Тема віри у вищі сили в «Колимских оповіданнях» В. Т. Шаламова

Розміщено ЗНО по географії в 19 июня 2012

У ряді письменників-філософів XX століття Варлам Тихонович Шаламов зайняв своє гідне місце. Його “Колимские оповідання” ( 1954-1973) - спроба поставити й вирішити важливі моральні питання часу, питання зустрічі людини й миру, правди, боротьби людини з державною машиною, боротьби за себе, усередині себе й поза собою. Чи можливо активний вплив на свою долю, що перемелюється зубами пекельної державної машини? У центрі оповідання “Колимских оповідань” - художня картина болісної розтоптаної долі людини XX століття, захопленого в мережі ворожих йому катаклізмів епохи, і те, що “людина виявилася набагато гірше, ніж про нього думали російські гуманісти 19 і 20 століть. Та й не тільки росіяни…

“. В. Шаламов зобразив не тільки ” за-людяність”, але й “збереження людського”. Письменника залучали люди, що зробили духовний або моральний подвиг Духовний подвиг зробили ті люди, яких табір не зумів зломити, розтоптати, які зуміли протистояти життєвим обставинам, змогли зберегти все людське в собі. До них насамперед Шаламов відносив “религиозников”.

Перш ніж говорити про “религиозниках”, необхідно з’ясувати відношення автора до релігії. У повісті “Четверта Вологда” Шаламов начебто веде суперечку зі своїм батьком. Звертаючись до нього, він говорить: “Так, я буду жити, але тільки не так, як жив ти, а прямо протилежно твоїй раді. Ти вірив у Бога - я в нього вірити не буду, давно не вірю й ніколи не навчуся”. Набагато пізніше Шаламов заявив: “Бог умер…

” І ще: “Віру в Бога я втратив давно, років у шість… І я пишаюся, що із шести років і до шістдесятьох я не прибігав до його допомоги ні у Вологді, ні в Москві, ні на Колимі”. Шаламов постійно підкреслює те, що він не віруючий. Однак зв’язано це швидше за все з тим, що в ньому живуть одночасно віра й сумнів у справедливість Бога, що допустив несправедливість. Незважаючи на ці заяви Шаламова, тема релігії постійно залучає до себе увага автора.

Прикладом може служити одне із ключових оповідань - “Незвернений”. У ньому повествуется про перші кроки фельдшера. Цікавий діалог автора з лікарем: “- У мене немає релігійного почуття…

- Як? Ви, що прожив тисячу життів? Ви - воскреслий?

У вас немає релігійного почуття? Хіба ви мало бачили тут трагедій? - Хіба з людських трагедій вихід тільки релігійний?” Шаламов упевнений, що вихід можна знайти де завгодно, але тільки не в релігії, тому що такий вихід занадто відірваний від життя й випадковий для письменника. Тема релігії постійно тривожить автора.

По Шаламову, Бога ні, але є віруючі в Бога, і виявляється, що це самі гідні люди з тих, з ким доводилося зустрічатися на Колимі: “Та без-релігійність, у якій я прожив свідоме життя, не зробила мене християнином Але більше гідних людей, чим “религиозники”, у таборах я не бачив. Розтління охоплювало душі всіх, і тільки “религиозники” трималися. Так було й п’ятнадцять, і п’ять років тому” (”Курси”). Оповідання “Апостол Павло” - чергове підтвердження поважного відношення автора до “религиозникам”.

Оповідання відкривається словами: “Коли я вивихнув ступню, зірвавшись у шурфі зі слизьких сходів з жердин, начальству стало ясно, що я прохромаю довго, і… мене перевели помічником до нашого столяра Адамові Фризоргеру…”. Ми без праці можемо зрозуміти, що місце дії - Колима. Фризоргер - німецький пастор, забув одного з апостолів. Він переживав свій учинок,стратив себе.

Цей герой - глибоко набожна людина - зумів завоювати повагу оповідача. Віра його була міцна, бог жив у його душі. На його місці будь-який іншої давно втратив би свою віру, але Фризоргер продовжував молитися, волати до Бога, хоча молитви його не були почуті Але віра стримувала пастора від дурних учинків і слів на адресу його людей, що оточували, допомагала йому залишатися самим собою, зберігати те, що становило основу його колишнього життя, любити, вірити в людей. Оповідач і його друзі не показали, а знищили лист дочки пасторові, у якому була заява, що вона відмовляється від свого батька, “ворога народу”.

“Апостол Павло” закінчується так: “Незабаром мене кудись відвезли, а Фризоргер залишився, і як він жив далі - я не знаю. Я часто згадував його, поки були сили згадувати. Чув його тремтячий схвильований шепіт: “Питер, Пауль, Маркус…”". Описуючи сталінський табір, Шаламов не стільки зосереджує увага на описі голоду, холоду, безправ’я, більшою мірою його цікавить, як ця нелюдська обстановка знецінює не тільки особистість людини, але і його життя Оповідання “Хрест” Шаламов присвятив своєму батькові, що все своє життя присвятив служінню Богові, за що й важко поплатився. В оповіданні повествуется про старого сліпого священика.

Він живе не на Колимі й навіть не в таборі, але в тих же радянських умовах постійних позбавлень, принижень і знущань. Оповідання починається словами: “Сліпий священик ішов через двір, намацуючи ногами вузьку дошку, начебто пароплавного трапа, настелену по землі. Він ішов повільно, майже не спотикаючись, не оступаючись, зачіпаючи чотирикутну свою доріжку”. У своєму житті священик бачив багато горя, смерть віднесла його улюбленого сина, сам він осліп, життя в дітей не зложилася, у будинку нема чого є, але він продовжував вірити в Бога, молитися й сподіватися на краще. Але всі надії звалилися, і священик дістав золотий хрест, єдину його цінність, і розрубив його, щоб купити продуктів.

На такий учинок його спонукало жаль ближнім. Для священика неприпустимо так надходити із хрестом, але заради своєї сім’ї він пішов на це, щоб хоч чимсь допомогти своїм близьким. Священик не втратив віри, не перестав вірити Вбога. Він просто вирішив, що не в цьому Бог.

Цим оповіданням автор ще раз підкреслює величезну повагу до “религиозникам”. Моральним подвигом Шаламов уважав прояв людської участі, уваги в умовах колимского табору. В оповіданнях Шаламова простежується подяка людям: “Я пам’ятаю всі шматки хліба, які я з’їв із чужих, не казенних рук…”. Протягом всіх оповідань письменник невпинно досліджує, що не дає людині втратить божественної іскри. Скупо, але з дивною силою він показує, як швидко втрачає зек дружбу, здатність довіряти, допомагати іншим - все віднімає табір.

“Дружба не зароджується ні в нестатку, ні з лиху, ті важкі умови життя, які, як говорять нам казки художньої літератури, є обов’язковою умовою виникнення дружби, просто недостатньо важкі Якщо лихо й нестаток згуртували, народили дружбу людей, значить це нестаток - не крайня, і лихо невелика” (”Сухим пайком”). Дивно одне: там, де будь-які людські почуття, такі, як відданість, любов, жаль, стають “космічними” поняттями для людей невіруючих, віруючі люди, ці самі “религиозники”, умудрялися зберегти це у своїй душі. Я гадаю, що Шаламов не тільки захоплювався цими людьми, але, можливо, і шкодував про те, що для нього самого життєві обставини вже з малого років закрили рятівний шлях Кбогу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций