Твір по оповіданню Чехова «Студент»

Розміщено Українська література в 6 января 2012

Це оповідання про людину, що прийшов до розуміння щирої віри й навколишнього світу. Цим твором Чехов хотів показати шлях переродження людини. Головний конфлікт в оповіданні Чехова етичний - людська помилка. Студент засумнівався в гармонії природи, буття. Син дячка й майбутній священик посмітив відступитися від визнання Божественної доброти: «йому здавалося, що цей раптово, що наступив холод, порушив у всьому порядок і згода, всі ці жахи були, є й будуть, і тому, що пройде ще тисяча років, життя краще не стане». Тим самим він робить зрадництво Першого апостола. Це і є внутрішньої, на рівні підсвідомості, мотивуванням звертання Івана Великопольского до подій у Гефсиманском саду й до образа Петра

Головною діючою особою в цьому оповіданні є Іван Великопольский, студент духовної академії, йому всього лише 22 року, а він уже розчарований життям і думає, що в ній є тільки «неуцтво, туга, морок, почуття гніта». І він переконаний, що так було й буде завжди. Наприкінці ж оповідання перед нами зовсім інша людина, що знайшов надію на щастя, знайшов своє помсту в житті, для якого мир навколо прояснився й незрозумілі веши стали простими. Крім головних діючих осіб, в оповіданні присутні другорядні образи - це Василиса і її дочка Лукерия - це прості жінки, але в них є саме головне достоїнство віра в Бога. Їм близько те, що пережив Петро, тому що вони самі почували те ж саме. Вони теж переживали жахливі мучення, але їм удалося зберегти свою віру, незважаючи на всі життєві випробування

Немаловажну роль в оповіданні грає опис простору й часу: болото, ліс, луг, городи - на початку оповідання, переміняються рікою, горою, широким простором у фіналі. Небо й земля практично не видні студентові й читачеві. Герой з’являється в об’ємному світі горизонтально організованого художнього простору. Він іде з лісу до простору річкової переправи, із сутінків на багаття, від темряви до блідої зорі; відповідно він рухається від мороку песимізму до світла надії, до очікування щастя

У цілому практично все оповідання складається з описів природи, місця, часу й т.д. Це робить оповідання більше яскравим і зрозумілим

Мені це оповідання сподобалося, незважаючи на такий невеликий обсяг оповідання, Чехов зачіпає досить таки глобальні моральні проблеми. Великопольский, марячи додому, потискувався, занурений у думці про царів і бога, державі й жахах лютої бідності: голоді й нестатку, навіть бажання йти в рідний будинок у нього пропало. Його дратувало неуцтво, туга й пустеля мороку навкруги.

У студента з’явився похмурий настрій безвихідності й упевненості в тім, що так і буде через тисячу років, у ньому з’явилося почуття відчуженості від миру й байдуже сприйняття миру. Іван відправився до багаття на овдовілих городах, тому що він змерзнув, а вогонь так притягательно, пекуче горів, висвітлюючи всі навколо, до того ж, там були зайняті роботою його знайомі сусідки. Це були Василиса - мати й Лукера - дочка. Мати була висока й пухка, вся в роздумах, з її особи не сходила м’яка статечна посмішка, вона була більше культурної, чим її дочка, тому що працювала нянькою в панських дітей. Вона соромилася відкривати свої почуття. Лукера була з невидатною зовнішністю, забита тираном-чоловіком, ряба сільська баба, потрібна лише для праці. У неї було вираження особи, як у глухонімий, - усунуте. Вона теж ховала свої переживання, приховуючи їх, начебто стримувала сильний біль

Ми перестаємо розрізняти Василису й Лукеру тому що вони хоч і різного віку й виховання, все-таки живуть в однакових умовах і так само страждають від ударів долі, обидві набожні й чуйно сприймають оповідання про Бога, наприклад, що розповідає їм їх сусід

Я вважаю, що кульмінація всього оповідання - сльози, викликані людським жалем і розумінням пророчого й святого дарунка Рятівника. Він прийшов позбавити людей від страждань і горя, а його самого піддали випробуванням і загубили. Удови бачать, що нещасно, може бути, навіть через це. Але сльози, велик і рясні, соромлив і щирі дозволяють очиститися душею й бачення помилки, частково виправляє неї. Іван вирішив розповісти історію про Петра, тому що палаючий у мороці багаття нагадало йому це оповідання. Він і не міг подумати, що торкнеться чуйних струн наглухо закритих сердець цих жінок. Василиса плаче, я думаю, тому що їй жаль не тільки Ісуса, але й себе, прожитих днів не завжди легких і приємних. Їхня доля посуд, кухня, городи й комусь вони не потрібні в цій холодній ночі й світі

Студентові відкрився сум їхніх сердець - смуток самітності й туги. Але настрій студента міняється на радісне, умиротворене тому, що він згадав, що йому всього двадцять два роки й увесь світ перед ним, він повний молодості й здоров’я, сили. Віра в те, що Бог є і як жорстоко його й не зрадили, він прощає й допомагає людям, додали йому впевненості в завтрашньому дні і їм опанувало почуття «невимовно солодкого очікування невідомого, таємничого щастя». Життя здавалося йому чудової, чудесної й повної. Свідомість власної значимості, захопили його.

Часи мінялися, але поводження людей завжди сприймалося, як щось нове, хоча все повторювалося й повторюється. Природа теж відгукнулася на його запит небесам узкою, що світиться багряною зорею. Переосмисливши всі, Великопольский вирішив, що краса й правда, направляють людське життя. Я думаю, що це і є головна думка оповідання Антона Павловича Чехова. На перший погляд добуток незрозуміло, але воно несе глибокий філософський зміст того, що теперішнє й минуле як два кінці ланцюга зчіплюються іноді в подіях, які зачіпають душу як у старі часи, так і сьогодні.

Однак Антон Павлович Чехов, у своєму добутку »Студент», довів, що це не так. Треба бути життєрадісною людиною, не розбудовуватися по дрібницях, думати тільки про гарний і вселяти собі, що ти потрібний миру, а людям стане нудно без тебе. І ніколи не треба забувати, що якщо сьогодні був вітер і хмари, те завтра обов’язково з’явиться яскраве сонечко

Чехов починає своє оповідання з пейзажу: »Погода спочатку була гарна, тиха. Кричали дрозди й по сусідству в болотах, щось живе жалібно гуділо, точно дуло в порожню пляшку». Ми повністю можемо зрозуміти, що відбувалося тим удень, відчути себе винуватцями всіх подій, відчути холодний вітер, відчути захід зими й, звичайно простежити зміну настрою головного героя добутку- Івана Великопольского - студента духовної академії, сина дячка. Він вертався додому з тяги. « У нього закоцюбнули пальці, і розгорілося від вітру особа». Природа сумувала й виявляла своє невдоволення разом з Іваном. Ця обстановка не зміниться, бути може ніколи. Рюрик, Іоанн, Петро - всі вони нагадують холодний вітер, голод, почуття гніта. Коли ж все це пройде? Коли зникне люта бідність? Ніколи! Вони - були, є й будуть! І всі ці нещастя, начебто об’єднавшись, діяли разом проти героя. Але Іван не здається. Наповнений такими думками, він вертається до свого життя, у реальний мир, де, на жаль, нічого не можна змінити

Лише вдалечині, серед вічної тьми світився вогник надії. Те були овдовілі городи. Вони називалися «овдовілими», тому що їх містили дві вдови: мать-василиса. Висока, пухка жінка, у чоловічому кожушку, і її дочка^-лукера. Маленьким, рябим, забитим чоловіком, з дурнуватою особою жінка. Але, незважаючи на настільки непоказну зовнішність, вони виявилися чудовими, розуміючими слухачами. Їх хвилювала та ж проблема, що й Івана. Глуха ніч нагадувала студентові про Апостола Петрові, про те, що він точно так само грівся в багаття. І отут він повідав цю історію Василисе й Лукері…

Усміхнена Василиса, раптом заплакала, а Лукера, було видно, із працею стримувала гіркий біль у собі. Їхньої душі розриваються від туги й зневіри. Удови, немов самі причетні до оповідання Івана Великопольского, начебто є акторами в театрі, тільки вони не грають, а живуть… Але прийшов час вертатися додому, а виходить, знову думати й міркувати. Якщо Василиса заплакала, а дочка її зніяковіла, виходить, то, про що він розповідав, що відбувалося 19 століть назад, має відношення до сьогодення, до обох жінок і, імовірно, до цієї пустельного деревеньке, до нього самому, до всіх людей. Якщо оповідання пробрало їх до сліз, то трапилося це не тому, що Іван уміє зворушливо розповідати, а тому що Петро близький їм і, тому, що вони зацікавлені в тім, що відбувалася в душі Петра

Іванові раптом здалося, що минуле й сьогодення зв’язане непреривною метою подій, що випливали одне з іншого. І тоді на серце в нього стало легко, а на особі з’явилася посмішка. У світі є радість, треба тільки навчитися бачити її. Головне в житті й взагалі на землі - правда, краса душі, чиста дружба. Тільки зараз Іван зміг відчути почуття молодості, міцне здоров’я й богатирські сили, тільки зараз він може відчути себе парубком. Герой дійсно зрозумів, що таке життя, яка мета людей. Треба радуватися, що ти живеш на цій воістину великій Російській землі, наповненої високого змісту!


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций