Міркування Івана Васильовича в оповіданні Л. Н. Толстого «Після балу»

Розміщено ЗНО по біології в 6 июля 2013

1. Випадок і світогляд людини. 2. Образ оповідача. 3. Моральні шукання Івана Васильовича. У творчості Л. Н. Толстого дуже важливе значення має оповідання “Після балу”. У цьому добутку письменник показує, як одна-єдина ситуація може вплинути на моральний вибір людини.

Про те, що трапилося давним-давно, ми довідаємося завдяки оповіданню Івана Васильовича. Це вже літнім, навченим досвідом людин. Він розповідає про те, як один тільки випадок може вплинути на долю. Іван Васильович говорить: “От ви говорите, що людина не може сам по собі зрозуміти, що добре, що погано, що вся справа в середовищі, що середовище заїдає А я думаю, що вся справа у випадку”.

Насправді Іван Васильович, звичайно, перебільшує. Якщо розібратися, то на “випадок”, про яке він говорить, не звернули б уваги дуже й дуже багато з людей. Лише він виявився чуйною людиною, що не міг з байдужністю поставитися до побаченого. І той факт, що навіть через багато років, ставши літньою людиною, Іван Васильович у деталях пам’ятав побачене, свідчить про те, що давній епізод зробив на нього дуже сильне враження Втім, саме так і було насправді.

Давним-давно Іван Васильович учився в університеті. Це був чудовий час. Юнак був молодий, гарний, багатий, усе складалося в його житті як не можна краще. Він не знав прикростей і позбавлень, його можна було з повним правом назвати “улюбленцем долі”. Парубок закохався в юну красуню Вареньку.

Дівчина була дочкою полковника. Іван Васильович із замилуванням ставився до батька своєї коханої дівчини. Полковник здавався йому уособленням порядності й шляхетності Втім, юний Іван був молодий і щасливий. Він був готовий любити увесь світ. От як про це говорить він сам: “Я любив і господарку у фероньерке, з її єлизаветинським погруддям, і її чоловіка, і її гостей, і її лакеїв, і навіть інженера, що дувся на мене, Анісімова.

До батька ж її, з його домашніми чоботями й ласкавої, схожої на неї, посмішкою, я випробовував у той час якесь захоплено-ніжне почуття”. Здавалося б, усе складалося як не можна краще. Іван Васильович був шляхетного походження, його улюблена теж походила з гарної сім’ї. Ніщо не заважало їм бути щасливими Однак втрутилася Його Величність Випадок. Один раз уночі після балу Іван Васильович вирішив пройтися пішки. Захват, любов і щастя переповняли його.

І нічна прогулянка здавалася гідним завершенням чудесного вечора. Раптом захоплений юнак побачив моторошну сцену Випадного солдата водили крізь лад. І кожний солдат, що коштує в ладі, завдавав удару ціпком.

Випадний татарин був ледь живий, він постійно просив: “Помилосердствуйте!” Але ніхто не мав права проявляти жаль до нещасного. Якщо якийсь солдат завдавав слабкого удару, він сам попадав у немилість полковника Це був той найкрасивіший, шляхетний, величний полковник, батько красуні Вареньки, що так сподобався юному Іванові Васильовичу.

Парубок побачив, як полковник б’є по особі “переляканого малорослого, слабосильного солдата за те, що він недостатньо сильно опустив свій ціпок на червону спину татарина”. Юнакові довелось побачити того самого солдата, якого проводили крізь лад. “Коли хід минув те місце, де я стояв, я мигцем побачив між рядів спину що карається. Це було щось таке строкате, мокре, червоне, неприродне, що я не повірив, щоб це було тіло людини”.

Іван Васильович був уражений побаченим. Полковник став перед ним зовсім іншим людиною Буквально кілька годин назад юнак бачив його на балі, де він танцював зі своєю дочкою й випромінював доброту. Тепер це була жорстока, безсердечна людина. Іван Васильович говорить про свої думки, які виникли в нього в голові після побаченого: “Що ж, ви думаєте, що я тоді вирішив, що те, що я бачив, було - дурна справа?

Нітрохи. “Якщо етоделалось із такою впевненістю й визнавалося всіма необхідним, те, стало бути, вони кликали щось таке, чого я не знав”, - думав я й намагався довідатися це. Але скільки не намагався - і потім не міг довідатися цього. А не довідавшись, не міг надійти у військову службу, як хотів колись, і не тільки не служив у військової, але ніде не служив, і нікуди, як бачите, не годився”.

Літній Іван Васильович говорить про те, що в молодості не зробив ніяких висновків щодо побаченого. Однак він все-таки лукавить. Оповідач не міг залишитися байдужим до жорстокості полковника й до самої нелюдської сцени покарання. Так, може бути, юнак не знав, як йому реагувати Він не міг захистити нещасного. Але внутрішній протест у нього виник.

Адже раніше Іван Васильович планував надійти на військову службу. Після того, як йому довелось спостерігати сцену побиття солдата, це бажання зникло. Юнак не пішов на військову службу, тому що жорстокість противна його натурі Іван Васильович чесна й добра людина. Він не вміє причинятися. Замолоду він зрозумів, що вдавання, фальш і лицемірство властиво дуже й дуже многим.

Наприклад, полковник може бути й ніжним батьком, і жорстоким вершителем доль випадних солдатів. Іван Васильович добрий по своїй натурі. Він не може упокоритися з тим, що людське життя не цінується взагалі. Адже випадний солдат після побиття може вмерти.

І про нього ніхто не згадає, і не пошкодує. Може бути, він і переступив закон. Але адже ніхто не знає, які на те причини Юний Іван Васильович не зміг залишитися байдужим до страшної сцени. Він розуміє, що тут таїться найглибше зло.

Але не може поки наділити свої думки в словесну форму. Однак нелюдське відношення до солдата запам’яталося йому на все життя. Після цього випадку любов до прекрасної дівчини, дочці полковника, “піла на спад. Коли вона, як це часто бувало з нею, з посмішкою на особі, замислювалася, я зараз же згадував полковника на площі, і мені ставало якось ніяково й неприємно, і я рідше став видаться сней.

И любов так і зійшла на ні”. Парубок поневоле переносить своє відношення до полковника на його дочку. І це багато про що говорить нам.

Юнак перестав уважати полковника чималим, шляхетним. Тепер полковник викликає в Івана Васильовича винятково негативні емоції. Саме тому юнак уникає військової кар’єри Це його мовчазний протест проти несправедливості навколишнього світу. Юнак не намагається стати революціонером, змінити мир. Ні, він просто залишається осторонь від громадського життя, відмовляється не тільки від військової кар’єри, але й від своєї любові до Вареньке.

Тільки людина, що тонко почуває й розуміє мир навколо, здатний на такий учинок. Так, Іван Васильович іде від реального життя, поринає у власний внутрішній мир. Це здається йому єдино можливим виходом із ситуації, що створилася. Насправді юнак виявився втупике. Він зштовхнувся з тим, що не міг виправдати.

Парубок усвідомить, що йому не вдасться вплинути на сформовані обставини. Тому відхід від цих протиріч стає цілком логічним і виправданим. Івана Васильовича можна назвати ідеалістом.

Він неусвідомлено ідеалізує людей і мир навколо. Не випадково спочатку все викликало захват. А потім юнак жорстоко розчарувався в тім, у що вірив.

Літній Іван Васильович говорить про те, що взагалі ніколи не служив і не реалізувався в житті. Однак він перебільшує. Адже один із присутніх говорить: “Ну, це ми знаємо, як ви нікуди не годилися… - Скажіть краще: скільки б людей нікуди не годилися, каби вас не було”. Виходить, можна із упевненістю сказати, що Іван Васильович став гідною людиною, викликав повагу навколишніх Він не став схожим на полковника, будь-яке насильство було йому чужо.

І це стало головним результатом побаченого в молодості епізоду. Іван Васильович гідний замилування. Саме від таких людей залежить моральна чистота суспільства


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций