Ліричного й трагічного початку в п’єсі А. П. Чехова «Вишневий сад»

Розміщено ЗНО по географії в 27 сентября 2012

1. Поезія минулого: спогаду Раневской і Гаева. 2. Мелодія майбутнього: мрії Ані й Пети Трофимова. 3. Трагедія нерозуміння: Лопахин і Раневская. 4. Трагедія безгосподарності Раневской. Відомо, що сам А. П. Чехов визначав свою п’єсу “Вишневий сад” як комедію, однак у перших постановках вона звучала як трагедія. Що ж все-таки переважає в п’єсі?

Безсумнівно, у ній багато комічного. Однак це сумний сміх Спогаду персонажів, їхнього роздуму, часом перейняті глибоким ліризмом, по більшій частині підсилюють трагічне звучання п’єси: стільки подій і переживань пов’язане з вишневим садом, і от незабаром він буде вирубаний. Навіть дурна, по суті справи, мовлення Гаева перед шафою, незважаючи на свою безглуздість, у якімсь ступені перейнята ліризмом. Однак підспудно проступає й трагізм подібної ситуації: обставини вимагають якомога швидше вирішити, що робити далі, щоб зберегти маєток, а людина розпинається перед предметом інтер’єра, виставляючи себе на посміховище. Подібним образом виглядає і його сестра, що від розчулення цілує шафу.

Втім, почуття, які охоплюють Раневскую побачивши маєтку, у якому пройшла значна частина її життя, проявляються набагато поетичнее, чим у її брата: “ПРО, моє дитинство, чистота моя! У цієї детской я спала, дивилася звідси на сад, щастя просипалося разом із мною щоранку, і тоді він був точно таким, нічого не змінилося”. І тут чуються трагічні нотки: змінилося-те саме дуже багато чого, а Раневская не вміє й не хоче етого зрозуміти Лише зовні все виглядає як і раніше, але “сад продадуть за борги”. Не менш поетичні, чим незамутнені спогади героїні, мрії Пети й Ані про майбутнє. “Вся Росія наш сад”, - у пориві захвату говорить Петя.

Він досить ясно розуміє суть внутрішньої трагедії Раневской, Гаева і їм подібних: “Володіти живими душами, адже це переродило всіх вас… ви… уже не зауважуєте, що живете в борг, на чужий рахунок, на рахунок тих людей, яких ви не пускаєте далі передньої…

“. Відсутність трудових навичок, звички самостійно піклуватися про себе, адже на цьому тримався побут старих “дворянських гнізд”, з яких і випархивали “пташенята” начебто Раневской і Гаева. По суті, самі по собі вони люди непогані, але абсолютно не вміють орієнтуватися в житті незважаючи на те що вже не молодо. У Раневской доросла дочка, однак хіба мати здатна підказати дівчині, який шлях у житті вибрати?

Але розважливість Пети, як і безалаберность Раневской, теж виглядає трагикомично: героєві під тридцять, а в нього усе ще немає ні постійного заняття, ні власного кута, за ним міцно закріпилося прізвисько “вічного студента”. Сімнадцятилітня Аня набагато краще матері розуміє своє положення. Звичайно, дівчина, подібно Пете, теж представляє майбутнє в прикрашеному виді, мрії Ані теж перейняті ліризмом: “Ми насадимо новий сад, роскошнее цього… “. Але дівчина усвідомлює головне - необхідність праці: “Я підготуюся, витримаю іспит у гімназії й потім буду працювати…

Ми будемо читати в осінні вечори, прочитаємо багато книг, і перед нами відкриється новий, чудесний мир…”. Трагічним мотивом через всю п’єсу проходить і тема нерозуміння, небажання розуміти й чути іншої людини. Слід зазначити, що класичного конфлікту характерів або інтересів у п’єсі немає. Хоча в образах Раневской і Лопа-Хіна втілилися два протилежних світогляди, два різних способи життя, між цими людьми немає драматичного протистояння. Навпроти, Лопахин намагається в міру сил допомогти Раневской зберегти маєток.

Розуміючи, що на колишніх основах господарювання це неможливо, Лопахин, як ділова людина, пропонує віддати землю в оренду під дачні ділянки. Однак необхідність знести старі будівлі, особливо ж вирубати сад, викликають негативну реакцію з боку Раневской і її брата. Вони ніяк не бажають зрозуміти, якщо вони самі не погодяться вирубати сад, зберігши у своїй власності маєток, воно цілком перейде в руки іншого власника.

А вуж він розпорядиться їм за своїм розсудом. Але Раневская й Гаїв не бажають слухати доводам розуму, вони немов і не чують слова Лопахина: “Вам говорять російською мовою, маєток ваше продається, а ви точно не розумієте”. Раневская безпомічно звертається до Лопахину за радою, вона охоче відгукується, пояснює, що потрібно робити, а у відповідь чує безглузда заява про вульгарність дач. Трагедія нерозуміння досягає найвищої крапки.

Не дивно, що навіть розважлива ділова людина вибухає: “Я або заридаю, або закричу, або в непритомність упаду. Не можу! Ви мене замучили!

” Трагічна невідповідність колишніх звичок і теперішньої реальності в п’єсі “Вишневий сад” проявляється й у тім, як Раневская розпоряджається грошима. Її засоби вкрай обмежені - дачу за кордоном їй довелося продати, маєток те-до же от-от продадуть за борги, а вона просто так віддає золоту монету п’яному перехожому, роздає всі гроші мужикам, які прийшли прощатися з колишніми панами після продажу маєтку. У Раневской дочка, а жінка, не замислюючись про майбутнє своєї дитини, за кілька років витратила практично весь свій стан на коханця.

І Аня, і Варячи, і Гаїв намагаються удержати Раневскую від безглуздих витрат, але ці зусилля даремні: “И мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає найдорожче й на чай лакеям дає по рублі”. У п’єсі “Вишневий сад” часом не так просто розмежувати ліричного й трагічного початку - настільки вони переплетені й неоднозначні.

Це зв’язано й з особливостями сюжету. Так, проблема є - сад повинен бути проданий за борги. Однак і рішення цієї проблеми начебто є - його постійно пропонує Лопахин, який не хочуть слухати.

Саме тут і полягає головна проблема - у негнучкості людського розуму, у невмінні реагувати на зміни, в обмеженості сприйняття. Людина багато в чому сам винуватий у тім, що його життя стає “нескладної, нещасливої”. Навіть процвітаючий ділок Лопахин не завжди виявляється в стані виявити необхідну рішучість, піти на ризик - йому адже подобалася Варячи, але він так нічого й не почав. Цікаво, що й цей підприємець, предки якого були кріпаками, не далекий ліризму: “Інший раз, коли не спиться, я думаю: господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи отут, ми самі повинні б, по-справжньому, бути велетнями…”. Звичайно, мовлення не стільки про казкових велетнів - просто Лопахин підсвідомо почуває, що саме в обмеженості, у прихильності до віджилих звичок, нерішучості й полягає основна причина багатьох людських трагедій


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций