Творчий і життєвий шлях Лермонтова Михайла Юрійовича

Розміщено ЗНО по географії в 4 июля 2012

М. Ю.Лермонтов, що народився в Москві 3(15) жовтня 1814 р., був молодшим сучасником А. С.Пушкіна, В. А.Жуковського, Е. А. Баратинського й поетів-декабристів (ДО. Ф. Рилєєва, В. К.Кюхельбекера, А. И.Одоєвського). Він увійшов в історію російської літератури як останній яскравий поет-романтик 1830-х гг. Сам час багато в чому визначило проблематику лермонтовского творчості, пафос його поезії, коло улюблених тем, мотивів і образів На це вказав ще В. Г.Бєлінський у своєму проникливому розборі першої і єдиної прижиттєвої книги віршів Лермонтова (1840).

Зіставивши його поезію з поезією Пушкіна, критик відзначив, що у віршах Лермонтова “ніде немає пушкінського розгулу на бенкеті життя; але скрізь питання, які мрачат душу, леденять серце… Так, очевидно, що Лермонтов поет зовсім іншої епохи й що його поезія - зовсім нова ланка в ланцюзі історичного розвитку нашого суспільства”. Епоха Лермонтова - царювання Миколи I - історичний проміжок між вільнодумством, таємними суспільствами й проектами порятунку Росії кінця 1810-х - першої половини 1820-х гг. і демократичним підйомом, що чітко позначився тільки в другій половині 1850-х рр.

1830-е рр., коли Лермонтов яскравою кометою мигнув на небокраї російської літератури, часто називали епохою “безвременья”, суспільної бездіяльності. Однак не слід спрощувати духовний зміст десятиліття: ішло підведення підсумків попереднього історичного розвитку - це була епоха “думки й розуму”. Лермонтов став для людей свого покоління поетом думки, що виразили коло їхніх ідей і психологію. Його творчість із самого початку (з моменту появи в списках вірша “Смерть Поета”, 1837) вийшло за рамки мистецтва, викликавши гострий суспільний інтерес.

А. І. Герцен, що відносив Лермонтова до посліді-кабристской опозиції, помітив в 1851 р.: “Мужня, смутна думка ніколи не залишала його чола, - вона пробивається у всіх його віршах. Те не була відвернена думка, стремившая прикраситися квітами поезії, ні, рефлексія Лермонтова - це його поезія, його мучення, його сила”. Сучасники побачили в Лермонтові гідного спадкоємця Пушкіна й у той же час виявили розходження між двома найбільшими поетами, насамперед психологічні й творчі. Пушкінське прагнення до “сполучника високих звуків, почуттів і дум”, до словесної гармонії було чужо Лермонтову. Його поетичне слово - скептичне, питаюче, бурхливо протестуюче.

Інтонації лермонтовских добутків - нервові, пульсуючі, що відбивають перебої ритму неспокійного серця романтичного поета Класичні літературні теми у творах Лермонтова парадоксально переосмислені, немов зухвалий, що зневажає авторитети й устояні думки юнак-поет вирішила дати бій всім традиційним поданням про життєві цінності, моральних нормах, суспільних “пристойностях” і релігійних святинях. У віршах, поемах і в прозі Лермонтова заявив про себе “дивний”, “демонічний” людина, що зруйнувала звичні подання про любов до жінки, про дружбу, про людські відносини, про суспільство й світобудову. Поезія трагічних диссонансов перемінила характерне для долермонтовской поезії прагнення до гармонізації відносин людини з миром. Розробляючи проблему сучасної особистості, Лермонтов вів літературну суперечку з попередниками й сучасниками. Він затверджував свою концепцію людини й, в остаточному підсумку, своє розуміння епохи.

Відзначимо, що письменник проявляв наполегливість у цій суперечці, незважаючи на докори в аморальності, відсутності ідеалів, що лунали на адресу його добутків (у тому числі з “найвищих” вуст - самого царя). От чому й ранню лірику Лермонтова (вірша, написані наприкінці 1820-х - початку 1830-х рр.), і зрілі його добутки, створені в останні роки життя, поєднує стійкий комплекс тим і мотивів. Це як би колони, які тримають увесь художній світ Лермонтова. На думку письменника (див.

, наприклад, передмова до роману “Герой нашого часу”), він відбивав у своїх добутках те, що об’єктивно існувало в самій дійсності. Жагуче прагнення до художнього осмислення життя з’єднувалося в Лермонтові зі спрагою самопізнання. Центральний образ у його творчості - образ сучасності, “нашого століття” - виникав не як щось відвернене, внеличностное, а як образ, насичений суб’єктивним змістом, що відбиває внутрішнє життя самого Лермонтова Людина в його творчості (і в лірику, і в епічних добутках, і в драматургії) несе в собі, у своїй душі, драматичні риси часу. Пізнаючи особистість “дивного” героя, Лермонтов пізнавав своє покоління, свій “століття”.

Помітимо, що письменник завжди був далекий від яких би те не було соціологічних схем. Навпроти, його відрізняла безприкладна для літератури того часу зосередженість на екзистенціальні (тобто буттєвих, сутнісних) проблемах життя людини. У розумінні Лермонтова, особистість - це вузол, у якому сходяться, вигадливо переплітаючись, всі основні протиріччя історичного часу й “прокляті”, філософські питання, над якими б’ється людство. Лермонтов - творець трагічної концепції людини, приреченого жити у вічному й непереборному конфлікті із суспільством, епохою, світобудовою й, що найстрашніше, у розладі із самим собою За конкретно-історичними причинами трагедії сучасної людини, які були близькі й зрозумілі багатьом читачам Лермонтова 1830-х - 1840-х рр. , письменник прозрівав щось більше - страшну й величну силу світового зла, притягального й небезпечного для людини і його душі.

На цю особливість особистості й творчості Лермонтова звернули увагу багато пізніше - наприкінці XIX - початку XX в. - такі видатні толмачі лермонтовского творчості, як В. З. Соловйов, Д. С.Мережковский, В. В. Розанов. Для Мережковского, наприклад, було зовсім очевидним, що своєрідність Лермонтова не тільки в тім, що він був поетом “зовсім другойепохи”, тобто епохи суспільного песимізму 1830-х рр. , але й у тім, що сам щиросердечний склад поета, коло моральних і філософських проблем, що хвилювали його, різко відокремлює Лермонтова, “нічне світило російської поезії”, і від Пушкіна, “денного світила російської поезії”, і від більшості поетів пушкінської плеяди. Спроецировав на проблематику творчості Лермонтова коло ідей, що хвилювали кращі розуми Європи наприкінці XIX в., В. С. Соловйов побачив у поеті генія, що став найближчим російським попередником тодішнього “володаря дум” - німецького філософа й письменника Фрідріха Ницше. “Я бачу в Лермонтові, - говорив Соловйов у лекції про поета, прочитаної в 1899 р., - прямого родоначальника того духовного настрою й того напрямку почуттів і думок, а почасти й дій, які для стислості можна назвати “ніцшеанством”".

Залишаючи осторонь питання про те, наскільки правомірне зближення Лермонтова з Ницше, варто помітити, що Соловйов підкреслив європейський масштаб особистості й творчості Лермонтова, оригінальність його духовного складу, малопомітне, приховане, але вкрай важливий вплив лермонтовской “поезії думки” на російську літературу другої половини XIX в. і зовсім очевидне - на російських поетів-модерністів рубежу Х1 Х-ХХ вв. Розвиваючи ідеї Соловйова, філософ В. В.Розанов у замітці “Вічно сумна дуель” підкреслив: “У Лермонтові зрізана була сама кронка нашої літератури, загальне - духовного життя, а не був зломлений, хоча б і величезний, але тільки побічний сук”. У поеті, якому був отмерен мізерний строк життя в літературі, Розанов побачив одну з “незвичайних крапок” у російському духовному розвитку. Саме в цій “крапці”, у Лермонтові, була закладена можливість, що не реалізувалася, розвитку російської літератури. Важко сказати, який був би її шлях, якби поет, що залишився “вічних юнаків”, зміг реалізувати хоча б частина свого творчого потенціалу…

* * * Творчий розвиток Лермонтова унікально не тільки тому, що він загинув на самому початку свого “великого поприща”. Перші вірші, що дійшли до нас, Лермонтова датовані 1828 р. (тоді йому було 14 років). Більшість лермонтовских добутків написані в 1828-1836 гг., але в літературі поет Лермонтов з’явився фактично тільки в 1837 р., після того, як гнівним віршем “Смерть Поета” відгукнувся на загибель Пушкіна. Суспільна реакція на цей вірш, вигнання Лермонтова - посилання на Кавказ, зміну проблематики й стиляего поезії, публікації віршів, раніше писавшихся “у стіл”, - все це дозволило говорити про те, що в Росії з’явився новий поет, хоча насправді його “народженню” передували довгі вісім років завзятої творчої праці.

1837р. став головною віхою в поетичній долі Лермонтова. У добутках, написаних в 1837 р. , класичне втілення одержали мотиви, що розроблялися у творчості Лермонтова раніше, зав’язувалися нові проблемні вузли творчості.

Були створені вірші “Бородіно” (опубліковане в червневій книжці журналу “Сучасник”), “Гілка Палестини”, “В’язень”, “Коли хвилюється жовтіюча нива…”, поема “Пісня про купця Калашникова”. Не що випадково вийшла в 1840 р. книга “Вірша М. Лермонтова” відкривалася саме добутками 1837 р.: сам поет усвідомлював поворот, що происшли в його поетичній долі. 1837 р. - своєрідна “оглядова площадка”, з якої лермонтовское творчість відкривається у двох напрямках - і в минуле, і в майбутнє.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций