Роман Салтикова-Щедріна «Добродії Головлеви» - суворий вирок кріпосництву

Розміщено ЗНО по географії в 25 марта 2013

Чудовий роман М. Е. Салтикова-Щедріна “Добродії Головлеви” коштує в ряді кращих добутків російських письменників, що зображували життя дворянства. У романі з величезної викривально силою розкриті всі пороки суспільства, породжені в Росії пануванням поміщиків. У своєму суворому вироку кріпосництву Салтиков-Щед­рин викрив розбещуючий вплив соб­ственности й паразитизму на людський характер, показав неминучість моральний­ного й фізичного руйнування паразитиче­ской особистості. Письменник розповів історію морального опошлення й вимирання сімейства поме­щиков Головлевих. Воно є собира­тельним художнім образом, у кото­ром автор узагальнив всі типові чорти б­та, вдач, психології поміщиків напередодні скасування кріпосного права й після її Читаючи роман, постійно випробовуєш почуття огиди до цих паразитів.

Чле­ни сім’ї постійно ворогують між з­бій, постійно лаються через спадщину. Слова “бельбас, нелюд, мерзотник, негідник, негідник” були звичайними в цьому семейст­ве. У чому ж справа? Може бути, їхнє життя повне тягот і позбавлень, тому вони так озлобилися?

Зовсім ні. Будинок - повна чаша. Орися Петрівна - глава сімейства, все своє життя положившая на округлення вла­дений.

Ця владна жінка протягом дли­тельного часу одноосібно керувала про­ширним головлевским маєток і завдяки своїй енергії зуміла удесятерити своє з­стояння. Пристрасть до нагромадження взяла в Орисі Петрівні верх над материнськими почуттями. Наприклад, її реакція на смерть дочки це в першу чергу почуття невдоволення тим, що покійниця залишила їй “своїх двох щен­ков”.

Таке відношення Орисі Петрівни до власної дочки й внучок. Не краще вона ставиться й до синів, заохочуючи їх до чи­цемерию, наушничанью заради “кращого шматка на блюді”. Діти розділялися на “мазунчиків” і “по­захололих”. Міняючи мазунчиків і розбещуючи їх таким відношенням, мати заглушала їх есте­ственное почуття любові кродителям. Физи­ческое покарання дітей було звичайним яв­лением у цій сім’ї. І все це робиться ра­ди сімейного благополуччя, тобто для цих же дітей, яких Орися Петрівна изу­родовала своїм вихованням.

Зовсім забитий і пішов у себе ” Пашка-Тихоня”, прожив куплений йому матір’ю будинок у Москві й тягне жалюгідне существова­ние ” Степанко-Бельбас, осоружний син”; “на кислому молоці й попсованій солонині” виховуються сирітки-онученята. Такі попередні підсумки поміщицького вос­харчування. Від глави до глави малює Салтиков-Щедрін картини тиранії, морального каліцтва, що випливають одна за інший смертей членів головлевского сімейства.

Замкнений у душ­ний і брудній кімнаті, позбавлений навіть одягу і їжі, спився на самоті Степ­ ка-бельбас. Умер Павло, маєтком якого негайно заволодів Иудушка Головлев. Траги­чески зложилося життя спадкоємців Орисі, чиє знівечене дитинство і юність штовхну­чи їх на шлях розпусти й загибелі. Наприкінці життя перед Орисею Петрівною з’являються підсумки її діяльності, що була підпорядкована безсердечній корисливості й фор­мированию “нелюдів”.

Найстрашніший з них - Порфирій, ще в дитинстві прозваний у сім’ї Иудушкой. Деспотична обстановка в сім’ї привела до того, що Порфиша навчився прикидати­ся ласкавим синком, підлещувався перед маті­рью, лабузнився, показував, що він - “весь по­слухання й відданість”. Удавана поч­тительность як спосіб одержання кращого шматка або запобігання покарання - це, усе більше розвиваючись надалі, зробило Иудушку лицеміром. Риси корисливості розвилися в ньому до межі Він став вла­дільцем Головлева, опанував маєтком брата Павла, прибрав до рук всі капітали маті­ри, прирік цю колись грізну й владну господарку сім’ї на самітність і вимирання й сам зробився владарем всіх головлевских багатств. Письменник неодноразово повторює срав­нение Иудушки з павуком, що ссе кров своїх жертв.

Иудушка - садист, він знаходить у стражданнях інших насолода. Його вдача­ственное оскуднение так велика, що без ма­лейшего здригання, прикриваючи ласкавими мовленнями своє щире “Я”, Иудушка обрека­ет на загибель по черзі кожного із трьох своїх синів - Володимира, Петра й мла­денца Володьку. Иудушка - пустослов. Він “зудил, треба­едал, тиранив” своїми мовленнями навколишніх.

Він може словами, як говорить про нього один селянин, “згноїти людини”. Але запас його слів визначається запитами павука-поме­щика й тому вкрай бідний. По определе­нию Салтикова-Щедріна, Иудушка не про­сто говорить, а виливає “маси словесного гною”. Свої лиходійства він робить як са­мие звичайні справи, “потихонечку так полего­нечку”, а що найжахливіше - “за законом”. Так письменник показував захищеність Иу­ душки-кровожера законами влади й рели­гии.

Адже він з більшим мистецтвом пользо­вался такими прописними істинами, як по­читание сім’ї, релігії й закону. І хоча всі вважають його кровожером, і з повним на те правом, він може заперечити тим, що юриди­чески всі їм дотримується правильно. Письменник показав в образі Иудушки людини незначного, недоумкуватого, нікчемного. І разом з тим, це уособлення ничтоже­ства тримає в підпорядкуванні й страху окружа­ющих, доводить їх до загибелі, і відбувається це тому, що незначність Иудушки і йому подібних опирається на кріпосницьку мораль і закон.

Своїм добутком пі­ сатель-сатирик виніс смертний вирок історично приреченому класу помещи­ ков-кріпосників


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций