Основні теми лірики Ф. И. Тютчева

Розміщено ЗНО по біології в 17 сентября 2013

Видатний росіянин лірик Федір Верба­нович Тютчев був у всіх відносинах протилежністю своєму современ­нику й майже ровесникові Пушкіну. Якщо Пушкіна справедливо називають “сонцем російської поезії”, то Тютчев - “нічний” поет. Хоча Пушкін і надрукував у своєму “Сучаснику” в останній рік життя більшу добірку віршів тоді нікому не відомого, що находились на диплома­тической службі в Німеччині поета, навряд чи вони йому дуже сподобалися. Хоча там були такі шедеври, як “Бачення”, “Безсоння”, “Як океан объемлет куля земний”, “Останній катаклізм”, “Цице­рон”, “Про що ти виєш, ветр нічний?.. ” Пушкіну була далека насамперед тради­ция, на яку опирався Тютчев: німець­кий ідеалізм, до якого великий поет залишився байдужий, і поетична арха­ика XVIII - початку XIX століття (насамперед Державін), з якого Пушкін вів не при­миримую літературну боротьбу З поезією Тютчева ми знайомимося вже в початковій школі - це вірші про природу, пейзажна лірика.

Але головне в Тютчева - не зображення, а осмислення природи - філософська лірика, і друга його тема - життя людської душі, напруженість любовного почуття. Єдність його ліриці надає емоційний тон - постійна неясна тривога, за якого коштує неясне, але незмінне відчуття наближення загального кінця. Поряд з нейтральними в емоциональ­ном плані пейзажними замальовками, природа в Тютчева катастрофічна, і вос­прийняття її трагедійно.

Такі стихотво­ренію “Безсоння”, “Бачення”, “По­следний катаклізм”, “Як океан объемлет куля земний”, “Про що ти виєш, ветр ноч­ний?.. “. Уночі в бодрствующего поета від­кривается внутрішнє пророче зре­ние, і за спокоєм денної природи він прозріває стихію хаосу, чреватого ката­строфами й катаклізмами. Він слухає всесвітнє мовчання покинутої, осироте­лой життя (взагалі життя людини на землі для Тютчева є примару, сон) і оплакує наближення загальної останньої години: И наше життя коштує перед нами, Як примара, на краю землі.

У той же час поет визнає, що голос ха­оса, що слили вночі, хоча й незрозумілий, не­чутний для людини, але глибоко родинний настрою його збентеженої душі. ПРО, страшних пісень цих не співай Про древній хаос, про рідний! - заклинає поет “ветр нічний”, але продол­жает вірш так: Як жадібно мир душі нічний Слухає повести улюбленої! Така подвійність природна: адже в душі людини тої ж бури, “під ними (тобто під людськими почуттями) хаос ворушиться”; той же “рідний”, що й в ок­ружающем світі.

Життя людської душі повторює й відтворює стан природи - думка віршів філософського цик­ла: “Цицерон”, “Як над горячею золою”, “Душу моя - елізіум тіней”, “Не те, що мнете ви, природа!”, “Сльози людські”, “Хвиля й дума”, “Два голоси”. У житті че­ловека й суспільства тої ж бури, ніч, за­кат, панує доля (про цьому стихотво­рение “Цицерон” зі знаменитої форму­лой “Блаженний, хто відвідав цей мир у його мінути фатальні”). Звідси гостре ощу­щение кінцівки буття (”Як над горя­чею золою”), визнання безнадійності (”Два голоси”). Виразити ж все це й тим більше бути зрозумілим і почутим людь­мі неможливо, у цьому Тютчев треба розповсюдженій романтичній ідеї принципової незрозумілості юрбі прозрінь поета.

Настільки ж катастрофічна й згубна для людини любов (”ПРО, як убийственно ми любимо”, “Приречення”, “Остання любов”). Звідки ж у Тютчева всі ці “страсті фатальні”? Вони визначені епо­хой великих історичний^-історичних-історичні-соціально-історичних ката­клизмов, у яку жив і затворів поет.

Про­ратим увага, що періоди творчої активності Тютчева доводяться на рубіж 30-х років XIX століття, коли революци­онная активність і в Європі, і в Росії пішла на спад і затвердилася миколаївська реакція, і на кінець 40-х років, коли по Європі знову прокотилася хвиля буржуаз­них революцій. Розберемо вірш “Я лютеран люб­лю богослуженье”, датоване 16 сентяб­ря 1834 року. Чим залучила православ­ного християнина Тютчева віра німецьких протестантів, послідовників зачинате­ля європейської Реформації Мартіна Лютера? Він побачив в обстановці отправ­ления їхнього культу настільки родинну його ду­ше ситуацію загального кінця: “Зібравши­шиеся в дорогу, Востаннє вам віра має бути”. Тому так “порожній і голий” її будинок (а в першій строфі - “Цих голих стін, цієї храмини порожній”).

Разом з тим у цьому вірші Тютчев з потрясаю­щей силою виразив зміст будь-який ре­лигии: вона готовить людину, його душу до останнього відходу. Адже смерть із религи­озной точки зору - благо: душу возвра­щается у своє божественне лоно, з до­торого вийшла при народженні. Християнин повинен бути всяка мить готова до цього. Він і ходить у Божий храм потім, щоб подго­товить до цього душу: Але година настала, пробив… Молитеся Богові, В останньої раз ви молитеся тепер.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций