Образ революційної епохи в добутках С. Єсеніна

Розміщено ЗНО по біології в 27 января 2013

Початок двадцятого століття - один з переломних мо­ментов в історії не тільки Росії, але й усього челове­чества. Революція стала для всіх найсильнішим потря­сением, що положили кінець старому миру й заявив про створення миру нового. Але цей новий, світлий мир був так примарний і далекий, а реальність так неоднозначна, складна й сувора! Сергію Єсеніну довелось жити й творити в це слож­ное, бурхливий час. І його сприйняття що відбуваються соби­тий відбито в поетичній творчості.

“Поет села”, Єсенін очікував від революції, у пер­вую черга, блага російському селу, і спочатку поклади­тельно до неї відніс. Однак як неприродно, не по-есенински, нещиро звучать схожі на агітаційні віршики слова: Небо - як дзвін, Місяць - мова, Мати моя - батьківщина, Я - більшовик. (”Йорданська голубица”) Схоже, що автор скоріше переконує себе в цьому, щосили поетизуючи революційні події.

Але дуже незабаром революційний запал Єсеніна згас: він побачив, що обіцяний новий, щасливий мир зовсім не той, що йому марився. Моторошне розчарування отруїло життєлюбного й світлого поета. Вернувшись на Народи­ну після довгої розлуки, він говорить про революцію зовсім не радісними словами: “Той ураган пройшов. Нас мало уцелело” (”Русь радянська”).

У сум’ятті поет усвідомлює: “Мову співгромадян стала мені як чужий,//У своїй країні я немов іноземець”. Ріже вухо поета грубе мовлення рево­люционеров: “Уж ми його - і етак і раз-етак, - Буржуя ентого… якого… у Криму…” І клени морщаться вухами довгих гілок, И баби охають у німу напівтемряву.

Замість щирих народних пісень, добрих двірських частівок, ліричних романсів люди “співають агітки Лих­ ного Дем’яна”. Приголомшений, ошелешений Єсенін не вірить, що це - його Росія, його улюблена, Русь! От так країна! Якого ж я рожна Репетував у віршах, що я з народом дружний?

” - Викликує поет у смятеньи й люті. Адже це не той на­рід, що він знав! Всі не те! Неприязно, якщо не з жахом, дивиться Єсенін на те, як насувається гуркітливе, залізне, сморідне місто на його прекрасну, мальовничу, чисту природу, під­миная під себе зелень і квіти, руйнуючи всю гармонію Божого миру: “Іде, іде він, страшний вісника Пя­тої громіздкої хащі ломить”, “От він, от він із залізним черевом, Тягне до глоток рівнин п’ятірню” (”Сороко­вуст”).

І страшно поетові, і боляче, і душить його неспроможна лють: “Чорт би взяв тебе, кепський гість! ” Але, що як щиро любить простить улюбленому який завгодно гріх, прийме його таким, який він є, так і Есе­нин не відрікається від своєї улюбленої Батьківщини, згодний випливати з нею по вибраному нею шляхи: Приемлю все. Як їсти все приймаю.

Готовий іти по вибитих слідах. Віддам всю душу жовтню й томлю, Але тільки ліри милої не віддам. В останньому рядку цієї строфи - вся щирість Єсеніна: не зможе він від усього серця, чесно славити революцію! Ніколи на її адресу не проллються з його вуст такі солодкі слова, які він приберіг для тої, дру­гой Русі!

Моя поезія тут більше не потрібна, Та й, мабуть, сам я теж тут не потрібний. - Смутно містить Єсенін. Але зате вона йому потрібна - рід­ная, ненаглядна Батьківщина, і він вовеки залишиться їй ве­рен - тої самої “шостої частини землі з назвою крат­кім “Русь”".


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций