистість. Історія показала, що перетворення людей у сукупність “гвинти­ков” веде до злочину перед человече­ством. У романі “Ми” у фантастичному вигляді представлений можливий варіант майбутнього суспільства, де здійснена мрія “сильних миру цього” про людей-роботах. Перед нами розвертається “математично зроблене­ная життя” Єдиної Держави. Це мир без любові, без душі, без поезії Людині-”нумеру”, позбавленому ім’ю, було викликано, що “наша несвобода” є “наше щастя”, а це “щастя” - у відмові від свого “я” і розчиненні в безособовому “ми”.

Інтимне життя теж розглядається як государст­венний обов’язок, виконувана згідно “табелю сексуальних днів”. Роман Замятіна - попередження про величезну небезпеку, що загрожує человечест­ву й вихідної від влади машин і влади держави. Замятін як би заздалегідь перед­сказав події історії нашої країни.

Пі­сатель показує, що в суспільстві, де все спрямовано на придушення особистості, де иг­норируется людське “я”, де единолич­ная влада є необмеженої, віз­можен бунт Здатність і бажання чувст­вовать, любити, бути вільним у думках і вчинках штовхають людей на боротьбу. Але вла­сти знаходять вихід: у людини за допомогою операції видаляють центр, відповідальний за фантазію, - останнє, що змушувало його піднімати гордо голову, почувати себе розумним і сильним. Все-таки залишається на­дежда, що людське достоїнство не розум­рет при будь-якому режимі. У Замятіна в рому­не є думка, незвичайна для багатьох наших сучасників.

Письменник наполягає на тому, що не існує ідеального общест­ва. Життя - це прагнення до ідеалу. І ког­так це прагнення відсутнє, наступає розкладницький період застою У російській літературі трагічні події реального життя країни довгі роки були за­претной темою.

До читача так і не дійшло у свій час написане ще в 30-х роках вірш О. Мандельштама, разобла­чавшее Сталіна, вірша про трагедію матерів, які ростили дітей “для плахи, для катівні й в’язниці”, А. Ахматовій і її поемі “Реквієм”, повість Л. Чуковской “З­фья Петрівна” і багато інші произведе­ния, які тільки в останні десятиле­тия стали надбанням читача. Спробували порушити змушений заго­злодій мовчання, сказати правду про страшний го­дах терору, про трагедію особистості своїм твор­чеством такі письменники, як Юрій Домбровський, автор романів “Хоронитель стародавностей”, “Факультет непотрібних речей” (продовження першого роману). До цієї теми звертається пі­сатель Варлам Шаламов, людина трагичес­який долі, він довгі роки провела в колим­ских таборах. Письменник став автором потряса­ющих по силі психологічного впливу добутків - своєрідного колимского епосу, що показав нещадну правду про життя людей у таборах. Людина в нечелове­ческих умовах - так можна позначити наскрізну тему “Колимских оповідань” В. Шаламова.

Потрапляючи в табір, людина як би втрачає все, що зв’язує його з нормальним людським середовищем перебування, з колишнім досвідом, що тепер не потрібний. Так, у В. Шаламова з’являються поняття “перше життя” (до табірна) і “друге життя” - життя в таборі. Письменник не щадить читача У його рас­розповідях з’являються страшні подробиці, які неможливо сприймати без щиросердечного болю - холод і голод, чи часом­шающие людини розуму, гнійні виразки на ногах, жорстоке свавілля кримінальників, що вважалися в таборах “друзями народу” на відміну від політичних ув’язнених, насамперед інтелігентів, яких на­зивали “ворогами народу” і які були віддані в повну владу кримінальникам. У своїх оповіданнях В. Шаламов показує те, що було страшнее холоду, голоду й бо­лезней, - людське приниження, низво­дившее людей до рівня тварин. Воно просто занурює їх у стан небуття, коли з людини йдуть всі почуття й мис­чи, коли життя заміщене ” підлоги-свідомістю, існуванням”.

В оповіданні “Сентенція” автор з майже на­учной точністю аналізує стан жертви в цьому нелюдському житті, коли єдиним почуттям залишається злість. Коли смерть відступає, а до людини віз­обертається свідомість, вона з радістю замеча­ет, що його мозок починає працювати, із глу­бин пам’яті спливає давно забуте науч­ное слово “сентенція”. В оповіданні “Тифозний карантин” В. Шаламов показує іншу грань людського приниження: готовність служити ватажкам в­ровского миру, стати їхніми лакеями, холопами. Цих ватажків оточує “юрба услужаю­щих”, готових на що завгодно, аби тільки їм від­ломили скоринку хліба або налили супчику. І коли в цій юрбі герой оповідання бачить знайому особу - капітана Шнайдера, не­мецкого комуніста, знавця Ґете, образо­ванної людини, що колись поддер­живала дух товаришів, а в таборі виконує принизливу роль “чесальника пяток” у в­ра Сенечки, йому не хочеться жити.

Автор опи­сивает переживання Андрєєва, героя рас­розповіді: “Хоча це було невелике й нест­рашное подію в порівнянні з тим, що він бачив і що йому стояло побачити, він за­пам’ятав капітана Шнайдера навік”. Оповідання В. Шаламова - не просто зле­жественний документ. Це цілісна кар­тину миру, скоріше антисвіту, абсурду, у до­торий кинута людина страшним монстром терору, що перемелює мільйони лю­дей. У цьому антисвіті все перевернен.о Че­ловек мріє з табору потрапити не на сво­боду, а у в’язницю.

В оповіданні “Надгробне слово” так і сказане: “В’язниця - це свобо­так. Це єдине місце, що я знаю, де люди, не боячись, говорили все, що думали. Де вони відпочивали душею”.

Творче­ство В. Шаламова стало й історичним документом, і фактом філософського ос­мисления епохи. У цілому російська литерату­ра XX століття розкрила долю людини в те­талитарном державі з позицій гума­низма, у традиціях російської класичної літератури. На хвилі “перебудови” великий інтерес викликав роман А. Рибакова “Діти Арбата”. Пояснюється це тим, що письменник уперше в нашій літературі докладно й правдиво описав психологію Сталіна як государ­ственного діяча, людини, у якого злилися воєдино подання про благо на­рідному й благу власному Під собствен­ним благом малася на увазі безмежна влада, що допомагала нещадно забирати зі свого шляху всіх, хто був не згодний з ре­жимом. “Діти Арбата” - це роман об сто­особистих молодей 30-х років, чия юність проходила в атмосфері культу особистості Сталіна.

Автор розповідає про те, як по-різному проявляли себе люди у важких ис­питаниях. У романі ми бачимо картину жес­токости й страху: кожне слово, сказане проти, могло вирішити долю людини, каж­дий боявся висловити своя думка, поддер­жати товариша на зборах Сьогодні нам легко судити про цей час, тепер нам багато чого відомо про Сталіна, а яке було їм, що жили в період повного поклоніння вождеві. Адже для багатьох Сталін був у той період часу більше, ніж ікона. Сталін - страшна фігура. Незлічимі його жертви.

Він був одержимо ідеєю безмер­ного могутності. Люди для нього - тільки матеріал для досягнення мети. У романі “Діти Арбата” Рибаков намагається розкрити психологію цього людини Сталін уважав, що тільки страждання викликають величай­шую енергію. Ми ясно бачимо ті пояснення й виправдання, які дозволяли йому з ліг­який душею приректи на страждання й смерть мільйони людей.

На його думку, народ на­до силоміць змусити піти на жертви в ім’я майбутнього, а для цього потрібна сильна влада, що здатна вселити страх. Ця людо­едская теорія лише прикриває головне - бажання безмежної влади Як отут не згадати теорію Раскольникова з роману Ф. М. Достоєвського “Преступ­ление й покарання” про “сильний мируу цього” і “тваринах тремтячих”. У Росії виникає ціла плеяда катів, де головною фігурою стає слідчий.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций