Своєрідність творчості Ф. И. Тютчева

Розміщено ЗНО по біології в 13 сентября 2013

Своєрідної була доля Тютчева-Поета. Довгий час у читацьких колах його ім’я попросту не зауважували або ж уважали його по­цьому “для вибраних”. А тим часом серед цих “вибраних” минулого Пушкін, Некрасов, Тургенєв, Достоєвський, Фет, Чернишевський, Добролюбов. Уже один перелік імен таких цінителів, настільки різних по своїм літі­ ратурно-естетическим поглядам, указує на те, що поезії Тютчева призначено було велике майбутнє. Колись Тургенєв запевняв, що “про Тютчева не сперечаються, - хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії”.

Але поезія багатолика Любов до того або іншого поета залежить насамперед від причин глубо­до суб’єктивних, індивідуальних, і нав’язати її не можна. Неможливо жадати від того самого читача, щоб він однаково “чув­ствовал” Тютчева й, скажемо, Некрасова - по­етов дуже несхожих між собою (що не по­заважало саме Некрасову “відкрити” в 1850 році Тютчева). Безперечно, однак, що той, хто одночасно знаходить відзвук своїм мис­лям і почуттям у поезії Тютчева й Некрасо­ва, проявляє більшу поетичну чут­кістка, чим той, хто визнає одного й отвер­гает іншого. Ніколи Фет відносив Тютчева до “величай­шим лірикам на Землі”.

У ту пору це сужде­ние могло здаватися й перебільшеним і ви­зивающим. Але пройшли роки… І тепер уже ім’я Тютчева серед “найбільших ліриків мі­ра” затверджено незиблемо. Про цьому свиде­тельствует і зростаючий рік у рік інтерес до нього в нас, на Батьківщині поета, і інтерес, що підсилився, до нього за рубежем. Перший вірш Тютчева був напе­чатано в 1819 році, коли авторові ще не ис­повнилося 16 років.

Із другої половини 1820-х років наступає розквіт його творчес­кого таланта. Росіянин і західноєвропейський романтизм був свого роду поетичною школою Тютчева И не тільки поетичної, але й філософської, тому що поряд з Баратин­ским Тютчев - найбільший представник російської філософської лірики. Романтизм як літературний напрямок розвивався в естетической атмосфері, насиченої идеа­листическими філософськими представлени­ями. Багато хто з них були сприйняті Тютче­вим, але це не виходить, що його лірика превра­тилась у віршований виклад якоїсь - чужої або своєї - філософської системи.

Вірші Тютчева - це насамперед саме повне вираження внутрішнього життя поета, невтомної роботи його думки, складного протиборства почуттів. Все передуманное й перечувствованное ним самим незмінно наділялося в його віршах у художній образ і піднімалося на висоту философско­го узагальнення Тютчева прийнято називати “співаком приро­ди”. Автор “Весняної природи” і “Весеннихвод” був найтоншим майстром віршованих пейзажів. Але в його натхненних віршах, вос­певающих картини і явища природи, немає бездумного милування. Природа в поета - це завжди міркування про загадки світобудови, про віковічні питання людського буття.

Ідея тотожності природи й людини проходить через всю лірику Тютчева, опреде­ляя деякі основні її особливості. Для нього природа - така ж одушевлене, “розумна істота”, як і людина: У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову. Звичайно природа зображується поетом че­рез глибоко емоційне сприйняття чоло­століття, що прагне злитися з нею, відчути себе часткою великого цілого, вкусить “бла­годать” “земного самозабуття”. Але Тютчеву були ведені й мінути болісного созна­ния, що між природою й людиною сущест­вует і трагічне розходження. Природа вічна, незмінна.

Не такий людина - “цар зем­чи” і в теж час “мислячий очерет”, би­стро “злак, що в’яне, земний”. Людина прихо­дит і йде, природа залишається… Гармонія виявляється поетом у при­роді навіть в “стихійних суперечках”. Слідом за бурами й грозами незмінно наступає “вус­покоение”, осяяне сонячним сяйвом і осінене веселкою. Бура й грози потрясають і внутрішнє життя людини, збагачуючи її різноманіттям почуттів, але частіше залишаючи після себе біль втрати й щиросердечну опусто­шенность.

Філософська підоснова не робить тютчев­скую лірикові природи абстрактної. Ще Не­красов захоплювався вмінням поета воссоз­давати “пластично вірне” зображення зовнішнього миру. Чи користується Тютчев всіма фарбами своєї поетичної палітри, при­ чибігає до словесних півтонів і оттен­кам, він завжди викликає в нашім ставши­лении точні, зримі й вірні действи­тельности образи. До кращих створень Тютчева належать не тільки вірші про природу, але й любовні вірші, перейняті найглибшим психологізмом, справжньою людяністю, шляхетністю й прямотою в розкритті сложнейших щиросердечних переживань. Мень­ше всього в них чисто біографічного, хоча нам майже завжди відомі імена надихни­тельниц поета.

Так, ми знаємо, що на зорі своєї молодос­ти Тютчев любив “младую фею” Амалию Лерхенфельд (у заміжжі баронесу Крюденер). Згодом, після багаторічної раз­луки, він знову зустрівся з нею, коли йому було вже шістдесят сім років, а їй шість­десят два роки. Несподівана зустріч заста­вила поета на мить із колишньою силою пережити почуття, що дрімало в його душі, і спогадом про це з’явилося стихотво­рение “Я зустрів Вас, і все колишнє… “. Знаємо ми також і про те, що восьмивірш “Ще нуджуся тугою бажань…

” присвячено пам’яті першої дружини поета, а вірш” 1-е грудня 1837″ - ернестине Дерен Берг, що пізніше стала його другою дружиною. Знаємо ми й те, що на схилі віку Тютчев випробував, бути може, найбільше у своєму житті почуття - любов до Е. А. Денисьевой, кото­раю надихнула поета на створення стихотво­реній “Не говори: мене він, як і колись, лю­біт…”, “Весь день вона лежала в забутті… “, “Затихла бризу…

легше дихає…”, “Напередодні річниці четвертого серпня 1864 р.” і інших. Узяті разом, всі ці стихотворе­ния утворять так званий “денисьевский цикл”, по своїй проникливості й трагічній силі в передачі складної й тонкої гами почуттів не має аналогів не тільки в росіянці, але й у світовий любов­ний ліриці. Читаючи ці вірші, нам зроблений­але необов’язково пам’ятати, при яких кін­кретно біографічних обставинах вони створювалися. Кращі чи зразки любовної­рики Тютчева тим і чудові, що в них особистим, індивідуальним, пережитим самим поетом, піднято до загальнолюдського.

Те, що Тютчев писав про природу, про любов, давало зовнішню підставу відносити його до жерців “чистої поезії”. Але недарма рево­люционние демократи Чернишевський і До­бролюбов, борючись із теорією й практикою “чистого мистецтва”, не знаходили його вира­жения в лірику Тютчева. Більше того, Добро­любов цінував у творчості поета “пекучу пристрасність”, “сувору енергію” і “глубо­кую душу, порушувану не одними стихій­ними явищами, але й питаннями моральний­ними, інтересами громадського життя”. Політичних віршів Тютчева тоді ще надруковано було не багато, та й не міг Доб­ролюбов співчувати укладеної в них слов’янофільській ідеї. Зате відомо, що в одній зі своїх статей Добролюбов повно­стью привів вірш “Росіянці дружин­щине”, побачивши в ньому правдиве відображення російської дійсності.

Але, цілком ймовірно, слова критика про відзвук про­щественних інтересів у лірику Тютчева до­пускають більше широке тлумачення. Диха­ние часу, історичної епохи, у яку жив Тютчев, відчувається навіть у стихотворе­ниях, далеких від прямий суспільної й по­литической тематики. Поезія Тютчева - це своєрідна лири­ческая сповідь людини, що посетили “цей мир у його мінути фатальні”, в епоху катастрофи вікових соціальних підвалин, моральних догм і релігійних вірувань. Самого себе поет усвідомить “уламком старих поколінь”, змушеним звільнити дорогу “новому, мла­будинку плем’я”. І в той же час він сам - де­тище нового століття - несе у своїй душі “страшне роздвоєння”. Як ні смутно йому брести “зі знемогою в кості назустріч сонцю й движенью”, він випробовує не тоск­ливое томління про минуле, а жагуче вле­чение до сьогодення.

Тютчев написав: Не про колишній зітхають троянди И соловей у ночі співає; Благоухающие сльози Не про колишній Аврора ллє, - И страх кончини неминучої Не свеет із древа ні аркуша; Їхнє життя, як океан безбережний, Вся в сьогоденні розлита. Ці рядки багато чого роз’ясняють у лірику Тютчева. Прагнення жити в “сьогоденні” би­ло до кінця днів властиво поетові. Але настою­щее було неспокійно.

Його раз у раз підривали соціальні “бури й тривоги”. Такі ж “бури й тривоги” коливали моральний лад з­тимчасової людини, і Тютчев відчував їх насамперед у власній душі, у собст­венній свідомості. Тому-Те так насичена внутрішньою тривогою лірика поета.

Із всіх сучасних йому російських поетів Тютчев, більше чим хто-небудь іншої, може бути названий ліриком у повному змісті сло­ва. Він ніколи не пробував себе в епічних жанрах, не звертався до драматургії. Його стихія - ліричний вірш, звичайно коротке, позбавлене яких-небудь жанрових ознак. У своїх ліричних шедеврах Тютчев зовні йде як би не від заздалегідь заданої думки, а від раптово захватили його чув­ства або враження, навіяних явищами зовнішнього миру, що оточує реальної дей­ствительности, хвилинним щиросердечним пері­живанием. Поет бачить веселку й тугий же накидає не­великий, усього лише у вісім рядків, “пий­заж у віршах”, як вдало назвав Некрасов його віршовані картини природи.

Але про­цесс створення вірша на цьому не за­канчивается. У творчому поданні поета яскравість і скороминущість “райдужного виденья” спричиняє інший образ - яр­кого й скороминущого людського щастя. З’являється нова строфа, і “пейзаж у сти­хах” набуває сенсу філософського ино­сказання (”Як зненацька і яскраво…”). Інший приклад.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций