Сюжет і проблематика однієї розповіді Лєскова «Лівша»

Розміщено Українська література в 23 ноября 2011

У наш час, коли “американізація” вітчизняної культури йде на овний хід, коли голлівудський ширвжиток витісняє з екранів російські фільми, а замість “Пушкіна й Гоголя” з базару несуть “Плейбой” і “ніжки Буша”, особливо корисно звернутися, до сатиричної творчості Лєскова

Тульський Л^вша, незважаючи на всі обіцянки англійців, залишається вірний своєї невдячної, але милої серцю батьківщині. Назва добутку повністю звучить так: “Розповідь про тульського косого Лівшу й про сталеву блоху”.

Превалює тема занепокоєння автора про збиток преклоніння перед іноземним. У даному оповіданні Платов протипоставлений комічному образу самого государя: “…А Платов на ці слова в ту ж хвилину опустив праву руку у свої більші шаровари й тягне відтіля рушничну викрутку. Англійці говорять: “Це не відчиняється”, а він, уваги не обертаючи, ну замок колупати. Повернув раз, повернув два - замок і вийнявся. Платов показує государеві собачку, а там на самому сугибе зроблена російський напис: “Іван Москвин у гра де Тулі”. Англійці дивуються й друг дружкові поштовхують: ох-ді, ми маху дали! А государ Платову смутно говорить: “Навіщо ти їх дуже сконфузив, мені їх тепер дуже шкода. Поїдемо”. Сіли знову в ту ж двухсветную карету й поїхали, і государ у цей день на балі був, а Платов ще більша склянка кис-лярки видушил і спав міцним козачим сном”.

Лівша ще не з’явився в оповіданні, але вже розставлені акценти, уже комедійний початок заявлений, протистояння виявлене. Втім, це зроблено й у першому абзаці, із чудовою майстерністю витонченого стиліста: “Об’їздив він всі країни й скрізь через свою пестливість завжди мав самі міжусобні розмови із усякими людьми, і всі його чим-небудь дивували й на свою сторону схиляти хотіли, але при ньому був донський козак Платов, що цього відмінювання не любив і, нудьгуючи по своєму господарству, усе государя додому вабив. І ледве якщо Платов помітить, що государ чим-небудь іноземним дуже цікавиться, то всі провідники мовчать, а Платов зараз скаже: “Так і так, і в нас будинку своє не гірше є”, - і чим-небудь відведе”.

Лескова, ЩоВідвідав, літературний критик В. В. Протопопов записав за ним: “Я люблю літературу як засіб, що дає мені можливість висловлювати все те, що я вважаю за істину й за благо; якщо я не можу цього зробити, я літератури вже не ціную: дивитися на неї як на мистецтво не моя точка зору…” При цьому Лєсков готовий був визнати, що “шляхетністю напрямку” викупається навіть недолік художності. “Зрозуміло, - додавав він, - гармонічно цілісне сполучення й тієї й іншої - це вищий щабель творчості, але досягнення її випадає на частку тільки теперішніх майстрів, стягнених більшими даруваннями”.

Здається, що саме в “Лівші”, де автор використав нестандартну стилістику, було досягнуто високе “гармонійне сполучення” художності й напрямку. От їдуть государ і козак Платов додому, один на одного скривджені. По-всякому можна описати цю поїздку. Лаконічно, у стилі газетного нарису, розтягнуто, з побутовими, дорожніми подробицями. Лєскову вистачає одного абзацу, що іскриться гумором: “Вони і їхали мовчачи, тільки Платов на кожній станції вийде й з досади квасна склянка горілки вип’є, солоним бараночком закусить, закурить свою корінцеву трубку, у яку відразу цілий фунт Жукова тютюну входило, а потім сяде й сидить поруч із царем у кареті мовчачи. Государ в одну сторону дивиться, а Платов в інше вікно цибух висуне й димить на вітер. Так вони й доїхали до Петербурга, а до попа Федотові государ Платова вже зовсім не взяв. “Ти, - говорить, - до духовної бесіди невоздержен і так дуже багато куриш, що в мене від твого диму в голові кіптява коштує”. Платов залишився з обидою й ліг будинку на прикру укушетку, так так всі й лежав так покурював”.

У чомусь “Розповідь про тульського косого Лівшу” схожий на оповідання Зощенко. Те ж саме начебто народна, але десь пародійне мовлення, те ж саме обігравання зовні не комічних, але в трактуванні авторів дуже смішних подробиць

Наприклад, передача блохи государині зайняла у викладі Лєскова один рядок, де цариця виявилася смішний позершей:

  • “Імператриця Елисавета Олексіївна подивилася блохіни верояции й посміхнулася, але займатися нею не стала
  • - Моє, - говорить, - тепер справа овдовіле, і мені ніякі забави не звабливі”.
  • Новий государ, Микола, явно симпатичний авторові, на відміну від Олександра Павловича, що схилялося перед іноземцями. І оповідання про нього, не втрачаючи гумористичного звучання, здобуває шанобливість:
  • “Государ Микола Павлович ні про що не забував, і ледве Платов щодо міжусобних розмов скінчив, він його зараз же й запитує:
  • - А що ж, як мої тульські майстри проти аглицкой нимфозории себе виправдали?
  • Платов відповідав у тім роді, як йому справа здавалася
  • - Нимфозория, - говорить, - ваша величність, усе в тім же просторі, і я її назад привіз, а тульські майстри нічого удивительнее зробити не могли
  • Государ відповів:
  • - Ти - старий мужній, а цього, що ти мені доповідаєш, бути не може
  • Платов став його запевняти й розповів, як вся справа була, і як доказав до того, що туляки просили його блоху государеві показати, Микола Павлович його по плечу ляснув і говорить:
  • - Подавай сюди. Я знаю, що мої мене не можуть обманювати. Отут що-небудь понад поняття зроблене”.

Ну а далі дія розвивається по відомому сценарії. Лівша, що “дрібніше цих підківок працював: гвоздики виковував, якими підківки забиті”, спрямований за кордон, там він спокійно відмовляється від речень залишитися назовсім, наївно пояснюючи любов до батьківщини звичками й ос тавшимися родичами. При огляді збройових заводів він звертає особливу увагу на відхід англійців за зброєю - там дулові канали не чистять, як у Росії, цегельною крихтою. Це важлива військова інформація, і Лівша прагне додому. Потім пиятика з моряком (”Почалося в них парі ще в Земний^-земнім-повторюва-земному морі, і пили вони до ризького Динаминде, але йшли всі нарівні й один одному не уступали й до того акуратно рівнялися, що коли один, глянувши в море, побачив, як з води рис лізе, так зараз те ж саме й іншому з’явилося. Тільки підшкіпер бачить чорта рудого, а Лівша говорить, начебто він темний, як мурін”), лікарня…

И вже перед смертю мастеровой просить: “Скажіть государеві, що в англійців рушниці цеглою не чистять: нехай щоб і в нас не чистили, а те, зберігай Бог війни, вони стріляти не годяться”. Не сказали, не порахували потрібним. “А доведи вони Левшини слова у свій час до государя, - у Криму на війні з ворогом зовсім би інший зворот був”.

В 12-й главі автор як би резюмує розказане. І варто привести його “резюме” хоч частково, тому що краще вже не скажеш: “Таких майстрів, як надзвичайний Лівша, тепер, зрозуміло, уже немає в Тулі: машини зрівняли нерівність талантів і дарувань, і геній не рветься в боротьбі проти старанності й акуратності

Благоприятствуя піднесенню заробітку, машини не благоприятствуют артистичного молодецтва, що іноді перевершувала міру, надихаючи народну фантазію до твору подібних нинішньої надзвичайних легенд. Працівники, звичайно, уміють цінувати вигоди, що доставляють їм практичними пристосуваннями механічної науки, але про колишню старовину вони згадують із гордістю й любов’ю. Це їхній епос, і притім з дуже “человечкиной душою”.

Час показав, що сам художник піднявся на цей вищий щабель творчості, тому що воно не тільки не знецінило значення яскравих і мудрих книг Лєскова, а, навпроти, висвітило їхньої глибини. На відстані довжиною в сторіччя ясніше бачиться “гармонічно-цілісне сполучення” мистецтва й думки, тієї самої, у якій так довго відмовляли Лєскову. І творча спадщина класика стає усе необхідніше нам, сучасникам нового століття

Лівша - непоказний мужичок, з видертими «при ученье» волоссями, одягнений, як жебрак - не боїться йти до государя, тому що впевнено у своїй правоті, як своя робота. Виявившись в Англії, він прагне зрозуміти військові хитрості англійців і послужити Батьківщині. Лівша, що їде в Англію без документів, наспіх одягнений, голодний, щоб продемонструвати російську кмітливість і вміння, є для письменника втіленням ідеї самозречення в ім’я слави Батьківщини. Не випадково оповідач передає його розмови з англійцями, що завзято намагаються схилити Лівшу до того, щоб залишитися в Англії. Непохитність героя викликає повага англійців

Проводячи паралель із сучасним життям, хочу відзначити, що проблема ця залишається актуальної й у наш час. Наші проблеми були побічно описані Лєсковим у сучасній йому формі. Час від часу все-таки перебувають «аглицкие» чесноти, що намагаються використати наші таланти в благо своєї батьківщини, але це, безумовно, є лише ознакою безсовісного відношення владних структур до своїх людей, за що державі повинне бути дуже соромно.

Непомірна любов до всього іноземного, повага й гостинність, що проявляють до іноземців, часто відводять погляди наших політиків від власного народу, що нерідко впливає на людей. Дуже точно це можна простежити у вісімнадцятому розділі розповіді, де «англійця… привезли в посольський будинок,… відразу покликали до нього лікаря й аптекаря…», у той час як простого російського лівшу «до самого ранку… по всім віддаленим кривопуткам тягали й усі пересаджували, так що він весь избился…».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций