«Пісня…» Котляревського в новому літературному жанрі оди

Розміщено Українська мова в 20 июня 2011

За своєю формою «Пісня…» має спільні риси з першими частинами «Енеїди»: елементи травестування - звернення в перших двох строфах до героя грецької міфології - Орфея. Замість арфи в нього кобза. Під її звуки «гори з байраками стануть бити гопака». Є в пісні окремі елементи бурлескної лексики: «кобзура», «човпеться», «впиндряче», «в Пітєнбурзі». Але в цілому мова пісні відзначається своєю чистотою. Це крок Котляревського вперед до народних пісень - у «Наталці Полтавці».

 «Пісня…» була поширена в численних списках. Перед смертю текст її Котляревський передав І. Срезневському, а останній під час. виїзду за кордон - Я. Головацькому, який надрукував її у львівському журналі «Пчола» І. Гу-шалевича (1849, № 16). За іншим списком «Пісню…» надрукував П. Куліш у своїй статті про Котляревського в «Основі» (1861, № 1).

Новаторський характер оди свого часу відзначив І. Франко: «Ще один твір Котляревського «Ода» до князя Куракіиа…» - держаний в гумористичному тоні, був безпосереднім продовженням давнішніх українських віршів, але також не менше, як інші українські твори, навіяний новочасним духом гуманності й лібералізму»47 (в розумінні вільнодумства).

1806 року почалась нова російсько-турецька війна. Котляревський у зв’язку з новим призначенням Дотішампа повертається (1806) в Сіверський, тепер уже драгунський полк, що на той час був розквартирований в Умані. 12 квітня йому надано чин штабс-капітана й незабаром призначено ад’ютантом командувача 2-го корпусу генерала від кавалерії барона Мейєндорфа.

15 листопада 1806 року Котляревський почав вести «Журнал воєнних дій 2-го корпусу…». З цього журналу, опублікованого в другому томі академічного видання творів поета, видно, що 15 листопада командуючий корпусом разом із своїм ад’ютантом прибулії до Дубосарів (Молдавія). 2-й корпус одержав наказ головного начальника російського війська генерала від кавалерії Міхель-сона навести міст через річку Дністер і переправитись на правий бік. Оскільки матеріали для наведення мосту не були своєчасно заготовлені (вони мали прибути з Одеси), командуючий корпусом наказав 19 листопада почати переправу на поромах. Незважаючи на холодну погоду й кригу, що йшла по Дністру, першими переправились 11-й єгерський полк і 200 козаків 1-го Бузького полку, а в наступні дні - інші полки. 23 листопада у с. Телиця було складено оперативний план, а 24-го без кровопролиття зайнято турецьку фортецю в м. Бендери (Молдавія). 2 грудня з наказу командувача генерал-лейтенант герцог А. Рішельє зайняв турецьку фортецю Акерман (нині Білгород-Дністровський), у гирлі Дністра.

На черзі була фортеця Ізмаїл у гирлі Дунаю. Тут, у місцевості Буджак, між двома гирлами, жили буджацькі татари. Вирішили запропонувати бригадирові Катаржі й Котляревському переконати татарську старшину перейти на бік Росії. Це була дуже небезпечна дипломатична місія, але, як сказано в журналі, «бригадир Катаржі й ад’ютант Котляревський, не шкодуючи себе для користі своєї батьківщини, без найменшого сумнізу зважились на пропозицію і, одержавши від командувача інструкцію, вирушили до Таврії» (II, 97).

Скрізь по селах Котляревський бачив озброєних татар, які збиралися на раду, як їм ставитись до російського війська. Зрештою більшість повітіз перейшла на російський бік і прислали своїх заложників. За успішне виконання дипломатичної місії Котляревського нагороджено орденом Анни 4-го класу.

8 грудня складено план здобуття Ізмаїлу. 9 грудня зайнято фортецю Кілія (в гирлі Дунаю). 12 грудня корпус двома колонами рушив на Ізмаїл, 14 грудня у фортецю вислано парламентера прапорщика у відставці Голі-цина з пропозицією здатися, але пропозицію відхилено, парламентер затриманий. З турецької залоги обстрілювали російське військо. Почалась облога фортеці, внаслідок якої в січні 1807 року Ізмаїл взято. За участь у цій кампанії Котляревський одержав дві подяки.

Записи в журналі воєнних дій закінчуються 16 грудня 1806 року. Свого часу В. Срезневський висловив припущення, що Котляревський вів записи й далі, але вони не збереглися 48.

Цікаву пригоду, що трапилась із ним під час війни, розповів згодом Котляревський С. Стебліну-Камінському. Коли він переїжджав у човні Дунай, то гребцями були два запорожці. Вглядаючись в обличчя Котляревського, вони запитали його прізвище. Іван Петрович назвав себе; тоді обидва гребці переглянувшись, запитали його: «- Чи не той, що скомпонував «Енеїду»?» - «Той самий».- «Так це ти, батьку наш! - вигукнули, певно, письменні козаки, кинулись до ніг Котляревському і, цілуючи його руки, казали: - Іди, батьку, до нас, ми тебе зробимо старшим!»49 Можливість такого факту не виключена, бо саме в тій місцевості була Задунайська Січ. Як стверджують історики, запорожці почали оселятися на Дунаї ще з 1710 року, після Полтавської битви. Більш масова колонізація сталася після зруйнування Нової Січі 1775 року. Центром Задунайської Січі на території Молдавії (тоді в межах турецьких володінь) була спочатку Сло-бодзея на Дністрі. Запорожці розселилися по очаківському степу, Буджаку (область між гирлами Дністра й Дунаю), на островах Дунаю, частково вгору по Дунаю аж до Сілістрії. Коли 1783 року Крим приєднано до Росії, запорожці з очаківських степів виїжджають до Банату (область Румунії), тоді оселяються в межах Австрії, утворивши тут Січ на Тисі. 1787 року центр коша Задунайської Січі із Слободзеї переноситься до Сейменів. Життя запорожців під владою Туреччини було нелегким, і на початку XIX ст. на Кубані з’являються перші емігранти із Задунайської Січі - козаки Білецький, Тернов і Чорнобай, які вписуються до Чорноморського козацького війська. Чимдалі зростає масова еміграція задунайських запорожців, які, виїжджаючи на човнах на рибальство, вже не повертаються додому. Херсонський губернатор генерал Дюк де Рішельє звертається в кінці 1806 року з цього приводу до Олександра І і дістає від нього згоду на оселення емігрантів на землях Чорноморського козацького війська. Емігранти здобувають тепер офіційні документи за підписами військового писаря Чорноморського війська і кошового Усть-Дунайського буджацького війська Івана Підлісецького.

Цілком можливо, що в переговорах задунайських запорожців з головнокомандувачем російського війська генералом од кавалерії І. Міхельсоном брав участь і Котляревський. Внаслідок цих переговорів І. Міхельсон без погодження з царським урядом, видав маніфест (1807), в якому закликав колишніх запорожців, нині козаків Усть-Дунайського буджацького війська, взяти участь у війні з Туреччиною, обіцяючи зберегти їм усі козацькі привілеї. Історики припускали думку, що цей маніфест склав керуючий канцелярії Міхельсона Юрковський, не без певного впливу Котляревського.

Усть-Дунайське буджацьке військо одержало стяг і пернач типу старих запорозьких клейнодів, військову печатку. Влітку 1807 року І. Міхельсон помер. Тимчасово його обов’язки виконував Мейєндорф, ад’ютантом в якого був Котляревський. Але новий головнокомандувач князь Про-зоровський, за згодою Олександра І, скасував маніфест Міхельсона, скасував і саме Усть-Дунайське буджацьке військо. Частина козаків утекла назад за Дунай, частина, за допомогою Ланжерона та Рішельє, оселилася на Кубані, на Бессарабії.

На цей час припадає й знайомство Котляревського з графом О. Ланжероном, французьким емігрантом, який вступив до російського війська, був генералом, командиром корпусу, згодом генерал-губернатором Новоросійського краю. У своїх записках («Мемуарах») він згадує й Котляревського, який після смерті Міхельсона переходить у розпорядження Ланжерона. Саме Ланжерон брав найближчу участь у розселенні козаків колишнього Усть-Дунайського буджацького війська. До речі, Ланжерон був одним із чільних масонів. Чи не зв’язане з цим і масонство Котляревського, бо коли пізніше в Полтаві засновано масонську ложу, то серед трьох її фундаторів із ступенем «брата» був і Котляревський?

Очевидно, історія із задунайськими запорожцями була безпосередньою причиною переводу Котляревського до іншого полку, а фактично - відставка (хоч є факти, які говорять, що через хворобу).

10 січня 1807 року Котляревського переведено у Псковський драгунський полк, що був тоді розквартирований у м. Ліда, Литовсько-Гродненської губернії (біографи вважають, що він туди не виїжджав), а 23 січня 1808 року Котляревського на його прохання увільнено у відставку в чині капітана з мундиром (правом його носити).

Виходячи у відставку, Котляревський одержав вид (до- / звіл) па проживання в м. Полтаві. Про життя поета / у 1808-1810 роках відомо дуже мало. Біограф О. Тере- і щепко про ці роки писав: «Він вирушив шукати собі міс- / ця в Петербурзі. Тут він довго тинявся по передпокоях І сильних світу, просив, але просив марно. Хоча «Енеїду» ! видано ще 1798 року, але це не багато допомогло поетові: на нього дивилися як на кожного бідняка без допомоги й протекції. Не раз доводилось йому сидіти голодним, спати у вогкій холодній кімнаті. На горе для його інтересу, він часто був позбавлений втіхи - читати; коли надходили стомлююче довгі осінні ночі, він навіть не мав можливості постійно тримати в себе свічки: засвітить, було, години на дві, а потім погасить і всю ніч проведе в міркуваннях про сліпе й непостійне щастя, що його він порівнював з жінкою: оце жіноцька натура - щастя! Можливо, в цю пору він написав вірша про долю:

Без розуму люди в світі живуть гарно, А з розумом та в недолі вік проходить марно. Ой доле людськая, чом ти не правдива? Що до інших дуже ґречна, а до нас спесива.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций