Демон і Тамара в однойменній поемі Лермонтова

Розміщено Українська література в 12 января 2012

Саме Демон, а не людина, міг «все життя, століття без поділу й насолоджуватися й страждати». Демонові були під стать нелюдські страждання: «Що повість тяжких позбавлень, Праць і лих юрби людської Прийдешніх, минулих поколінь. Перед минутою однієї Моїх невизнаних мучень?» Саме Демонові властиво безмежне презирство або ненависть до навколишнього

  • Де немає ні щирого щастя,
  • Ні довговічної краси,
  • Де преступленья лише так страти,
  • Де страсті дрібної тільки жити,
  • Де не вміють без остраху
  • Не ненавидіти, не любити

Він приречений на повну самітність у цьому вульгарному світі, і звідси його спустошеність: ніщо не могло збудити «У груди вигнанця марних Ні нових почуттів, ні нових сил». Однак Демон мріє про відродження, можливість якого здається часом реальною:

  • На мгновенье Нез’ясоване волненье
  • У собі відчув він раптом.
  • Німої душі його пустелю
  • Наповнив благодатний звук
  • И знову постигнул він святиню
  • Любові, добра й краси».
  • Але потім знову та ж горда замкнутість:
  • Коли ж він перед собою побачив
  • Усе, що любив і ненавидів,
  • Те галасливо мимо промайнув
  • И, погляд пронизливий кидаючи,
  • Посла загубленого раю
  • Посмішкою гіркої дорікнув…

Типізований Лермонтовим характер знайшов своє найбільш закінчене вираження в образі Демона, як він даний у шостій редакції поеми. Той же характер розкривається й у ліричних віршах поета, про які Бєлінський писав: «У них… немає надії, вони вражають душу читача безвідрадністю, безвір’ям у життя й почуття людські, при спразі життя й надлишку почуття»1.

Ситуація Демон - Тамара нагадує ситуацію Арбенин - Ніна. Але умовно-романтичне трактування Демона звільняє героя від ревнощів, від підозри в зраді, що знижують його велич. Близькі до цього відносини Печорина й Віри («Княгиня Литовська») точно так само дрібнить повсякденний мотив їхньої розлуки й заміжжя Віри. Загибель Тамари - результат зіткнення звичайного, але живого у своєму щиросердечному сум’ятті людини з титанічною натурою Демона. Злий дух тріумфував- він прилучив Тамару до свого миру. Про це говорить вигляд лежачої в труні Тамари:

  • Посмішка дивна застигла,
  • Ледь мигнувши на вустах;
  • Але темний, як сама могила,
  • Сумний зміст посмішки тієї:
  • Що з нею? Глузування ль над долею,
  • Непереможне ль сомненье?
  • Иль ‘до життя хладное презренье?
  • Иль із небом горда ворожнеча?
  • Як знати? Для світла назавжди
  • Втрачено її значенье!

Романтична поема й за своєю формою: побудова її підпорядкована завданню розкрити внутрішні переживання центрального героя, протипоставленого усьому навколишньому світу,- звідси достаток монологів героя, патетично-декламаційний склад, єдиний у всій поемі, однаковий у мовленні автора і його улюбленого героя. Від редакції до редакції романтизм поеми не слабшає, але,, як це було в «Мцири», у порівнянні з попередніми їй поемами, редакція «Демона» 1838 року виявляє вплив реалістичної манери лермонтовских добутків 1836-1837 років: перенесення місця дії на Кавказ, що послабляє абстрагованість поеми, окреслення побуту й використання переказів горців, більша психологічна вмотивованість характерів Демона й Тамари

Все це, однак, не виводить поему за межі романтизму. Але при незмінно романтичному характері поеми у всіх її восьми редакціях образи Демона й Тамари піддавалися істотним змінам, пройшовши в процесі переробок три найважливіші стадії. У редакціях 1829-1834 років, тобто в перших трьох і в п’ятої (четверту становить лише невеликий начерк, що залишився незавершеним), Демон губить черницю «від заздрості й ненависті», ревнуючи її до ангела, мітячи небу, що послало його: «Красуні загинути треба, Її не пощадить він знову. Загине: колишня любов Не буде для неї огорожею!» У шостій редакції мотив мести перестає грати скільки-небудь істотну роль

Уражений красою Тамари, побачивши її знову осягнувши «святиню любові, добра й краси», Демон забирає зі свого шляху нареченого Тамари й ангела й, домігшись любові Тамари, тим самим губить її. Торжество Демона в цій редакції полягає не в здійсненій помсті, а в тім, що й Тамарі стали доступні «до життя хладное презренье» і «з небом горда ворожнеча». Останні дві редакції не містять мотиву близькості Тамари й Демона й знімають його торжество. При описі Тамари, що лежить у труні, опущені наведені вище вірші із шостої редакції, у тому числі так сподобалося Бєлінському рядок: «Иль із небом горда ворожнеча», і про посмішку лежачої в труні Тамари сказано зовсім інше:

  • Багато про що смутному говорила
  • Вона уважним очам:
  • У ній було хладное презренье
  • Душі, готової перецвісти,
  • Останньої думки вираженье,
  • Землі беззвучне прости,
  • Даремний відблиск життя колишньої,
  • Вона була ще мертвій,
  • Ще для серця безнадежней
  • Навік, що угаснули очей,

Уже в сьомій редакції з’являється клятва Демона, пронизана прагненням до примирення з небом. Торжество ангела у восьмій редакції призводить до повної поразки Демона. Оповідання про нього завершується колись, що отсутствовали віршами:

  • И прокляв Демон переможений
  • Мрії божевільні свої,
  • И знову залишився він, гордовитий,
  • Один, як колись, у вселеної
  • Без упованья й любові!..

Останні дві редакції, таким чином, міняють загальний зміст поеми, різкіше підкреслюють неспроможність Демона, привносять у добуток мотив примирення з дійсністю. Це досягається навіть ціною порушень внутрішньої логіки поеми: слова. «Демон… знову залишився… без упованья» суперечать всьому попередньому тексту, де «упованье» є однієї з найважливіших рис його характеру. Такі невідповідності, а головне суперечній всій творчості Лермонтова, у тому числі й творчості останнього років, ослаблене звучання останніх двох редакцій, свідчать про те, що вони є результатом автоцепзури.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций