« Той дивовижний мир тривог і битв» (по поемі М. Ю. Лермонтова «Мцири»)

Розміщено ЗНО по географії в 6 июля 2013

Однієї з вершин художнього на­следия М. Ю. Лермонтова є поема “Мцири” - плід діяльної й напружений­ний творчої роботи. Ще в ранній пе­риод творчості в уяві поета виник образ юнака, що вимовляє на порозі смерті гнівне, протестуюче мовлення перед своїм слухачем - старшим ченцем. У поемі “Сповідь” (1830 рік, дія відбувається в Іспанії) герой, укладений у темницю, проголошує право на любов, що вище монас­тирских уставів. Захоплення Кавказом, прагнення до зображення ситуацій, у яких з на­ибольшей повнотою може розкритися мужній характер героя, приво­дит Лермонтова в пору вищого рас­кольору його дарування до створення поеми “Мцири” (1840 рік), що повторює мно­гие вірші з попередніх стадій роботи над тим же образом (до “Мци­ри” була написана поема “Утікач”). У ній Лермонтов розвиває тему кари, що осягає людини за боягузтво й зрадництво. борг, Що Знехтував, за­колишній про батьківщину, Гарун покинув бойовище, не помстившись ворогам за загибель від­ца й братів.

Але втікача не прийме ні друг, ні кохана, ні мати, навіть від трупа його все відвернуться, і ніхто не від­несе його на цвинтар. Поема заклику­ла до героїзму, до боротьби за волю Від­чизни. У поемі “Мцири” Лермонтов розвиває ідею мужності й протесту, закладену в “Сповіді” і поемі “Утікач”.

В “Мци­ри” поет майже повністю виключив лю­бовний мотив, що грав настільки значи­тельную роль в “Сповіді” (любов ге­ риючи-ченця до черниці). Цей мотив знайшов відбиття лише в короткій зустрічі Мцири із грузинкою в гірського потоку. Ге­рій, утихомирюючи мимовільний порив мо­лодого серця, відмовляється від особистого щастя в ім’я волі.

Патріотична ідея сполучається в поемі з темою свобо­ди (як і у творчості поетів-декабрис­тов). Лермонтов не розділяє ці поня­тия: в одну, але “полум’яну пристрасть” сли­вается любов до Вітчизни й спрага волі В’язницею стає для Мцири монас­тирь, задушливими здаються йому келії, сум­рачними й глухими - стіни, боягузливі й жалюгідними - стражи-ченці, сам він ви­дит себе рабом і в’язнем. Його бажання довідатися, “для волі иль в’язниці на це світло народилися ми”, обумовлене страст­ним поривом до волі. Тільки поза монастирем він жив, а не животів.

Свобо­долюбивий патріотизм Мцири найменше схожий на мрійливу любов до рідних прекрасних пейзажів і доро­гим могилам, хоча герой тужить і про їх. Випробовуючи щиру любов до Батьківщини, він хоче боротися за неї волю Але разом з тим поет з безсумнівною цієї­патией оспівує войовничі мрії юнака. Поема не розкриває до кінця стремле­ний і цілей героя, вони тільки намічені.

Q своєму батьку й знайомих Мцири вспоми­нает насамперед як про воїнів; не слу­чайно йому сняться бої, у яких він перемагає, недарма мрії тягнуть його в “дивовижний мир тривог і битв”. Він убеж­ден, що міг би бути “у краї батьків не з останніх молодців”. Хоча доля не дала Мцири зазнати захват битвою, але всіма своїми чувст­вами він - воїн. Суворої сдержаннос­тью він відрізнявся ще з дитячого років.

Юнак явно цим пишається, коли гово­рит: “Ти пам’ятаєш, у дитячі роки сльози не знав я ніколи”. Волю сльозам він дає лише під час втечі. Трагічне оди­ночество в монастирі загартувало волю Мцири.

Не випадково, що він біг з мо­настиря в грозову ніч: те, що устра­шало боязких ченців, наповнювало його серце почуттям єднання сгрозой. Му­жество й стійкість Мцири з найбільшою силою проявляється в битві з барсом. Його не страшила могила, тому що він знав: повернення в монастир - це продовження колишніх страждань. Трагічний фінал свідчить про те, що наближення смерті не ос­лабляет духу героя й сили його вольнолю­бивого патріотизму. Умовляння старо­го ченця не змушують його покаятися.

Він і тепер би “рай і вічність проме­нял” на кілька мінут життя серед близьких (ці рядки викликали недоволь­ство цензури). Не його провина, що йому не вдалося стати в ряди борців за свої ідеали, виконати святий борг: обстоя­тельства виявилися непереборними, і він дарма “сперечався з долею”. Переможений фізично, духовно він не був зломлений і залишився положитель­ним образом російської літератури, а його мужність, цілісність, героїзм служили докором боязким і бездіяльним представникам дворянського суспільства тієї епохи Кавказький пейзаж уведений у поему головним чином як засіб для рас­крития образа героя.

Нехтуючи своє ок­ружение, Мцири почуває лише споріднення із природою. Ув’язнений у монастир, він порівнює себе із блідим теплич­ним листком, що виріс меж сирих плит. Вирвавшись на волю, він разом з “сон­ними квітами” піднімає голову, коли озолотився схід Дитя природи, він припадає до землі й довідається, як сказоч­ний герой, таємницю пташиних пісень, загадки їхнього віщого щебетання.

Йому зрозуміла суперечка потоку з каменями, дума роз’єднаних скель, що жадають зустрічі. Погляд його обост­рен: він зауважує блиск зміїної луски й переливи срібла на шерстячи барса, він бачить зубці далеких гір і бліду порожнє­су “меж темним небом і землею”, йому чу­дится, що його “старанний погляд” міг би стежити через прозоруу синявий неба за польотом ангелів. Поема Лермонтова продовжує традиції передового романтизму Мцири, повний полум’яних страстей, похмурий і одино­кий, що розкриває свою “душу” у расска­ зе-сповіді, сприймається як істин­ний герой романтичних поем. Однак Лермонтов, що написав “Мци­ри” у ті роки, коли створювався й реалис­тический роман “Герой нашого часу”, вносить такі риси у свій добуток, яких немає в більше ранніх його поемах.

Ес­чи минуле героїв “Сповіді” і “Боярина Орши” залишається зовсім неизвест­ним, і ми не знаємо тих соціальних усло­вий, які сформували їхні характери, то рядка про нещасливе дитинство й отро­честве Мцири допомагають краще зрозуміти пе­реживания й думки героя. Сама форма ис­поведи, характерна для романтичних поем, зв’язана із прагненням глибше “розповісти душу”, тобто розкрити її. Цей психологізм добутку, деталізація переживань героя природні для по­ця, котрий у цей же час створював з­ циально-психологічний роман. Цікавий сполучення рясних позначка­фор романтичного характеру в самій сповіді (образи вогню, полум’яності) з реалістично точними й поетично скупими рядками вступу (”Однаж­ди росіянин генерал…”). Лермонтов увійшов у чи вітчизняну­тературу як продовжувач традицій Пушкіна й поетів-декабристів і разом з тим як представник нового направ­ления в розвитку національної культу­ри.

За словами В. Г. Бєлінського, він вніс у російську літературу свій, “Лермонтовский елемент”. Стисло викладаючи зміст цього визначення, критик у якості першої характерної риси творчої спадщини поета відзначала “самобутню живу думку” у його віршах. “Все дихає самобитною й творческою думкою”, - повторював Бєлінський


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций