Пояснення вульгарності в оповіданнях А. П. Чехова

Розміщено Українська література в 21 декабря 2011

У пору самого вищого творчого розквіту Чехов пише кілька оповідань про інтелігенцію. Він б’є тривогу, попереджаючи, що люди, покликані звістки за собою народ, перетворюються в обивателів, деградують під впливом середовища, у яку попадають. Найдужчим, на мій погляд, є оповідання «Ионич» (1898 р.). Сюжет оповідання простий: молодий, розумна людина попадає в сіре, затхлий містечко С. Багато працює, живе пустельником, нехтує обивателя, з яким не про що говорити. Інтереси жителів міста незначні: вино, карти, нажива, плітки. Проходить час, Дмитро Старців опускається й стає таким же.

Здавалося б, ну що отут особливого, навколо бачиш це на кожному кроці. Час міняє людей. Але страшна правда, так талановито показана Чеховим, відкриває на багато чого очі. Якщо людині дано більше, ніж іншим, а він сам себе утопив і став схожим на обивателя, то це духовна смерть. Нічого більше в житті не залишається, як є, пити, невідомо навіщо збирати гроші, бути «живим трупом». Накопичення руйнує особистість, якщо немає внутрішньої протиотрути, якщо немає великої життєвої сили, мети вжизни.

Старців мало пручався, любов його до Туркиной теж була мала, уже тоді він у розумі підраховував гроші, які одержить, якщо жениться на ній. Мужики й лікарня вже не цікавлять Старцева, він розгубив всі свої ідеали, вульгарність захлиснула його. Герой ненавидить і нехтує життя навколишніх його обивателів, але це не заважає йому в остаточному підсумку й самому помножити їх число

Вся історія перетворення молодого доктора Дмитра Старцева в запливаючим жиром користолюбця, якого всі кличуть тепер тільки Ионичем, займає в Чехова менш двадцяти сторінок, але страшно інше: у житті з багатьма відбувається ця метаморфоза. Замолоду майже в усіх є ідеали, бажання принести користь суспільству, у зрілості в багатьох простежується прагнення до ситості, до благополуччя, до почестей і «теплим» місцям. Усі прикриваються пишними фразами про борг, честі, користі, але усередині в кожного, як бацила, сидить, сховавшись, усе той же «Ионич». Чехів своїм оповіданням попереджає: «Не піддавайтеся згубному впливу середовища, не віддавайте своїх ідеалів, бережіть у собі людини».

Та ж тема вульгарності й користі звучить в оповіданні «Аґрус». В «Аґрусі» символом виродливого життя, підпорядкованої вузької, безглуздої мети, стає пристрасть героя придбати маєток, де б ріс свій аґрус. Все життя він збирав, у всьому собі відмовляло, його життя була просто принизливої й жалюгідною. Він міг принижуватися через кожну копійку, але от, нарешті, мрія його здійснилася - він їв свої, у його садибі зібрані ягоди, він був щасливий. Так хіба це щастя? Хіба для цього живе людина? Чехів малює портретні характеристики того й іншого: постарів, розжирів, обрюзг. Абсолютно тваринне життя, позбавлене змісту. Чехів обурюється й протестує проти такого призначення людини. Просто бути ситій і щасливим - цього людині мало. Повинна ж бути якась вища мета. Чехів кожним своїм добутком говорить: «Ні, більше жити так неможливо».

В оповіданнях «Учитель словесності», «Стрибуха», «Людина у футлярі» звучить смутна нота образи за людину, образи за його нікчемність, приземленість і небажання змінити життя. Л. Толстой високо оцінив оповідання «Учитель словесності». Учитель Нікітін живе в невеликому місті, працює в гімназії. Він утворений, розумний, начебто б щасливий, одружений на улюбленій жінці. Здавалося б, у його житті всі добре. Але вульгарність міста, вульгарність безликої жінки з її горщиками, вульгарність колег у гімназії душать Нікітіна. Учитель географії Іполит Ипполитич - обмежена людина, говорить тільки те, що всім давно відомо, «що Волга впадає в Каспійське море, а коня їдять овес». Він тупий, нудний, персоніфікує собою багатьох учителів. Дружина Нікітіна, Манюся, розвела глечики й горшочки зі сметаною, оточила його вульгарністю з усіх боків у своєму маленькому затишному мирке, у якому так спокійно й солодко живеться Нікітіну. Робота в гімназії йому теж здається одноманітної й стомлюючою. Нікітін, боячись збожеволіти, вирішує бігти із цього міста, від дружини, від вульгарності, але можна впевнено сказати, що все це тільки порив, хвилинний спалах. Він залишиться й поступово стане другим Ионичем. Чехів вустами Нікітіна викликує: «Немає нічого страшнее, оскорбительнее, тоскливее вульгарності».

И знову звучить та ж тема. Адже є інший світ! Мир, де люди творять, страждають; помиляються, створюють, складають, мучаються, але вони живуть на повну силу, а не животіють. Тільки там є життя, де є велика мета, де в роботі люди знаходять задоволення, де людин живе не для себе, а для людей

Мені дуже близький Чехов, і я ціную його вище інших класиків. І мені, слідом за Чеховим, хотілося б повторити його слова: «Якби кожна людина зробила на землі все, що міг, як прекрасна була б наша земля!»

У пору свого вищого творчого розквіту Чехов пише ряд оповідань про інтелігенцію. Слідом за Горьким, що боровся у своїх добутках з «інтелігентами», нічого не залишили після себе на землі, крім сміття, Чехов б’є тривогу із приводу того, що люди, покликані звістки за собою народ, перетворюються в обивателів, деградують під впливом середовища, у яку попадають

Найдужчим у цьому плані, на мій погляд, є оповідання «Ионич». Сюжет його простий: молодий, розумна людина попадає в сіре, затхлий містечко С. Багато працює, живе пустельником, нехтує обивателя, з яким не про що говорити. Інтереси городян незначні: вино, карти, нажива, плітки. Проходить час, і Дмитро Старців стає таким же обивателем

Здавалося б, що отут особливого?.. Час дійсно міняє людей

Але та страшна правда, так талановито показана Чеховим, відкриває на багато чого очі. Якщо людині дано більше, ніж іншим, а він сам себе утопив і став схожим на обивателя, то це духовна смерть. Нічого більше в житті не залишається, крім як є, пити, збирати гроші, невідомо навіщо, бути «живим трупом». Накопичення руйнує особистість, якщо немає внутрішньої протиотрути, якщо немає великої життєвої сили, мети життя. Старців пасивно пручався навколишньому середовищу. Навіть любов його до Туркиной не струснула його: уже тоді він у розумі підраховував гроші, які одержить, якщо жениться на ній. Мужики й лікарня вже не цікавлять Старцева, він розгубив всі свої ідеали, вульгарність захлиснула його.

Герой ненавидить і нехтує життя навколишніх його обивателів, але це не заважає йому в остаточному підсумку й самому помножити їхнє число. Вся історія перетворення молодого доктора Дмитра Старцева в запливаючим жиром користолюбця, якого всі кличуть тепер тільки Ионичем, займає в Чехова менш двадцяти сторінок: так, Чехов - видатний майстер короткого оповідання. Втім, тут важливо інше: у житті з багатьма відбувається подібна метаморфоза. Замолоду всі мріють про те, щоб принести якнайбільше користі суспільству. У зрілості ж багато хто прагнуть уже до іншому - до ситості, до благополуччя, до почестей і «теплим» місцям. При цьому деякі прикриваються пишними фразами про борг, честі, користі, але усередині кожної такої людини сидить, затаївшись, усе той же Ионич. Чехів своїм оповіданням попереджає: «Не піддавайтеся згубному впливу середовища, не віддавайте своїх ідеалів, бережіть у собі людини».

Та ж тема вульгарності й користі звучить в оповіданні «Аґрус». Тут символом виродливого життя, підпорядкованої вузької, безглуздої мети, стає пристрасть героя придбати маєток, де б ріс свій аґрус. Все життя він збирав гроші, у всьому собі відмовляв, животів. Він міг принижуватися через кожну копійку, але от, нарешті, мрія його здійснилася - він їв свої, у власній садибі зібрані ягоди, він був щасливий

Однак хіба це щастя? Хіба для цього живе людина? От і герой «Аґрусу» постарів, розжирів, обрюзг. Абсолютно тваринне життя, позбавлене всякого змісту. Чехів обурюється й протестує проти такого призначення людини. Просто бути ситим і щасливим - цього мало. Повинна бути якась вища цілься

В оповіданнях «Учитель словесності», «Стрибуха», «Людина у футлярі» звучать ті ж смутні ноти образи за людину, образи за його нікчемність, приземленість і небажання змінити життя. Леву Толстому, наприклад, дуже сподобалося оповідання «Учитель словесності». Короткий сюжет його такий: учитель Нікітін живе в невеликому місті, працює в гімназії. Він утворений, розумний, начебто б щасливий, одружений на улюбленій жінці. Здавалося б, у його житті всі добре. Але вульгарність міста, вульгарність безликої жінки з її горщиками, вульгарність колег душать Нікітіна. Учитель географії Іполит Ипполитич обмежений, говорить тільки те, що всім давно відомо, «що Волга впадає в Каспійське море, а коня їдять овес». Він тупий і нудний. Дружина Нікітіна, Манюся, також оточила його вульгарністю з усіх боків у своєму маленькому затишному мирке. Робота в гімназії йому теж здається одноманітної й стомлюючою. Нікітін, боячись збожеволіти, вирішує бігти з міста, від дружини, від вульгарності, але можна впевнено сказати, що все це тільки сиюминутний порив. Нікуди він не втече. Та й властиво навіщо, адже йому так спокійно й солодко живеться під крильцем Манюси. Він залишиться в цьому місті й поступово перетвориться все в того ж Ионича. Чехів вустами Нікітіна викликує: «Немає нічого страшнее, оскорбительнее, тоскливее вульгарності».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций