Життєвий і творчий шлях Н. В. Гоголя

Розміщено ЗНО по географії в 21 мая 2012

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губер­нии. Письменник походив з поміщицької сім’ї середнього статку: у них було близько 400 душ кре­пісних і понад 1000 десятин землі. Предки письменника з боку батька були потомственни­мі священиками, однак уже дід Панас Дем’янович залишив духовне поприще й посту­пив у гетьманську канцелярію; саме він при­бавил до свого прізвища Яновский іншу - Го­голота, що повинне було продемонструвати походження роду від відомого в украин­ской історії XVII століття полковника Євстафія (Остапа) Гоголя (факт цей, втім, не знаходить достатнього підтвердження). Батько письменника, Василь Опанасович, служив при Малороссийском поштамті. Мати, Марья Іванівна, що відбувалася з поміщицької рє­мьи Косяровских, слила першою красунею на Полтавщині, заміж за Василя Опанасовича вона вийшла чотирнадцяти років.

У сім’ї крім Миколи було ще п’ятеро дітей Дитячі роки майбутній письменник провів у рідному маєтку Васильевке (інша назва Яновщина), наведи­ваясь разом з родителями в околишні мес­та - Диканьку, що належала міністрові вну­тренних справ В. П. Кочубею, в Обуховку, де жив письменник В. В. Капнист, але особливо часто в Кибинци, маєток колишнього міністра, далекого родича Гоголя з боку матері - Д. П. Трощинського. З Кибинцами, де була про­ширная бібліотека й домашній театр, зв’язані ранні художні враження майбутнього письменника. Їх доповнювали історичні перекази й біблійні історії, зокрема рассказива­емое матір’ю пророцтво про Страшний суд і неминуче покарання грішників З тих пор Гоголь, по вираженню дослідника К. В. Мочульского, постійно жив “під терором за­гробного воздаяния”. Спочатку Гоголь учився в Полтавському повітовому училищі ( 1818-1819), потім брав частки уро­ки в полтавського вчителя Гаврила Сорочинского, проживаючи в нього на квартирі, а в травні 1821 го­так надійшов у тільки що засновану Ніжин­скую гімназію вищих наук Учився Гоголь досить посередньо, зате відрізнявся в гим­назическом театрі - як актор і декоратор.

До гімназичного періоду ставляться перші літературні досвіди у віршах і прозі, преиму­щественно “у ліричному й сурьезном роді”, але також і в комічному дусі, як, наприклад, сатира “Щось про Ніжин, або Дурням закон не писаний” (не збереглася). Найбільше, однак, Гоголя займає в цей час думка про государст­венну службу на поприще Юстиции; таке ре­шение виникло не без впливу професора Н. Г. Белоусова, що преподавали природне право й звільненого згодом з гімназії за обвинуваченням в “вільнодумстві” (під час рас­проходження Гоголь давав показання на користь професора). По закінченні гімназії Гоголь у грудні 1828 го­так разом з одним зі своїх найближчих друзів А. С. Данилевським приїжджає в Петербург. Але його очікують лише розчарування: не вдається одержати бажаного місця; поема “Ганц Кюхельгартен”, написана, мабуть, ще в гим­назическую пору й видана в 1829 році (під псевдонімом В. Алов), одержує вбивчі Відгуки рецензентів (Гоголь негайно ж скуповує майже весь тираж книги й спалює його); до цьому, можливо, додалися любовні переживання, про які він говорив у листі до матері (від 24 липня 1829 року). Все це змушує Гоголя раптово виїхати з Петербурга в Німеччину.

Після повернення до Росії (у вересні того ж року) Гоголю нарешті вдається надійти на службу - спершу в Департамент государствен­ного господарства й публічних будинків, а потім у Департамент доль. Чиновницька діяч­ность не приносить Гоголю задоволення, зате нові публікації (повість “Бисаврюк, або Ве­чер напередодні Івана Купала”, статті й есе) про­ращают все більша увага читаючої росла­сийской громадськості. Письменник зав’язує великі літературні знайомства, зокрема В. А. Жуковським, П. А. Плетньовим, що у себе будинку в травні 1831 року (очевидно, 20-го) представив Гоголя А. С. Пушкіну. Восени того ж року виходить перша частина збірника повістей з українського життя “Віче­ра на хуторі біля Диканьки” (у наступному році з’явилася друга частина), захоплено зустрінута Пушкіним: “От теперішня веселість, ис­кренняя, невимушена, без манірності, без манірності.

А місцями яка поезія!..” Вме­сте з тим “веселість” гоголівської книги обнару­живала різні відтінки - від безтурботного жартування до похмурого комізму, близького до чорного гумору. При всій повноті й искренно­сти почуттів гоголівських персонажів мир, у кото­ром вони живуть, трагічно конфликтен: происхо­дит розірвання природних і родинних свя­зей, у природний порядок речей вторгаються таємничі ірреальні сили (фантастичес­яке опирається головним чином на народну демонологію). Уже в “Вечорах” виявилося непро­бикновенное мистецтво Гоголя створювати мета­ний, закінчений і живучий за власними законами художній космос.

Після виходу першої прозаїчної книги Го­голота стає знаменитий. Улітку 1832 року його з наснагою зустрічають у Москві, де він знайомиться з М. П. Погодиним, С. Т. Аксако­вим і його сімейством, М. С. Щепкиним і дру­гими відомими діячами культури. Випливаю­щая поїздка Гоголя в Москву, настільки ж успеш­ная, відбулася влітку 1835 року.

До кінця цього року він залишає педагогіку (з літа 1834 року обіймав посаду ад’юнкт-професора всі­загальної історії Санкт-Петербурзького универ­ситета) і цілком присвячує себе літератур­ному праці. 1835 рік надзвичайно плідний: виходять наступні два збірники прозаїчних произ­ведень - “Арабески” і “Миргород” (обоє у двох частинах), почата робота над поемою “Мертві ду­ши”, закінчена в основному комедія “Ревізор”, написана комедія “Наречені” (майбутня “Женити­ба”). Повідомляючи про нові досягнення письменника, у тому числі й про майбутній у петербурзькому Александринском театрі прем’єрі “Ревізора” (19 квітня 1836 року), Пушкін відзначав в “З­временнике”: ” Г-Н Гоголь іде ще вперед. Же­гавкаємо й сподіваємося мати часто випадок говорити про нього в нашім журналі”.

До речі, у пушкінському журналі Гоголь активно публікувався, у частно­сти як критик (стаття “Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 році”). “Миргород” і “Арабески” позначили нові Художні мири на карті гоголівського Всесвіту. Тематично близький до “Вечорів” (”малороссийская” життя), миргородський цикл, що об’єднав повести “Старосвітські помещи­ки”, “Тарас Бульба”, “Вий”, “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем”, виявляє різку зміну ракурсу й образотворчого масштабу: у ряді випадків замість сильних і різких характеристик - пош­лость і безликість обивателів, замість поетиче­ских і глибоких почуттів - вялотекущие, майже жи­вотние рефлекси.

Звичайність сучасного життя оттенялась колоритністю й екстрава­гантностью минулого, однак тем разючіше проявлялася в ньому, у цьому минулому, глибока внутрішня конфликтность (наприклад, в “Тара­рє Бульбе” - зіткнення індивідуалізую­щегося любовного почуття з общинними инте­ресами). Мир же “Петербурзьких повістей” з “Арабі­сік” (”Невський проспект”, “Записки сумасшед­шего”, “Портрет”; до них примикають опублико­ванні пізніше, відповідно в 1836 і 1842 го­дах, “Ніс” і “Шинель”) - це мир сучасного міста з його гострими соціальними й етично­мі колізіями, зламами характерів, тревож­ний і примарною атмосферою. Найвищого ступеня гоголівське узагальнення досягає в “Ревізорі”, де “збірне місто” як би імітував життєдіяльність кожного більшого соціального об’єднання, аж до держави, Російської імперії, або навіть людства в цілому. Замість тради­ционного активного двигуна інтриги - шахрая або авантюриста - в епіцентр колізії по­ставлен мимовільний ошуканець (мнимий ревізор Хлестаков), що додало всьому проис­ходящему додаткове, гротескне освеще­ние, посилене до межі заключної “не­мий сценою”.

Звільнена від конкретних де­талів “покарання пороку”, що передає насамперед сам ефект загального потрясіння (кото­рий підкреслювався символічної длительнос­тью моменту скам’яніння), ця сцена залишала можливість самих різних тлумачень, вклю­сподіваючись і есхатологическое - як нагадування про неминучий Страшний суд. У червні 1836 року Гоголь (знову разом з Так­нилевским) їде за кордон, де він провів у цілому більше 12 років, якщо не счи­тать двох приїздів у Росію - в 1839-1840 і в 1841 -1842 роках. Письменник жив у Німеччині, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії, але доль­ше всього в Італії, продовжуючи роботу над “Мертвими душами”.

Властива Гоголю узагальненість одержувала тепер просторове вираження: у міру розвитку чичиковской афери (покупка “ревиз­ских душ” померлих людей) російське життя долж­на була розкритися многообразно - не тільки з боку “низинних рядів її”, але й у більше високих, значних проявах. Одновре­менно розкривалася й вся глибина ключового мотиву поеми: поняття “мертва душа” і вите­кавшая СТСЮДЗ антитеза ” живий-мертвий” зі сфери конкретного слововживання (умер­ший селянин, “ревізька душа”) передвига­лисій у сферу переносної й символічної рє­мантики. Виникала проблема омертвляння й пожвавлення людської душі й у зв’язку із цим - суспільства в цілому, російського миру преж­де всього, але через нього й усього сучасного людства. Зі складністю задуму зв’язана жанрова специфіка “Мертвих душ” (обозначе­ние “поема” указувало на символічний зміст добутку, особливу роль повествова­теля й позитивного авторського ідеалу).


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций