Любов - головна тема повести «Гранатовий браслет» А. И. Куприна

Розміщено ЗНО по географії в 20 апреля 2013

1. Головна героїня повести, її життя в заміжжі. 2. Почуття таємничого Г. С. Ж. 3. Любов у міркуваннях генерала Аносова. 4. Зміст любові для головного героя повісті й самого А. І. Куприна. Я перед тобою - одна молитва: “Так святиться ім’я Твоє”. А. І. Куприн Повість “Гранатовий браслет”, написана А. И. Куприним в 1910 році, починається з опису погоди приміського Чорноморського курорту наприкінці серпня - початку вересня.

Головна героїня добутку - княгиня Віра Миколаївна Шеина, дружина проводиря місцевого дворянства Василя Львовича. З перших сторінок повести ми довідаємося, що вона вже пережила жагучу любов до чоловіка, тепер же це почуття переросло в “вірну! щиру дружбу”.

Чи щаслива Віра в шлюбі? Важко конкретно сказати “так” або “ні”. Але Вірі явно не вистачає головної складової сім’ї —і дітей. Тому всю нерозтрачену любов до поки ще що не з’явилися власним дітям вона дарувала своїм племінникам.

У продовження добутку помітно, що Віра Миколаївна нібито отчаялась уже завести власної дитини. Так на питання дідуся Аносова про крестинах, вона відповідає: “Ой, боюся, дідусь, що ніколи… “. У той час як сама княгиня “жадібно хотіла дітей…

чим більше, тим краще… “. Ці спостереження наводять на думку, що сімейне життя Віри не можна назвати цілком благополучної незважаючи на те що із чоловіком у неї були таки довірчі відносини. Адже вона поділилася з ним своєю маленькою таємницею… Таємниця ця полягала в тім, що от уже сім років Віру Шеину сумирно любив один парубок.

Він і до заміжжя й після нього посилав княгині ніжні листи, пронизані щирою любов’ю, а пізніше - і раскаяньем за палкість перших своїх листів до коханої. Таємний шанувальник Віри Миколаївни ніколи повністю не називав себе, підписуючись лише ініціалами Г. З. Ж. По прочитанні повести створюється враження, що сама Віра ніколи не бачила свого таємного поклонника живим, вона була лише таємно переслідувана своїм шанувальником. Тому любов Г. З. Ж. швидше за все платонічна.

Вона триває ні багато, ні мало - сім років, з тих пор, коли Віра була ще дівчиною. А тепер що безнадійно полюбив її парубок просить простити його за зухвалість юнацьких листів і надій на відповідь. У ньому залишилося тільки “благоговіння, вічне преклоніння й рабська відданість”. У головному герої повести, Желткове, залучає його чесність як до своєї коханої Вірі, так і до її чоловіка Василю Львовичу й до надто твердого брата Миколі Миколайовичу. Парубок не лякає княгиню своєю любов’ю. Його листа скоріше викликають жалість і іноді - сміх.

Але ж він пише до улюбленої Віри із щиросердою добротою й майже що жертовною самовіддачею: “… Я вмію тепер тільки бажати щохвилини Вам щастя й радуватися, якщо Ви щасливі. Я подумки кланяюся до землі меблів, на якій Ви сидите, паркету, по якому Ви ходите, деревам, які Ви мимохідь торкаєте, прислузі, з якої Ви говорите.

У мене немає навіть заздрості ні до людей, ні до речей”. А коли до нещасного, сумирно люблячому Г. С. Ж. приходять родичі Віри Шийної, він не вивертається, не ховає своє почуття, але й не дозволяє собі зухвалості. Жовтків чесний і гранично щирий із чоловіком своєї улюбленої жінки, князем Шийним.

Це підтверджують слова головного героя: “Важко виговорити таку… фразу… що я люблю вашу дружину. Але сім років безнадійної й увічливої любові даютмне право на це… от я вам прямо дивлюся в очі й почуваю, що ви мене зрозумієте.

Я знаю, що не має сил розлюбити її ніколи… “. Схоже, Жовтків уже не сподівається на взаємність Віри, але його святе почуття, любов, є змістом його життя Але от княгиня просить його по телефоні, щоб він припинив “всю цю історію”, і нещасному закоханому не залишається іншого виходу, крім смерті. Але Віра зовсім не була таким уже черствою людиною. Спочатку княгиня з невдоволенням одержувала послання таємного шанувальника, а потім приїхав дідусь Яків Михайлович Аносов і мимоволі змінив відношення княгині Шийної до любові й до нещасного поклонника Г. З. Ж. А старий генерал уважає, що люди зовсім розучилися любити: “А де ж любов-те?

Любов безкорислива, самовіддана, що не чекає нагороди? Та, про яку сказане - “сильна, як смерть”? Розумієш, така любов, для якої зробити будь-який подвиг, віддати життя, піти на мучення - зовсім не праця, а одна радість”. Коли Віра розповідає йому історію із сумирно люблячим її Г. С. Ж., генерал Аносов робить обережні припущення: можливо, цей юнак - ненормальний. А може бути: “твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки”, - містить він.

Віра нерішуче повідомляє чоловіка й брата про те, що їй жаль свого нещасного залицяльника, але однаково її жорстокий брат Микола Миколайович давить неї своєю мораллю й рішучим осудом нещасного юнака. Так що, слова, сказані княгинею в слухавку швидше за все продиктовані саме під тиском брата, а не серцем Віри Сама вона з жахом ясно усвідомлює, що цих парубків покінчить життя самогубством. У чому ж зміст любові Желткова?

У чому зміст любові взагалі? Я думаю, автор виразив своє розуміння вищого призначення цього почуття в наступних словах: “Я впевнений, що майже кожна жінка здатна в любові на найвищий героїзм Зрозумій, вона цілує, обіймає, віддається - і вона вже мати. Для неї, якщо вона любить, любов містить весь сенс життя - весь всесвіт!” Але, за словами старого генерала, чоловіка любити чисто й самовіддано розучилися, і жінки через тридцять років їм за це помстяться.

Можливо, після цього Віра зрозуміла, що любов не тільки спільне щастя. Теперішнє любовне почуття містить у собі найбільшу трагедію душі, страждання. Це розуміють і Верочка, і сам князь Василь Шеин.

У цьому переконаний і генерал Аносов, що говорить: “Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися”. Зрештою, усім стає ясно й зрозуміло, що глузувати з почуття Желткова не тільки незручно, але й підло. Він гідний жалості, розуміння й жалю.

А сам Г. С. Ж. щасливий, навіть у своєму останньому, прощальному листі до коханої, він як би понад благословляє її, нескінченно бажаючи Вірі щастя. Прощаючи її, він заспокоює княгиню, увесь час повторюючи заповітне: “Так святиться ім’я Твоє”. Разом із прощенням, до Віри приходить внутрішня гармонія, очищена слізьми й звуками сонати, що виконується на фортепіано, Бетховена №2. Повз княгиню пройшла нехай безмовна, але більша, чиста, щира й самовіддана любов, що буває раз у тисячу років. Заради цього варто жити


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций