Без праведників немає Росії (оповідання А. И. Солженицина «Матренин двір»)

Розміщено ЗНО по біології в 20 сентября 2013

Росія багата не тільки безгранич­ними просторами, родючими землями фруктовими садами, але й неабиякими людьми, праведника­мі, обдарованими чистої, божественний­ний енергією. Вони дивляться на нас ясними прони­цательними очами, начебто загляди­вают у душу, так так, що нічого від них не сховаєш. Праведники жертвують багатьма життєвими благами заради чистоти душі, з радістю допомагають навколишньої гідно перебороти всі негоди, вийти переможцем з боротьби із самим собою, духовно очис­титься. І що б про їх не говорили, скільки б не дивувалися їх неприхотливос­ти, на російській землі завжди найдеться місце таким людям, тому що вони пропове­дмуть правду.

Залізниця чорною змійкою тікає за обрій, по ній всі так само проносяться поїзди, десь швидше, десь повільніше. Але “на сто вісім­десят четвертому кілометрі від Моск­ви по гілці, що йде до Мурома й Каза­ні, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід”. Ні, шляхи вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість. Тільки машиністи знали й пам’ятали, отчого це всі Так Игнатич, що оповідає про ту гірко^-нелю­співай трагедії.

“Матренин двір” - це оповідання про нещадність людської судь­би, злої долі, про дурість радянських порядків, про життя простих людей, про життя в соціалістичному государ­стве. Це оповідання, як зауважував сам автор, “повністю автобиографичен і достовірний”, по батькові рассказчи­ка - Игнатич - співзвучно з по батькові А. Солженицина - Ісайович. Дія відбувається в 1956 році, через три роки після смерті Сталіна Люди ще не знають, як жити далі: з “курної гарячої пустелі” біс­чисельних таборів вони попадають “просто в Росію”, щоб назавжди загубитися де-небудь у середній по­лосі - “без жари, з листяним ро­котом лісу”. Ще рік назад, повернувшись із неволі, людина міг улаштуватися хіба що носилки тягати.

Навіть електриком на чимале будівництво його б не взяли. А тепер извольте - можете вчителювати. У відділі кадрів, куди випливало про­ратиться по питанню працевлаштування, “кадри вже не сиділи за чорної шкіра­ний дверима, а за заскленої перего­родкой, як в аптеці”.

Повітря було просто наелектризоване волею. У той рік швидких змін оповідання­чик вертається в новий мир з тих країв, звідки ще недавно живим ма­ло хто міг повернутися. Улаштувався він учителем у містечку, “де не кривдно б і жити й умерти”, у Високому По­ле. Уночі лише тихий шелест галузей по дахах, удень нізвідки не чутно радіо й усе у світі мовчить. Але людина бідує щодня в сніданку й обіді, а хліба у Високому Полі не пекли, та й нічим їстівним не торгувалися Що ж, шляхетні ра­ботники відділу кадрів смилостиви­лисій над оповідачем і направили його в Торфопродукт.

У цьому селищі змішалися дві епохи - “однообраз­ние зле штукатурені бараки трид­цатих років і, з різьбленням по фасаду, із заскленими верандами, будиночки п’ятидесятих”. Але жителі й тих, і інших рівною мірою вдихали сморід і кіптяву з фаб­ричной труби. От куди може завести мрія про тихий куточок Росії! Але краще вільно вдихати фабричні вихло­пи, чим насолоджуватися красами при­пологи за колючим дротом.

На торф’яному селищі скитания рас­сказчика не закінчилися Долі було завгодно, щоб зупинився він у сусід­їй сільцю з нічого не мовець назвою - Тальново, у будинку “із че­тирьмя оконцами навряд на холодну не червону сторону й із прикрашеним під теремок горищним віконцем”. Побудували хату давно й добротно, на більшу сім’ю, а жила в ній ті­перь самотня жінка років шестиде­сяти. Безмовну, із круглястим жовтим, хворим особою господарку зва­чи Матрена.

Про неї ми довідаємося набагато більше, ніж про оповідача. Ця жінка з не­вигадливим, сільським ім’ям багато працювала, незважаючи на бо­лезнь, працювала безкоштовно: “не за гроші - за палички”. Пенсію їй не платили. У Матрени в хаті жили кіл­ченогая кішка, підібрана з жало­сти, миші й таргани.

“Але не тому були миші в хаті, що колченогая кішка з ними не справля­лась - вона як блискавка за ними стрибала в кут і виносила в зубах. А недоступ­ни були миші для кішки через те, що хтось колись оклеил Матренину хату зеленуватими шпалерами, так не про­сто в шар, а в п’ять шарів. Один з одним шпалери склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали - і вийшла як би внутрішня шкіра на хаті. Меж­ду колодами хати й шпалерною шкірою миші й проробили собі ходи й нагло шаруділи, бігаючи по них навіть і під по­толком”.

Солженицин описує деревен­ский побут з неабиякою часткою іронії. Матрена Василівна хату не жалувала ні для мишей, ні для тарганів, тому що в шуршанье мишей, безперервному, як далекий шум океану, шереху тара­канов не було нічого злого, не було неправди. Шуршанье було їхнім життям. Матрена відрізнялася трудолюби­їм - вставала в чотири-п’ять ранку, “тихо, чемно, намагаючись не шарудіти, палила росіянку пекти, ходила доїти до­зу, по воду ходила й варила в трьох чу­гунках”.

Напевно, жереб Матрени був жити в той час, коли люди працювали безкорисливо, не думаючи про пенсію. А гроші й нагороди одержував того, хто про високі результати доповідався Матрена нікому не могла відмовити в допомозі - без її жодна оранка городу не обходилася. Грошей вона не брала, одержувала задоволення, при­лив сил від роботи. Матренина покірність ішла від серд­ца. Вона не прислужувала, але служила навколишньої, завжди була готова по­ділитися останнім.

Матрена Васі­льевна - людина не від миру цього. Її діти вмерли в дитинстві, на війні безвісти пропав чоловік Їй довго не оформляли за нього пенсію. І все-таки жінка не озлобилася, залишилася привітний, відкритої й біс­корисливо чуйної. Матрена в З­лженицина - втілення ідеалу російської селянки.

Її вигляд під­бен іконі, життя - житію святий Її будинок - наскрізної символічний про­раз оповідання - як би ковчег біблійного праведника Ниючи, у якому він Рятується від потопу разом із сім’єю й парами всіх земних тварин, що­би продовжити рід людської. Матрена - праведниця. Житіє святої повинне завершуватися щасливої смер­тью, що з’єднує її з Богом. Однак смерть героїні гірко-безглузда. Брат покійного чоловіка, жадібний старий Фадей, примушує Матрену віддати йому її світлицю.

Безвідмовна Матрена гостро відчуває провину перед Фадеєм - незадовго до першої світової війни вона стала його нареченою, але, упевнений­ная, що той вигин на фронті, вийшла заміж за Фадєєва брата. Втрата гір­ници й раптова пропажа кішки передвіщають загибель будинку Матрени і її смерть. Бути може, вона й перед­почувала негарне - боялася по­жару, боялася блискавки, а більше всі­го чомусь - поїзда. Під поїзд вона й потрапила. Загибель героїні символізує жес­токость і безглуздість миру, у якому вона жила.

Спочатку оповідання називалося “Не коштує село без праведника” - по російському прислів’ю. Праведниця-Кре­стьянка жила в оточенні недоброже­лательних і корисливих колгоспників. Їх убога й нещасна доля мало чим відрізнялася від існування ла­герних в’язнів. Вони жили по споконвіку заведених порядках. Навіть після смерті Матрени, сде­лавшей для всіх так багато добра, з­седи не дуже переживали, хоча й плакали, у хату йшли з дітьми, начебто на спектакль.

“Ті, хто вважав себе по­койнице рідніше, починали плач ще з порога, а, досягши труни, накло­нялись голосити над самою особою покійної”. Плач родичів був “свого ро­так політикою” - у ньому кожний изла­гал свої власні думки й чувст­ва. І всі ці голосіння зводилися до того, що “у смерті її ми не винова­ти, а щодо хати ще поговоримо!” Оповідання “Матренин двір” невіз­можна читати без сліз. Ця смутна історія праведниці-селянки не художній вимисел автора.

Від­того з таким співпереживанням і гір­достью читається оповідання - адже осту­лисій ще на землі росіянці праведни­ки, без яких не коштує ні село, ні місто, ні вся земля наша


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций