Тема «маленької людини» у творчості А. П. Чехова

Розміщено ЗНО по географії в 1 января 2013

Чехов, великий художник слова, як і мно­гие інші письменники, не міг обійти у своїй творчості тему “маленької людини”. Його герої - “маленькі люди”, але багато хто з них стали такими по своїй волі. Кожний з його героїв персоніфікує ка­ кую-або зі сторін життя: так, наприклад, Беликов (”Людина у футлярі”) - олице­утвір влади, бюрократії й цензури. Всі оповідання в сукупності становлять ідейне ціле, створюють узагальнююче подання про сучасне життя, де значиме сусідить із незначним, тра­гическое зі смішним.

Між протилежностями в душах чеховських героїв здебільшого немає мирного співіснування Якщо людина підкоряється силі обставин і в ньому поступово гасне здатність до сопро­тивлению, те він зрештою втрачає все истинно людське, що йому було свій­ственно. Це омертвіння душі, “умень­шение її” до мінімальних розмірів - найстрашніша відплатаа, що возу­дає життя за пристосовництво. “Людина у футлярі” представляє з­бій першу частину знаменитої чеховської “маленької трилогії”.

Беликов, учитель грецької мови, закоханий у свій предмет, міг би своїми знаннями прине­сти багато користі гімназистам. Закоханий­ность Беликова в грецьку мову на пер­вий погляд більше висока форма навязчи­виття ідеї, чим пристрасть до накопичення в Ионича або до володіння усадебкой із кри­жовником у героя оповідання “Аґрус”. Але не випадково, що своїм замилуванням прекрасним предметом, що він пре­подає, цей учитель не заражає учени­ков, він для них - лише ненависний “че­ловек у футлярі”. Взявши на себе роль блюс­тителя моралі, він отруює життя навколишньої: не тільки учням, але й учителям і директорові гімназії, і не тільки всієї гімназії - всьому місту. Тому його так усі ненавидять.

Породження епохи реакції 1880-х го­дов, Беликов насамперед сам перебуває в постійному страху: як би чого не ви­ішло! як би не простудитися! - боїться він.

І нехай світить сонце, на випадок дощу або вітру, про всякий випадок треба одягтися потеплее, треба захопити парасоль, підняти комір, надягти калоші, закласти вуха ватою й, сідаючи на візника, закрити верх. Деталі в поводженні героя, відзначений­ние художником у момент, коли герой залишає будинок і виходить на вулицю, від кото­рій чекає одних неприємностей, відразу з­здают яскравий образ “маленький футляр­ного” людини Здавалася б така людина, як Беликов, страшачись вулиці, у власному будинку діл­дружин почувати себе поза небезпекою. Але йому й будинку не краще, ніж на вулиці.

Тут у його розпорядженні не менш изощ­ренний підбор предметів охоронно­го призначення. Як би не ушкодилися ве­щи - і про всякий випадок годинники, перочин­ний ножик Беликов тримає в чохлі. Як би злодії не залізли в будинок, Як би кухар Афа­насий не зарізав його - ставні, засувки, ліжко з пологом, сам під ковдрою із щільно вкритою головою покликані охра­нять і оберігати спокій (точніше, занепокоєння) Беликова, що ходить по будинку в халаті й ковпаку. Достаток предметів, що супроводжують Беликова на вулиці, будинку, у школі, заставши­ляет нас ще раз згадати творчість чудових попередників Чехо­ва, які вперше в російській літературі так тісно зв’язали внутрішній вигляд чоло­століття із зовнішнім миром, його окружени­їм, - це Н. В. Гоголь і И. А. Гончарів.

Отже, весь сенс життя Беликова - в енергійному захисті від зовнішнього миру, від реального життя. Але ще страшнее для нього будь-який прояв живої думки. По­цьомуе йому по душі всякі офіційні циркуляри Особливо вони були йому милі, якщо в них утримувалися заборони - широ­яке поле для перетворення в життя його “жиз­ненной філософії”. “Футлярность” як властивість людського характеру, таким чином, виходить далеко за межі пове­дения особистості в побуті, відбиває мировоз­зір цілого суспільства, що живе при поліцейсько-бюрократичному режимі. І коли думаєш про це, то в навчанні Беликовим дітей древній, мертвій мові чудиться лиховісний відтінок.

“І древ­ние мови, які він викладав, були для нього, по суті, ті ж калоші й зон­тик, куди він ховався від дійсного життя”, - пояснює своє оповідання про Белико­ве його товариш по службі Буркин. Беликов напо­минает унтер-офіцера й по страсті до доб­ровольной захисту поліцейського режиму, і по силі шкідливого впливу на людей. Чехів не був би Чеховим, якби изоб­разив “людини у футлярі” тільки в од­ном психологічному стані. Його ха­рактери завжди динамічні Змінився й Беликов під впливом тьмяного, боязкого вогника - подоби любові, що спалахнула в його душі при зустрічі з реготухою Ва­ренькой.

Але ця зміна була внеш­їм: “…рішення женитися подіяло на нього якось болісно, він схуд, сполотнів і, здавалося, ще глибше пішов у свій футляр”. З нового “як би чого не вийшло” почалася найперша думка Бе­ликова про одруження на Вареньке, цим “футлярним” міркуванням і було в кін­це кінців роздавлена подоба закохана­ности в його душі. Але цього разу це побоювання виявилося не даремним: скинутий зі сходи вчителем Коваленко, братом Вареньки, Беликов покотився долілиць і втратив га­лоши.

З ними ця людина, здавалося б, сросся фізично, і раптом він почувство­вал себе зовсім незахищеним Фатальний результат наступив негайно. Білі­ков не міг пережити публічної ганьби, повернувся до себе, ліг і більше не вставав. Ця смерть - розплата за помилкове мерт­венний світогляд, тому в ній немає нічого трагічного. Недарма особа Білі­кова в труні “було лагідне, приємне, так­же веселе, точно він був радий, що нарешті його поклали у футляр, з якого вже ніколи не вийде”. Перед нами - життя, покалічене про­щественними умовами, витрачена безглуздо для самого себе й у зло іншим.

Страх перед яким би те не було проявом життя, тупа ворожість до всього нового, незвичайному, що особливо виходить за рамки дозволеного на­чальником, - характерні риси фут­лярной життя. Оповідання “Аґрус” - про подібний жиз­ні - став узагальненням усього російського ме­щанского побуту У процесі роботи писа­тель відкинув варіант смерті чиновника від раку. Це виглядало б як трагічна випадковість. Відкинув він і записану їм іншу кінцівку: з’їв аґрус, сказав: “Як нерозумно” - і вмер. Це для Чехова б­ло занадто простим рішенням пробле­ми.

В остаточному варіанті чиновник залишився жити, задоволений собою. Самовдоволена, живуча вульгарність - суспільно небезпечне явище. Таке за­вершение оповідання вражає точністю й дивною простотою Оповідання Чехо­ва викриває вульгарність, нудьгу, обмежений­ность інтересів. Перед нами розкриває­ся щось дрібне, незначне, на пер­вий погляд майже нешкідливе, що постійно зустрічається, але страшне у своїй дрібній щоденності. На початку оповідання рисується пейзаж - нескінченні поля, далекі пагорби.

Вели­який, прекрасній країні, її просторам протипоставлене життя чиновника, за­ветная ціль якого зводиться до того, щоб придбати у власність ні­чтожний клаптик землі, замкнути себе на все життя у власній садибі, є “не куплений, а свій власний кри­жовник”. Відвідавши брата, що після довгих позбавлень здійснив свою меч­ту - на старість придбав маєток, Іван Иванич обурюється побачивши цього при­земленного щастя: “Прийнято говорити, що людині потрібно тільки три аршини землі. Але адже три аршини потрібні трупу, а не людині…

Людині потрібно не три ари­шина землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити всі властивості й особливості свого вільного духу”. У садибі Чимши-Гімалайського не було людей, а були істоти, по зауваженню автора, схожі на свиней. Був рудий собака, схожа на свиню, куховарка теж була схожа на свиню, нарешті, про самого обрезклого, розжирілого чиновника, що сидів у постелі сказано: “…того й дивися хрокне в ковдру”.

Ще одна точна, майже непримітна побутова подробиця - аґрус. У лю­бій малій садибі саджають аґрус. Кущі, як і крижовниковое варення, - це приналежність майже всякого дрібно­го садибного господарства. У садибі, опи­санної Чеховим, аґрус має куди більше значення: через нього автор, по-перше, розкриває психологію свого героя - не важливо, що ягода кисла, жест­кая - вона своя власна й уже тільки тому смачна По-друге, побачивши своє­го брата, що жадібно пожирав кислий, твердий, зовсім несмачний аґрус, оповідач різко міняє свою думку про нього.

Які смутні думки й почуття викликав цей, здавалося б, необразливий аґрус! Іван Иванич звертається до молодого покоління: “Поки молоді, сильні, бадьорі не утомлюйтеся робити доб­ро!.. Якщо в житті є зміст і ціль, то зміст цей і ціль зовсім не в нашім счас­тье, а в чомусь більше розумному й великому. Робіть добро! ” Про розбите щастя, про те, як загинула “тиха, смутна” любов, та й все життя милого, інтелігентної людини, про те, “як не потрібно, дрібно і як обманчиво б­ло все те, що…

заважало любити”, говорить Чехов в оповіданні “Про любов”. Футлярность поширюється й на про­ласть кращих людських почуттів. Воль­ное по самій своїй природі почуття любові оточується умовностями, забобону­мі, через це руйнується щастя двох людей, гинуть два життя. У світі Белико­вих немає простору для живих людських почуттів, гинуть люди з ніжною душею, увяда­ет їхня тендітна любов.

І висновок напрашива­ется сам собою: “Бачити й чути, як брешуть і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш цю неправду, зносиш образи, униже­ния, не смієш відкрито заявити, що ти на стороні чесних, вільних людей… ” “Ма­ленькие люди” Чехова - що деградували, остаточно “здрібнілі”, погрязшие у вульгарності, дріб’язкових інтересах обивате­чи. Причому письменник показав це явище як асоціальне, що представляє погрозу суспільству вцелом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций