Минуле, сьогодення й майбутнє в п’єсі Чехова «Вишневий сад»

Розміщено ЗНО по географії в 2 октября 2012

Своїй останній п’єсі Чехов дав під­заголовок “комедія”. Але в першої поста­новке Московського Художнього теа­тра ще при житті автора п’єса предста­ла важкою драмою, навіть трагедією. Хто ж правий? Потрібно мати на увазі, що дра­ма - це літературний твір, розрахований на сценічне життя.

Тільки на сцені драма знайде повно­коштовне побутування, виявить усе закладено­ние в ній змісти, у тому числі одержить і жанрову визначеність, тому по­следнее слово у відповіді на поставлене питання буде належати театру, ре­жиссерам і акторам У той же час изве­стно, що новаторські принципи Чехова-Драматурга сприймалися й усваива­лисій театрами із працею, не відразу. Хоча мхатовская, освячена авторите­тім Станіславського й Немировича-Дана­ченко традиційна інтерпретація “Виш­невого саду” як драматичної елегії закріпилася в практиці вітчизняних ті­атров, Чехов встиг висловити “своєму” ті­атру невдоволення, незадоволеність їхнім трактуванням. “Вишневий сад” - це прощання хозя­ев, що тепер уже були, з їх родовим дворянським гніздом. Тема ця неодне­кратне піднімалася в росіянці литерату­ре другої половини XIX століття й трагедій­ але-драматично, і комічно. У чому особливості чеховського втілення цієї теми?

Багато в чому воно визначається отноше­нием Чехова до дворянства, що йде в соціальне небуття, і вйому, що йде, на зміну капіталу, що виявилося в образах Раневской і Лопахина. В обох станах і їхній взаємодії Чехов ви­справ наступність носіїв отечест­венної культури. Дворянське гніздо для Чехова насамперед - вогнище культури. Звичайно, це ще й музей кріпосного права, і про це говориться в п’єсі, але драматург бачить у дворянській садибі все-таки в першу чергу історичне місце.

Раневская - його господарка, душа будинку. Саме тому, незважаючи на все її легкодумство й пороки, до неї тягнуться люди. Повернулася господарка, і будинок ожив, у нього потягнулися вже, здається, що назавжди покинули його колишні мешканці Лопахин під стать їй.

Це поетична натура, у нього, як говорить Петя Трофи­мов, “тонкі, ніжні пальці, як в арти­ста… тонка ніжна душа”. І в Раневской він почуває таку ж, родинну ду­шу. Вульгарність життя наступає на нього з усіх боків, він здобуває риси ухаря-купця, починає хвастатися своїм демокра­тическим походженням і бравиро­вать некультурністю (а це вважалося престижним у тодішніх “передових колах”), але й він чекає Раневскую, щоб біля її очиститися, відродитися Та­яке зображення капіталіста опиралося на реальні факти, адже багато росіян купці й капіталісти допомагали отечест­венному мистецтву.

Мамонтів, Морозов, Зимін містили театри, брати Третя­кови заснували картинну галерею в Москві, купецький син Алексєєв, взявши­ший сценічний псевдонім Станіслав­ский, приніс у Художній театр не тільки творчі ідеї, але й батьківське багатство, і досить чимале. Лопахин - саме такий. Тому й не вдалося його одруження на Варі, вони не па­ра один одному: тонка, поетична натура багатого купця й приземлена, буднич­ але-повсякденна, цілком погрязшая в побуті життя прийомна дочка Раневской. І от наступає черговий социально-истори­ческий перелом російського життя. Дворяни викидаються з життя, їхнє місце зані­томить буржуазія.

Як поводяться хазяї вишневого саду? По ідеї, треба рятувати себе й сад. Як?

Соціально переродити­ся, теж стати буржуа, що й пропонує Лопахин. Але для Гаева й Раневской це значить змінити собі, своїм звичкам, смакам, ідеалам, життєвим цінностям И тому вони мовчачи відкидають предло­жение й безстрашно йдуть назустріч своє­му соціальному й життєвому краху. Щодо цього глибокий зміст не­сет у собі фігура другорядного пер­сонажа - Шарлотти Іванівни. На початку другого акту вона говорить про себе: “У мене немає сьогодення паспорта, я не знаю, скільки мені років… звідки я й хто я - не знаю…

Хто мої батьки, може, вони не вінчалися… не знаюся Так хочеться погово­рить, а з ким… Нікого в мене немає… Усе одна, одна, нікого в мене немає й… і хто я, навіщо я, невідомо”. Шарлотта олице­творяет майбутнє Раневской - все це незабаром чекає господарку маєтку.

Але вони обидві, по-різному, звичайно, проявляють здивуй­тельное мужність і навіть підтримують бадьорість духу в інші, тому що для всіх персонажів п’єси із загибеллю вишні­вого саду скінчиться одне життя, а чи буде інша - невідомо. Колишні хазяї і їхнє оточення (тобто Раневская, Варячи, Гаїв, Пищик, Шарлотта, Дуняша, Фірс) поводяться смішно, а у све­ті надвигающегося на них соціального не­буття нерозумно, нерозумно. Вони роблять вигляд, що все йде як і раніше, нічого не изме­нилось і не зміниться. Це обман, саме й взаимообман. Але цим вони єдино можуть протистояти неминучості невід­вратимого долі.

Лопахин щиро горює, він не бачить у Раневской і навіть у третиру­ющем його Гаеве класових ворогів, для не­го це дорогі, милі йому люди. Загальнолюдський, гуманістичний під­хід до людини домінує в п’єсі над станово-класовим Особливо сильна борь­ба в душі Лопахина, що видно з його заклю­чительного монологу третього акту. А як поводиться в цей час молодь? Погано!

В Ані в силу її малолітства саме невизначене й у той же час райдужне подання про її майбутнє, що очікує. Вона в захваті від балаканини Пети Трофимо­ва. Останньому хоча й 26 або 27 років, але він уважається молодим і, схоже, перетворив свою молодість у професію. Інакше пояснити його інфантильність і - саме дивне - загальне визнання, кото­рим він користується, не можна. Раневская жорстоко, але справедливо налаяла його, у відповідь він упав зі сходи.

Його гарним мовленням вірить тільки Аня, але неї вибачає її молодість Набагато більш того, що він говорить, Петю характеризуючи його калоші, “гряз­ние, старі”. Але нас, що знають про кривавий социаль­них катаклізми, що трясли Росію в XX столітті й начавшихся буквально відразу після того, як відгриміли оплески на прем’єрі п’єси й умер її творець, слова Пети, його мрії про нове життя, підхоплене Анею бажання насадити інший сад - нас все це повинне приріст ваги­ти до більше серйозних висновків про сущнос­ти образа Пети. Чехів завжди був дорівнює­душен до політики, як революційний рух, так і боротьба з ним пройшли мі­мо його.

Дурна дівчинка Аня вірить цим мовленням. Інші персонажі посміюються, іронізують: занадто великий недоті­па цей Петя, щоб його боятися Та й сад вирубав не він, а купець, що бажає устро­ить на цьому місці дачі. Чехів не дожив до інших дач, улаштованих на просторах його й нашої багатостраждальної батьківщини продовжувачами справи Пети Трофимова. На щастя, “жити в цю пору прекрасну” не довелося й більшості персонажів “Вишневого саду”. Для Чехова характерна об’єктивна ма­нера оповідання, у його прозі голос автора не чутний.

У драмі почути його взагалі неможливо. И все-таки - комі­дия, драма або трагедія “Вишневий сад”? Знаючи, як Чехов не любив опреде­ленность і, отже, неповноту ох­вата життєвого явища з усіма його складностями, треба обережно отве­тить: всі відразу.

Останнє слово в цьому питанні все-таки скаже театр


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций