Типовість образів: Дикої й Кабаниха в п’єсі «Гроза»

Розміщено Українська література в 3 декабря 2011

Осінь 1859 року. Прем’єра в Московському Малому театрі. Великі актори грають п’єсу великого драматурга. Про цей добуток будуть написані трактати, у полеміці про нього зійдуться Н. Добролюбов і А. Григор’єв. Ця п’єса пройде по багатьом сценам миру, але все це буде пізніше, а поки Малий театр уперше ставить нову п’єсу А. Н. Островського «Гроза».

За завісою, що піднялася, - панорама Волги, на першому плані - дерева й лави. Дія відбувається в місті Калинове, що потопає в зелені садів. «Вид незвичайний! Краса! Душу радується!» - ці слова Кулигина є своєрідним прологом п’єси

Здається, на тлі такої краси люди повинні жити красиво й щасливо. Однак це не так. У Калинове панує атмосфера «тупого ниючого болю…, тюремної гробової безмовності».

«Темне царство» - таку характеристику дає багатьом жителям міста Кулигин. Він критикує «жорстокі вдачі» Калинова, брутальність і облудність його мешканців

Дійсно, створюється таке враження, що в Калинове все поставлено з ніг на голову, усе втратило свій зміст. Доброта тут стала прикриттям злості й жорстокості. Згадаємо, як характеризує Кабаниху той же Кулигин: «Ханжа! Жебраків обділяє, а домашніх заїла зовсім».

Любов у цьому місті - злочин. Будь-який прояв щирого почуття розцінюється як гріх. Коли Катерина, прощаючись із Тихоном, кидається йому на шию, Кабаниха її обсмикує: «Що на шия^-те виснеш, безстидниця! Не з коханцем прощаєшся! Він тобі чоловік, глава!». Любов і заміжжя не можуть тут ужиться разом. У сім’ї Кабанових панують брутальність, обман, але тільки не любов. Про любов Марфа Ігнатіївна згадує лише тоді, коли їй треба виправдати свою жорстокість: «Адже від любові батьки й строгі до вас бувають… Ну, а це нині не подобається». Навіть смерть Катерини не змусить стиснутися холодне серце Кабанихи: «Про неї й плакать-то гріх!».

Я думаю, що Кабаниха розумн.о

Неосвічена, що вважає паровоз «вогненним змієм», захоплена оповіданнями мандрівних прочанок про країни, де правлять «салтани», а люди всі «з песьими головами», вона все-таки здатна оцінити що відбувається. Кабаниха розуміє, що гроші ще не дають повної влади, їй необхідно закабалити людей, опоганивши в них все краще, що є в кожній чималій людині: любов, вірність, почуття прекрасного, віру, нарешті. Основний же засіб для досягнення повного панування над людьми - жорстокість, прикрита святенництвом. Але адже жорстокість Кабанихи дає гіркі плоди: Катерина гине, Варвара тікає з будинку, Тихін уперше кидає докір матері, обвинувачуючи її в смерті дружини. Такий висновок легко роблять глядач або читач, але він недоступний самій купчисі, тому що виходить за межі правил, що панують в «темному царстві».

Кабаниха, на мій погляд, сама послідовна захисниця цього царства, тому що вона передчуває його загибель: «Старовин-те й виводиться… Що буде, як старі перемруть, як буде світло стояти, уже й не знаю… добре, що не побачу нічого».

Думаю, цим відчуттям кінця того способу життя, що був характерний для російського купецтва середини XIX століття, Марфа Ігнатіївна відрізняється від Дикої, самої багатої людини в Калинове (примітно, що він названий першим у переліку діючих осіб).

Цей «пронизливий мужик» свято вірить у те, що гроші розв’язали йому руки в спілкуванні з людьми. Якщо Кабаниха діє «під видом благочестя», то цей самодур дня не може прожити без лайки. Людина для нього - черв’як: «Захочу - помилую, захочу - роздавлю». Чи варто дивуватися тому, що Дикої свідомо вчиняє злочин, розоряти найманих робітників. «Не доплачу я їм по якій-небудь копійці на людину, а в мене із цього тисячі складаються», - говорить він городничему, що ставиться до одкровень Дикого цілком спокійно, тому що сам залежить від нього. От хто коштує на чолі Калинова!

Відсталість і брутальність Дикого проявляються в його розмові з Кулигиним. Савел Прокофьевич не бажає знати ні про наукові відкриття, ні про Державіна. Таким чином, в «темному царстві» гинуть не тільки високі почуття, але й будь-які прояви творчої думки

Однак Дикої воює лише з тими, хто залежить від нього. Коли на переправі його вилаяв гусарів, цей войовничий самодур не посмітив протистояти офіцерові, а всю злість зігнав на домашні. «Воюва_-те ти все життя з бабами», - кидає йому докір Кабаниха. А Кулигин так характеризує сенс життя «темного царства»: «Ограбувати сиріт, родичів, племінників, заколотити домашніх». Як же страшні люди, що обрали жорстокість основною справою свого життя!

Багато в чому схожі Дикої й Кабаниха: задушити, винищити шляхетність, почуття, не схожі на безмовну покору, поиздеваться над людьми, покірними їхньої влади - це для них якщо й не сенс життя, те вуж задоволення немаленьке. Але Кабаниха прийшла до цього через свою «каторгу». Її так само точно ламали, над нею знущалися в будинку чоловіка. Припинилося все це для неї тільки після того, як саме вона стала в будинку повновладною господаркою. А відбутися це могло тільки після смерті попередніх хазяїв. Виходить, такий порядок у житті: терпи, поки над тобою коштує хазяїн, насолоджуйся безкарністю, коли сама стала господаркою. Їй навіть у голову не приходить, що можна змінити такий порядок, що ставитися до сина з невісткою, дочки можна по-іншому, з любов’ю й ніжністю. Немає в її душі таких понять. Вона терпіла - нехай і інших терплять. Але Кабаниха, не тільки сильна характером, але й безпринципн і байдужа, не розуміє іншого: людини можна не тільки зломити, як Тихона, озлобити, як Варвару, але можна й просто погубити фізично, якщо прямоту вдачі, ніжність душі не вдається побороти. Це й трапилося Скатериной.

Дикої набагато простіше. Він робить те, що робили все життя й батько, і дід, і сусід. Різниця в тім, що грошей більше, а розуму усе менше й менше. Адже Дикої живе навіть не за принципом: гроші всі куплять. Він не бажає нічого купувати. Та й навіщо, коли можна використати силу грошей як таран, як капкан, просто як силу

По-своєму оттеняет характери Кабанихи й Дикого «благочестива мандрівниця» Феклуша. Вона не просто приносить у Калинов відомості про великий світ. Вона виправдує життєві принципи «темного царства», причому характеристики міста і його мешканців у її вустах не менш безглузді, чим оповідання про заморський «салтанах». Калинов у неї стає «землею обітованої», а жорстока Кабаниха - зразком благочестя. Це ще одне підтвердження безглуздості й безперспективності «темного царства».

«Гроза» - краща, але не єдина п’єса А. Н. Островського, що викриває жорстокі вдачі сильних миру цього. Згадаємо «Безприданницю», «Дохідне місце», «Скажені гроші» і інших п’єси

В 1886 році Островський, здійснивши свою останню поїздку на Волгу, за словами сучасників, «занедужав душею»: нічого не змінилося в Росії. Великий драматург вирішив почати писати нову п’єсу для свого улюбленого Малого театру. Однак смерть перекреслила цей задум


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций