Люблю грозу на початку травня, Коли весняний перший грім, Як би резвяся й граючи, Гуркоче в небі блакитному. Чиї ці рядки? Хто з поетів зумів подслу­шать гру молодого грому в травневій лазурі неба? Ім’я цього поета природи - Федір Верба­нович Тютчев. Видатний російський лірик, він був у всіх відносинах протилежністю своєму сучасникові й майже ровесникові Пуш­кину. Якщо Пушкін - “сонце росіянці по­езии”, то Тютчев - нічний поет.

Хоча Пушкін і надрукував у своєму “Сучаснику” у по­следний рік життя більшу добірку віршів тоді нікому не відомого, що находились на дипломатичній службі в Німеччині по­ця, навряд чи вони йому сподобалися. Хоча там були такі шедеври, як “Бачення”, “Бессон­ница”, “Як океан объемлет куля земний”, “По­следний катаклізм”, “Цицерон”, “Про що ти в­їли, ветр нічний?..”. Пушкіну була далека насамперед традиція, на яку опирався Тютчев: німецький ідеалізм (до нього Пушкін залишився байдужа) і поетична архаїка XVIII - початку XIX століття, насамперед вірші Державіна. Із цією традицією Пушкін вів не­примиренну літературну боротьбу.

З поезією Тютчева ми знайомимося вже в на­чальной школі: це вірші про природу, пейзаж­ная лірика. Для Тютчева природа завжди була джерелом натхнення. Кращі його творе­ния - вірші про природу.

Його пейзажі в стихо­утворах “Як весел гуркіт літніх бур”, “Що ти хилиш над водами… “, “У небі тануть хмари… ” і інші по праву ввійшли в золотий фонд росіянці й світовій літературі.

Але поетові чужо бездумне милування при­родой, він шукає в ній те, що ріднить неї із чоло­століттям. Природа повна життя: вона дихає, ули­бається, супиться, іноді дрімає, сумує. У неї своя мова; їй властиво те, що й чоло­веческой душі, тому вірші Тютчева про при­роді - це вірші про людину, про його настроени­ях, хвилюваннях, тривогах (”У задушливому повітрі молчанье… “, “Потік згустився й тьмяніє”, “Ще землі сумний вид…” і ін.

). Головне в Тютчева навіть не зображення, а осмислення природи - філософська лири­ка. Друга тема його творчості - життя чоло­веческой душі, багатогранність любовного почуття. Єдність його ліриці надає емоцио­нальний тон - постійна неясна тривога, за якої коштує неясне, але незмінне ощу­щение наближення загального кінця.

Поряд з нейтральними в емоційному пла­не пейзажними замальовками природа в Тютчева катастрофічна, і сприйняття її трагедійно. Та­кови вірша “Безсоння”, “Бачення”, “Останній катаклізм”, “Як океан объемлет куля земний”, “Про що ти виєш, ветр нічний?.. “. Уночі в бодрствующего поета відкривається вну­треннее пророчий зір, і за спокоєм днев­ний природи йому бачиться стихія хаосу, чревате­го катастрофами й катаклізмами. Він слухає всесвітнє мовчання покинутого, посиротілого життя (взагалі, життя людини на землі для Тютчева є примара, сон) і оплакує при­ближение загальної останньої години: И наше життя коштує перед нами, Як примара, на краю землі.

Поет визнає, що голос хаосу, що слишли вночі, хоча й незрозумілий, глухий для людини, але в той же час і глибоко родинний настрое­нию його збентеженої душі. ПРО, страшних пісень цих не співай Про древній хаос, про рідний! - заклинає поет “ветр нічний”, але продовжує вірш так: Як жадібно мир душі нічний Слухає повести улюбленої! Така подвійність природна: адже в душі людини тої ж бури, “під ними (тобто під людськими почуттями) хаос ворушиться”, той же “рідний”, що й у світі навколишнього середовища. Життя людської душі повторює й вос­робить стан природи - думка сти­хотворений філософського циклу: “Цицерон”, “Як над горячею золою”, “Душу моя - елизи­розум тіней”, “Не те, що мнете ви, природа…

“, “Сльози людські”, “Хвиля й дума”, “Два голо­са”. У житті людини й суспільства та ж стихія, ніч, захід, усім править долю (про цьому стихотво­рение “Цицерон” зі знаменитою формулою: “Блаженний, хто відвідав цей мир у його мінути ро­ковие”). Звідси гостре відчуття кінцівки буття (”Як над горячею золою”), визнання безнадійності (”Два голоси”). Виразити ж все це й тим більше бути понятим і почутий­ним людьми майже неможливо. У цьому Тютчев треба розповсюдженій романтичній ідеї про те, що прозріння поета принципиаль­але незрозумілі юрбі.

Але в той же час лірика Тютчева близька ліриці Некрасова, творчості Достоєвського, що помітило “просторість поезії Тютчева, якому доступна й пекуча пристрасність, і сувора енергія, і глибока дума, моральнийі­ность і інтереси громадського життя”. Тют­чев часто “ішов” до першоджерел Вселений­ний, у цьому його творчість “обширнее” творче­ства Некрасова. У Тютчева два початки: мир і людина, вона намагався вирішити космічні “останні” питання, тому завжди интере­сен. Поет виявився сучасним для читача початку XX століття, як і для такого кінця XIX ве­ка.

Він за кожним явищем природи відчуває загадковість. “Тютчев не жартував з музою, - говорив Л. Тол­стій, - і все в нього строго: і зміст, і фор­ма. Його тривожна любов до життя, його собствен­ная лірика саме була пов’язана із землею”. Із глу­боким співчуттям читаємо рядка: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею. Мир тютчевской поезії розкривається (це ще помітив Пушкіна) тільки в добірці сти­хотворений.

У нього навіть там, де тільки лока­лизованний пейзаж, ми все-таки виявляємося завжди як би перед цілим миром. У лірику Тютчева герой один. Але от що ин­тересно: людина в ній є, але немає героя в при­вичном змісті цього слова. Особистість у нього по­езии представляє весь рід людський, але не рід у цілому, а кожного в цьому роді. Отсю­та й друга особливість поезії Тютчева - диалогичность.

У віршах постійно йде суперечка. Не те, що мнете ви, природа - Не зліпок, не бездушний лик. У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову…

Якщо в 40-е роки XIX століття проблема на­роду, як такого, Тютчева не займає, то до кінця 50-х років у світогляді поета на­мечаются радикальні зміни. Він пише про прогнилі владні структури імперії, уподібнює долю Росії кораблю, що сів на мілину. І “хвиля народного життя в стані підняти його й пустити в хід”.

(”Щось прогни­ло в королівстві датському”, - писав Тютчев. ) Звідси й народжуються вірші: Ці бедние селенья, Ця вбога природа - Край рідний долготерпенья, Край ти російського народу. Принцип віри був і назавжди залишився жи­вим для Тютчева: Над цієї темною толпою Непробудженого народу чи Зійдеш ти коли, воля, чи Блисне промінь твій золотий?..

Поет упевнений, що притулком Бога на землі став страждаючий народ. Але як справедливо помітив Л. Гроссман, Тютчев “релігійним шляхом іде до визнання демократії”. В 50-е роки XIX століття Тютчев у зображенні природи зближається з Некрасовим.

Здивуй­тельно тютчевское вірш: Є в осені первісній Коротка, але чудова пора - Весь день коштує як би кришталевий, И променисті вечори… У цій реальній осені є щось від землі обидві­тованной, від світлого царства. Не випадкові такі епітети, як “кришталевий”, “променистий”.

У той же час образ лазурі, що ллється, - наочна реальність кришталю. “Лише павутини тонкий в­лос” - не тільки помічена деталь, реальна прикмета, вона служить сприйняттю всього величезного миру, аж до тонкої павутини. І ця гармониче­ская картина миру вперше в Тютчева пов’язана із селянським полем, із серпом і борозною: И ллється чиста й тепла лазур На відпочиваюче поле. Тютчев ще не прагне проникнути в са­мую народне селянське життя, як Некра­сов в “Незжатій смузі”, але це вже й не по­етична алеГорея. Поет назавжди залишається поетом трагічних духовних шукань.

Але він вірить у справжні цінності життя: Розумом Росію не зрозуміти, Аршином загальним не виміряти: У їй особлива стать - У Росію можна тільки вірити. Для Тютчева дух іде далі думки, тому “думкою” не зрозуміти Росію, але “дух” допомагає зміцнювати віру в неї. Батьківщина для поета не абст­рактная вітчизна. Саме так у цьому - в ощу­щении таємниці народного життя, у надії на неї - і близький Тютчев і Некрасов.

В 1915 році Мережковский написав книгу “Дві таємниці русява­ской поезії, Некрасов і Тютчев”, де утверж­дав цей постулат. “Дві таємниці російської поезії” (Тютчев і Некрасов) сходилися, але багато в чому знову розійдуться, але сама ця віра в Росію як Росію народну залишиться головної й для Некрасова, і для Тютчева назавжди.