Проблематика роману «Гарячий сніг»

Розміщено ЗНО по географії в 8 марта 2013

У роки Великої Вітчизняної війни писа­тель служив артилеристом, пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книг Юрія Бондарева про війну, “Гарячий сніг” займає особливе місце, у ній автор по-новому вирішує моральні питання, поставлені ще в його перших повістях - “Батальйони просять вогню” і “Останні залпи”. Ці три книги об виття­не - цілісний і мир, що еволюціонує, до­стигший в “Гарячому снігу” найбільшої повно­ти й образна сила. Події роману розвертаються під Ста­линградом, південніше блокованої радянськими військами 6-й армії генерала Паулюса, у холод­ном грудні 1942 року, коли одна з наших ар­мий стримувала в приволзькому степу удар тан­кових дивізій фельдмаршала Манштейна, до­торий прагнув пробити коридор до армії Паулюса й вивести неї з оточення. Від успіху або неуспіху цієї операції в значній мірі залежав результат битви на Волзі й, віз­можна, навіть строки закінчення самої війни Час дії обмежений усього декількома днями, протягом яких герої роману самовід­верженно обороняють малюсінький п’ятачок землі від німецьких танків.

В “Гарячому снігу” час стиснутий навіть пліт­її, чим у повісті “Батальйони просять вогню”. Це недовгий марш, що вивантажилася з ешелонів ар­мии генерала Бессонова й бій, так багато ре­, щошив у долі країни; це захололі морозні зорі, два дні й дві нескінченні грудневі ночі. Не знаючих перепочинків і ліричних відступів, начебто в автора від постійного на­пряжения перехоплений подих, роман отлича­ется прямотою, безпосереднім зв’язком цю­жета зі справжніми подіями Великої Отече­ственной війни, з одним з її вирішальних моментів.

Життя й смерть героїв роману, самі їхні долі висвітлюються тривожним світлом під­линной історії, у результаті чого все знаходить особливу вагомість, значущість Події на батареї Дроздовского чи поглинають не вся читацька увага, дейст­вие зосереджена по перевазі навколо не­великої кількості персонажів. Ковалів, Уханов, Рубін і їхні товариші - частка великої армії, вони - народ. Герої володіють його кращими ду­ховними, моральними рисами. Цей образ народу, що встав на війну, метушні­кает перед нами в багатстві й розмаїтості ха­рактеров, а разом з тим і в них цілісності Він не вичерпується ні образами молодих лийте­нантов - командирів артилерійських взводів, ні колоритними фігурами солдат - начебто не­багато боягузливого Чибисова, спокійного й досвід­ного навідника Євстигнєєва або прямолінійно­го й грубого їздового Рубіна; ні старшими офіцерами, такими, як командир дивізії підлога­ковник Деев або командуючий армією генерал Бессонов.

Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони становлять образ убиваю­щегося народу. Сила й новизна роману заклю­чается в тім, що єдність це досягнуто як би саме собою, відбито без особливих зусиль ав­тора - живою, що рухається життям. Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті містить у собі високу трагедійність і викликає протест проти жес­токости війни і її сил, що розв’язали.

Умирають герої “Гарячого снігу” - санінструктор батареї Зоя Елагина, соромливий їздовий Сергуненков, член Військової ради Веснин, гине Касимов і багато хто інші… У романі смерть - це порушення вищої справедливості й гармонії. Згадаємо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова: “Цей­година під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацька, безвуса особа його, недавно живе, смагляве, що стала мертвотно^-білим, ис­тонченним моторошною красою смерті, здивовано дивилося волого-вишневими напіввідчиненими очами на свої груди, на розірвану в кло­чия, висічену тілогрійку, точно й після смерті не осяг, як же це вбило його й чому він так і не зміг устати до прицілу”. Ще гостріше відчуває Кузнєцов необоротність втрати їздового Сергуненкова.

Адже тут підлога­ностью розкрита причина його загибелі. Ковалів виявився неспроможним свідком того, як Дроздовский послав на вірну смерть Сергуненкова, і він уже знає, що назавжди прокляне себе за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів. В “Гарячому снігу” все людське в людях, їхні характери розкриваються саме на війні, у залежності з нею, під її вогнем, коли, ка­жется, і голови не підняти Хроніка бою не розповість про його учасників - бій в “Гарячому снігу?> не можна відокремити від доль і характерів людей. Важливо минуле персонажів роману.

В інших воно майже безхмарно, в інших так складно й драматично, що не залишається за, отодви­нутая війною, а супроводжує людину й у сра­жении західніше Сталінграда. Події минулого визначили військову долю Уханова: обдарованої, сповненої енергії офіцер, якому б і командувати батареєю, але він тільки сірий­жант. Крутий, заколотний характер Уханова опре­деляет і його життєвий шлях Минулі лиха Чибисова, тільки-но не зломили його (він провів кілька місяців у німецькому полоні), отозва­лисій у ньому страхом і багато чого визначають у його поводженні. Так чи інакше в романі проскальзи­вает минуле й Зої Елагиной, і Касимова, і Сергуненкова, і відлюдного Рубіна, чию відвагу й вірність солдатському боргу ми зуміємо оце­нитка тільки в самому кінці.

Особливо важливо в романі минуле генерала Бессонова. Думка про сина, що потрапив у німецький полон, утрудняє його дії й у Ставці, і на фронті. А коли фашистська листівка, повідомляю­щая про те, що син Бессонова потрапив у полон, попа­дає в контррозвідку фронту, у руки подполков­ника Осика, здається, що виникла погроза й для службового становища генерала.

Напевно, саме головне людське чувст­в у романі - це виникаюча між Кузні­цовим і Зоєю любов Війна, її жорстокість і кров, її строки, що перекидають звичні подання про час, - саме вона спо­собствовала настільки стрімкому розвитку цієї любові, коли немає часу для размишле­ний і аналізу своїх почуттів. І починається все це з тихих, незрозумілих ревнощів Кузнєцова до Дроздовскому. А незабаром - так мало часу проходить - він уже гірко оплакує загиблу Зою, і саме звідси взята назва роману, як би підкреслюючи найважливіше для автора: коли Кузнєцов витирав мокре від сліз особа, “сніг на рукаві ватника був гарячим від його сліз”.

Обманувшись спочатку в лейтенанті Дроздовском, кращому тоді курсанті, Зоя протягом усього роману відкривається нам як особистість моральна, цільна, готова на самопожерт­вование, здатна відчути всім своїм серцем біль і страждання багатьох. Вона проходить через безліч випробувань. Але її доброти, її терпіння й участі дістає на всіх, вона воістину сестра солдатам.

Образ Зої якось непомітно наповнив атмосферу книги, її головні події, її сувору, жорстоку реальність жіночої лас­який і ніжністю Один з найважливіших конфліктів у романі - конфлікт між Кузнєцовим і Дроздовским. Це­му віддано чимало місця, він оголюється дуже різко й легко простежується від початку до кінця. Спочатку напруженість, коріння якої ще в передісторії роману; несогласуемость характе­рів, манер, темпераментів, навіть стилю мовлення: мяг­кому, роздумливому Кузнєцову, здається, важко виносити уривчасту, командну, непререкае­мую мовлення Дроздовского. Довгі годинники бою, безглузда загибель Сергуненкова, смертель­ное поранення Зої, у якому почасти винний Дроздовский, - все це утворить пропасти між двома молодими офіцерами, їхню моральну несумісність.

У фіналі пропасти ця позначається ще рез­че: четверо вцілілих артилеристів освяща­ют у солдатському казанку тільки що отримані ордена, і ковток, що кожний з них сдела­ет, це насамперед ковток поминальний - у ньому гіркота й горе втрат Орден одержав і Дроздовский, адже для Бессонова, що нагородив його, - він уцілілий, поранений командир висто­явшей батареї, генерал не знає про його провину й, швидше за все, ніколи не довідається. У цьому теж реальність війни. Але недарма письменник остав­ляет Дроздовского осторонь від тих, що зібралися в солдатського казанка. Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна на­пряженность досягає у фіналі, коли проис­ходить несподіване зближення Бессонова й Кузнєцова Це зближення без безпосередній­ний близькості: Бессонов нагородив свого офи­цера нарівні з іншими й рушив далі.

Для нього Кузнєцов усього лише один з тих, хто на смерть стояв на рубежі ріки Мишкова. Їхня близькість виявляється більше важливою: це бли­зость думки, духу, погляду на життя. Наприклад, вражений загибеллю Веснина, Бессонов винить себе в тім, що через свою нетовариськість і підозрілість він перешкодив дружбі між ними (”такими, як хотів Веснин, і якими вони повинні бути”). Або Кузнєцов, що нічим не міг допомогти розрахунку, що гине на його очах, Чубарикова, що терзається пронизливою думкою про те, що все це, “здавалося, повинне було про­спливти тому, що він не встиг зблизитися з ні­мі, зрозуміти кожного, полюбити… “. Розділені нерозмірністю обязаннос­тей, лейтенант Кузнєцов і командуючий армією генерал Бессонов рухаються до однієї мети - не тільки військової, але й духовної.

Нічого не під­зревая про думки один одного, вони думають про од­ном і тім же, шукають одну істину. Обоє требова­тельно запитують себе про мету життя й про соот­ветствии їй своїх учинків і устремлінь. Їх розділяє вік і ріднить, як батька із сином, а те і як брата із братом, любов до Батьківщини й при­надлежность до народу й до людства у вищому змісті цих слів


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций