Основні теми й ідеї лірик А. Т. Твардовского

Розміщено ЗНО по географії в 28 июля 2012

Поезія Олександра Твардовского стала однієї з яскравих сторінок історії чи росіянці­тератури XX. століття. Сама доля цього чоло­століття й поета глибоко символична. А. Твардовский увійшов у літературу в рє­редине 1920-х років У ранній період твор­чества поет оспівував нове сільське життя, колгоспне будівництво, одну зі своїх ранніх поем назвав “Шлях до социализ­му”. У його віршах того років відкрито звучить від­каз від вікових традицій: Замість цієї дідівської цвілі З кута буде Ленін дивитися.

Підсумком цього періоду стала поема “Країна Муравия”. Її герой, Микита Моргунок, що мріяв про щастя й вільну працю на своїй землі, зрозумів і усвідомив, що це може бути тільки в колгоспному житті. Читати ці вірші сьогодні, коли відкрилося стільки жорстокої правди про коллективиза­ции, знищенні цілих сімей, истребле­нии кращих, самих розумних і працьовитих хазяїв, страшнувато. Особливо якщо врахувати, що сам Твардовский - син сільського коваля, що народився в смоленському хуторі Загір’я тоді, коли на батька його, умільця й трудівника Трифона Гордійовича Твардов­ского й всю сім’ю неждано обрушилося лихо - вони були розкуркулені й заслані на Північ.

Про нелегку долю цієї сім’ї, судь­бе типової, що осягла багатьох, можна довідатися сьогодні зі спогадів брата А. Т. Твардовского Івана, опублікованих кілька років назад. У віршах же сина “кулака” ці трагічні мотиви не знайшли відбиття - він писав так, як у двадцяті й тридцяті роки від нього вимагали й очікували, можливо, щиро вірячи, що на цих шляхах народ знайде своє щастя. Поворотними для поета А. Твардовского стали роки Великої Вітчизняної війни, що він пройшов фронтовим корреспон­дентом.

У воєнний час поетичний голос його здобуває ту силу, ту дійсність пе­реживаний, без якої неможливо насто­ящее творчість. Вірші А. Твардовского в­енних років - це хроніка фронтового життя, що складалася не тільки з подвигів, але й з армійського побуту (наприклад, вірш “Армійський швець”), і ліричні схвильовані спогади про рідну Смоленщину, пограбованої й ображеним ворогами землі, і вірші, близькі до народної пісні, написані на мотив “Позарастали стібки - доріжки…”. У віршах поета військового років звучить і фило­софское осмислення людської долі в дні всенародної трагедії. Так, в 1943 році написаний вірш “Два рядки”.

Воно навіяно випадком з кореспондентської жиз­ні Твардовского: два рядки із записної книжки нагадали йому про бійця-парубійкові, якого бачив він убитим, лежачим на льоді ще в ту, незнамениту війну з Фінляндією, що передувала Великої Отечествен­ний. І подвигу він не зробив, і війна не­значна, але життя йому була дана єдиний­ственная - через неї-те й осягає худож­никнув справжню трагедію всякої війни, виникає пронизливе по силі ліризму відчуття необоротності втрати: Мені шкода тої долі далекої, Начебто мертвий, самотній Начебто це я лежу… Уже після війни, “в 1945-1946 роках, Твардовский створює, може бути, найдужчий свій добуток про війну - “Я вбитий під Ржевом”. Бої під цим горо­будинок були самими кровопролитними в ис­тории війни, стали її найтрагічнішою сторінкою. Весь вірш - це стра­стний монолог мертвого, його звертання до живого.

Звертання з того світла, обраще­ние, на яке має право лише мерт­вий - так судити про живий, так строго тре­бовать від них відповіді. Вірш заворожує ритмом сво­їхніх анапестів, воно задоволено велике по объе­му, але читається на одному подиху. Прапори­тельно, що в ньому кілька разів звучить сло­в, що сходить до глибоких історичних шарів, традиціям давньоруського воїн­ства, традиціям християнським. Це обра­щение “брати”. У роки війни створена А. Твардовским і са­травня знаменита його поема “Василь Теркин”.

Її герой став символом російського солдата. Образ - гранично узагальнений, собира­тельний, народний характер у кращих його проявах. І разом з тим Теркин - це не абстрактний ідеал, а жива людина, вазі­лий і лукавий співрозмовник.

У його образі з­единились і найбагатші літературні й фольклорні традиції, і сучасність, і автобіографічні риси, що ріднять його з автором (недарма він смоленський, та й у па­мятнике Теркину, що нині намерева­ются поставити на його рідній землі, зовсім не випадково вирішено позначити портретна подібність героя і його творця). Теркин - це й боєць, герой, роблю­щий фантастичні подвиги, описані із властивому фольклорному типу повествова­ния гіперболічністю (так, у главі “Хто стріляв?” він із гвинтівки збиває вражес­кий літак), і людина надзвичайної стій­кістки - у главі “Переправа” розказана про подвиг - Теркин перепливає крижану ріку, щоб доповісти, що взвод на правом бережу, - і вмілець, майстер на всі руки.

На­писана поема з тої дивної классиче­ской простотою, що сам автор обозна­чил, як творче завдання: Нехай читач імовірний Скаже із книжкою в руці: - От вірші, а все понятно, Усе російською мовою. Пізніше творчість А. Твардовского, його вірші 1950-1960 років - одна із самих прекрасних сторінок російської поезії XX століття. Досить сказати, що вони витримують таких нелегких сусідів, як вірші А. Ахматовій, Б. Пастернаку, а це під силу далеко не кожному, треба бути дуже більшим художни­кому, щоб не втратитися серед таких талан­тов.

Не можна хоча б коротко не сказати про те, що в ці роки поет стає центральною фігурою всього прогресивного, чим було бо­гата літературне життя. Журнал “Новий мир”, що редагував А. Твардовский, так і ввійшов в історію літератури як “Але­вий мир” Твардовского”. Ліричний герой його пізньої поезії - це насамперед мудра людина, размиш­ляющий про життя, про час. Наприклад, сти­хотворение “Ніколи мені над собою изми­ваться…

“, де головним порятунком людини від лиха стає праця, творчість. Над традиційною темою поета й поезії роздумує ліричний герой А. Твардов­ского в багатьох віршах, наприклад, у добутку 1959 року “Жити б мені з­ ловьем-одинаком…” И все-таки головна, са­травня хвора тема - тема історичної па­мяти, що пронизує його лірикові 1950- 1960 років.

Це й пам’ять про загиблим на війні. Їм присвячений вірш, кото­рої сміло можна назвати однієї з вершин російської лірики XX століття: Я знаю, ніякої моєї провини В тім, що інші не прийшли з війни. У тім, що вони, хто старше, хто моложе - Залишилися там і не про тім же мовлення, Що я їх міг, але не зумів зберегти - Мовлення не про те, але все-таки, все-таки, все-таки…

У фіналі вірша - цілий мир че­ловеческих переживань, ціла филосо­фия, що могла сформуватися в лю­дей, що пережили стільки страшних і жес­токих випробувань, що кожний уцілілий відчував це як чудо або нагороду, може бути, незаслужену. Але особливо гостро переживає поет ті етапи історії, які перекреслили життя його сім’ї, його народите­лий. У цьому й пізніше покаяння, і осозна­ние особистої провини, і висока мужність ху­дожника. Цій темі присвячені такі про­винищення А. Твардовского, як поема “По праву пам’яті”, цикл віршів “Пам’яті маті­ри”.

У ньому через долю матері він расска­зивает про ціле покоління. Віковий уклад життя виявляється зруйнованим. Замість звичного сільського цвинтаря - не­приютний цвинтар у далеких краях, замість переїзду через ріку, символу весілля, - “інші перевози”, коли людей з “землі рідного краю вдалину спровадила пора”. У поемі, написаної в 1966-1969 роках і опублікованої вперше в нашій країні в 1987 році, поет міркує про долю свого батька, про трагедію тих, хто із самого народження був відзначений як “дитина ворожих кро­вий”, “кулацкий синок”. Ці міркування знаходять філософське звучання, і вся по­ема звучить застереженням: Хто ховає минуле ревниво, Той навряд чи з майбутнім у ладі…

Поезія А. Твардовского - це мистецтво в найвищому змісті слова. Вона ще чекає справжнього прочитання й розуміння


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций