Повести Белкина характеристика образа Марья Гаврилівна

Розміщено ЗНО по географії в 25 июня 2013

ПОВЕСТИ ПОКІЙНОГО ІВАНА ПЕТРОВИЧА БЕЛКИНА (1830; опубл. 1831) ЗАМЕТІЛЬ Марья Гаврилівна - героїня повести, сюжет якої (так само як ” Панянки-Селянки”) розказаний Белкину дівицею К. И. Т. Марья Гаврилівна - “струнка, бліда й сімнадцятилітня” дочка найдобрішого поміщика Гаврила Гавриловича Р*** із села Ненарадова; має романічну уяву (подібно оповідачеві й героєві “Пострілу”, героям ” Панянки-Селянки”, самому Белкину). Тобто вона мислить літературними формулами, сприймає життя як романну фабулу. Мир провінційної читачки французьких романів і тільки що (до початку дії повести) росіян, що з’явилися, балад розкривається перед читачем. Природно тому, що коли, наприкінці 1811 р. (”в епоху, нам достопам’ятну” - напередодні Вітчизняної війни) ВМ. Г. закохується бідний армійський (тобто не приналежний до гвардійської еліти) прапорщик, а батьки дивляться на нього косо, вона замишляє щось романне.

Планується таємне вінчання, після якого, як покладається, піде спочатку кульмінація - батьківський гнів, а потім розв’язка - прощення й заклик: “діти! прийдіть у наші обійми! ” Усе обставлено відповідним образом - написані листи подрузі й батькам, запечатані тульською печаткою (”два палаючі серця із приличною написом”); напередодні вночі героїню переслідують у сні баладні бачення, - і раптом ранком після втечі читач виявляє М. Г. удома, у її власній постелі, тільки трохи бліду. Наступного дня вона занедужує.

Інсценівка “роману” у житті не вдалася Цілком баладна заметіль, що збила зі шляхи нареченого, Володимира, як якась стихія Провидіння, вторглась у задуманий ними “сюжет”. “Живаючи життя” запропонувала розв’язку настільки літературну, настільки примхливу, що в “сьогоденні” романі вона здалася б надуманої, неправдоподібної. (До пори до часу подробиці не розкриваються.) Переживши звістку про смерть Володимира від поранення на поле Бородіна, а потім і смерть батька, М. Г. переїжджає в інший спадкоємний маєток, стає багатою нареченою, але відкидає всіх наречених, - як Пенелопа, що чекає свого Одиссея.

Натяки на чудність її положення втримуються в порівняннях оповідача; якщо дотепер Володимир порівнював неї з незайманою Лаурою із сонетів Петрарки, те тепер оповідач порівнює неї з давньогрецькою героїнею - “незайманою Артемідою”. Робиться це в надії, що грамотний читач зверне увагу на деяку незгідність (Артеміда була одночасно й незайманою, і вдовою не успели “пізнати” її галикарнасского пануючи Мавзола, якому зберігала вірність) і вловить натяк на непрості обставини. Але - за законами новели - усе роз’ясняється тільки у фіналі. Біля *ского маєтку М. Г. в 1815 р. поселяється поранений полковник Бурмин “з Георгієм у петлиці й із цікавої бледнос-тию”. Романічне серце М. Г. не витримує; але романічна ж свідомість продовжує працювати в заданому напрямку.

Вона веде справу до рішучого пояснення - не заради можливого шлюбу, а всупереч йому; М. Г. знову заготовила гарну розв’язку. (Звичайно, теж романічну.) Однак дарма вона уявляє себе героїнею роману (ставок, верба, біле плаття, обов’язкова книга в руках, гусар); дарма пригадує перший лист St-Preuex з роману Ж. Ж. Руссо “Юлія, або Нова елоиза” (відповідно, представляючи себе замужньою Юліою, чиїм платонічним іншому після її весілля став колишній коханий Сен-Пре). У момент пояснення виявляється, що Бурмин і є той самий “незваний наречений”, якого баладна заметіль у грудні 1811 г. випадково занесла в жадринскую церква й з яким (як нарешті-те довідається читач) М. Г. була помилково повінчана тією страшною ніччю. В 1815 р. вони не довідалися один одного - тому що бачилися лише одне мгновенье (піднявши ока на людину, що стала їй чоловіком, М. Г. негайно зомліла, а Бурмин виїхав).

Знову розв’язка, що пропонує героям таємничий хід життя, валить всі їхні задуми - і знову виявляється куди більше літературною (”романічної”), чим може собі дозволити “правдоподібна” література. А М. Г. перетворюється в героїню історії, що не могла б і видумати. Сюжетних аналогів у положень, у які попадають герої “Заметілі”, безліч - від повісті В. И. Панаєва “Отеческое покарання (Щира подія)”, 1819 (барчук Калл ист “у жарт” займає місце нареченого в момент вінчання нареченої-селянки; після 5 років відсутності вертається; закохується в “племінницю” сусідки Ейлалию; не може женитися, тому що одружено; зрештою, з’ясовує, що це і є його дружина, вихована батьком як панянка), до комедії Лашоссе “Помилкова антипатія”, 1733. Але самі герої, їхнього переживання, “правда страстей”, аналогів не мають; традиційне сюжетне тло різко оттеняет неповторність образів


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций