Минуле, сьогодення й майбутнє в п’єсі А. П. Чехова « Вишневий сад»

Розміщено ЗНО по географії в 28 сентября 2012

Своїй останній п’єсі А. П. Чехов дав підзаголовок “комедія”. Але в першій по­становке Московського художнього театру ще при житті автора п’єса була представлено як драма, навіть трагедія. Хто ж правий? Потрібно мати на увазі, що дра­ма - це літературний твір, призначений для сцени Тільки при сценічній постановці драма знаходить повноцінність, виявляє всі закладені в ній змісти, одержує Жанрову опре­деленность. Тому відповідь на поставлений­ний питання можуть дати тільки театр, режисер і актори. У той же час відомо, що новаторські принципи Чехова-Драма­турга сприймалися й засвоювалися теа­трами із працею, не відразу.

Хоча мхатовская, освячена авторите­тім Станіславського й Немировича-Дана­ченко традиційна інтерпретація “Виш­невого саду” як драматичної елегії закріпилася в практиці вітчизняних ті­атров, Чехов встиг висловити “своєму” ті­атру невдоволення, незадоволеність трактуванням його лебединої пісні. Автор малює прощання хазяїв, тепер уже бив­ших, з їх родовим дворянським гніздом. Тема ця неодноразово висвітлювалася в русявий­ской літературі другої половини XIX століття й до Чехова, і драматично, і комічно.

У чому особливості чехів­ского рішення цієї проблеми? Багато в чому це рішення визначається від­носінням Чехова до іде в социаль­ное небуття дворянству й вйому, що йде, на зміну капіталізму, образними воплоще­ниями яким є відповідно Раневская й Лопахин. В обох станах і їхній взаємодії Чехов бачила преемст­венность носіїв вітчизняної культу­ри.

Дворянське гніздо для Чехова насамперед “вогнище культури”. Звичайно, це ще й “музей кріпосного права”, і про цьому го­ворится в п’єсі, але Чехов бачить у дворян­ской садибі все-таки в першу чергу культурне гніздо Раневская - його хозяй­ка й душу будинку. Саме тому, незважаючи на її легкодумство й пороки, до неї тягнуться люди. Повернулася господарка, і будинок ожив, у не­го потягнулися вже, здається, назавжди поки­нувшие його колишні мешканці.

Лопахин під стать їй. Він чутливий до поезії в широкому змісті цього слова, у нього, як говорить Петя Трофимов, “тон­кие, ніжні пальці, як в артиста… тонка ніжна душа”. І в Раневской він почуває таку ж, родинну душу. Вульгарність життя наступає на нового героя з усіх боків, він здобуває риси ухаря-купця, починає хвастатися своїм демократичним походженням і бравірувати нелантух­турностью (а це вважалося престижним у тодішніх “передових колах”), але й він чекає Раневскую, щоб біля її очис­титься, знову виявити в собі художест­ венно-поетичний початок.

Таке изоб­ражение капіталізму опиралося на реальні факти. Адже багато російських купців і капіталісти, що розбагатіли до кінця століття, виявили справжню цікавість до культури. Мамонтів, Морозов, Зимін містили театри, брати Третьякови заснували картинну галерею в Москві, купецький син Алексєєв, що взяв сцени­ческий псевдонім Станіславський, приніс на вівтар театру не тільки творчі ідеї, але й батьківське багатство, і досить чимале Лопахин - капіталіст іншого штибу.

По­цьому й не вдалося його одруження на Варі, вони не пари один одному: тонка, поетичес­кая натура багатого купця й приземлена, буденно-повсякденна, що цілком пішла в прозу життя приймальня дочка Раневской. І от наступає черговий социально-ис­торический перелом у російському житті. Мес­те дворян у суспільстві займає буржуазія Як поводяться хазяї вишневого саду?

По ідеї, треба рятувати себе й сад. Як? З­циально переродитися, теж стати буржуа, що й пропонує Лопахин. Але для Гаева й Раневской це значить змінити собі, своїм звичкам, смакам, ідеалам, жиз­ненним цінностям.

І тому вони мовчачи­ливо відкидають речення Лопахина й безстрашно йдуть назустріч своєму соци­альному й життєвому краху Щодо цього глибокий зміст не­сет у собі фігура другорядного пер­сонажа - Шарлотти Іванівни. На початку другого акту вона говорить про себе: “У мене немає сьогодення паспорта, я не знаю, скільки мені років… звідки я й хто я - не знаю… Хто мої батьки, може, вони не вінчалися…

не знаю. Так хочеться погово­рить, а з ким… Нікого в мене немає…

Усе одна, одна, нікого в мене немає й… і хто я, навіщо я, невідомо”. Шарлотта олице­творяет майбутнє Раневской - така ж доля чекає господарку маєтку Але й Ранев­ская, і Шарлотта по-різному, звичайно, проявляють дивну мужність і так­же підтримують бадьорість духу в дру­гих, тому що для всіх персонажів пье­си із загибеллю вишневого саду скінчиться одне життя, а чи буде інша і яка, - невідомо. Колишні хазяї і їхнє оточення (Ранев­ская, Варячи, Гаїв, Пищик, Шарлотта, Дуняша, Фірс) поводяться смішно, а у світлі надвигающегося на них соціального не­буття навіть нерозумно, нерозумно.

Вони роблять вигляд, що все йде як і раніше, нічого не змінилося й не зміниться. Це обман, самообман і взаимообман. Але завдяки такій позиції вони можуть протистояти невідворотній долі. Лопахин скоріше ис­кренне горює, він не бачить у Раневской і навіть у третирующем його Гаеве классо­вих ворогів, для нього це дорогі, милі йому люди.

Загальнолюдський, гуманістичний під­хід до людини домінує в п’єсі над з-немов-класовим. Особливо сильно борь­ба цих двох підходів виражена в образі Лопахина, що видно з його заключного монологу в третьому акті. А як поводиться в цей час молодь?

В Ані в силу її надзвичайної молодості саме невизначене й у той же час ра­дужное подання про її майбутнє, що очікує. Вона в захваті від балаканини Пети Трофимова. Останнього, хоча йому 26 або 27 років, усі вважають молодим, і, схоже, цей персонаж перетворив свою молодість у професію. Інакше не можна пояснити його інфантильність і - саме дивне - загальне визнання, яким він користується. Раневская жорстоко, але спра­ведливо налаяла його, у відповідь він упав зі сходи.

Його гарним закликам ве­рит тільки Аня, але неї вибачає її моло­дость. Набагато більш того, що він гово­рит, Петю характеризують його калоші, “брудні, старі”. Але нас, що знають про криваві соціальні катаклізми, що трясли Росію в XX ве­ке й начавшихся буквально відразу після те­го, як відгриміли оплески на пре­мьере п’єси й умер її творець, слова Пети, його мрії про нове життя, підхоплений­ное Анею бажання насадити інший сад - нас все це повинне привести до більше серь­езним висновків про сутність образа Пети.

Чехів завжди був байдужий до політики. Як революційний рух, так і борь­ба з ним пройшли повз нього. Дурна девоч­ка Аня вірить запальним промовам. Інші персонажі посміюються, іронізують: занадто великий недотепа цей Петя, щоб його боятися.

Та й сад вирубав не він, а купець, що бажає влаштувати на цьому місці дачі Чехов не дожив до інших “дач”, улаштованих на просторах батьківщини продовжувачами справи Пети Трофимова. Але “жити в цю пору прекрасну” не при­ішлося й більшості персонажів “Виш­невого* саду”. Як уже говорилося, для Чехова харак­терну об’єктивна манера повествова­ния, у прозі його голос не чутний.

У драмі почути властиво авторський голос в­обще неможливо. І все-таки - комедія, драма або трагедія “Вишневий сад”? Знаючи, як Чехов не любив визначеність, варто обережно відповісти: усього по­немногу. Останнє слово й у цьому питанні все - таки за театром


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций