С. Стеблін-Камінський о «Биографическом очерке жизни Йвана Петровича Котляревского…»

Розміщено Українська мова в 20 июня 2011

«У цей період свого життя,- за словами сучасника його,- бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже пильно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову українців, ніби готуючи себе до майбутньої праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоруського наріччя й побуту народного. Час показав, що це було безпосереднім навіянням поетичного обдаровання, було потребою його душі, і для задоволення творчості, що в ній вибухла, він обрав поему Вергілія, ніби помітивши в ній певну подібність пригод троянців з подвигами козацтва…»

Сіли ми (…). Гість покуштував того, іншого і повів мову… тільки слухай; мабуть, кожне слово вражає якою-небудь правдою з книжки. Це вже до гробу велося в Івана Петровича, а в той час ніхто по всій Україні краще за нього кумедної приказки або анекдота не розповідав. Ну, а для цього приходив час, а то Котляревський неохочий був до розмов.

Всю середину перетрусив у собі од сміху дядечко, поки розповідав Іван Петрович, як три ярославські пошехонці з херсонського гарбуза собі хату зробили.

-        Еге-ге! - ласкаво заговорив до гостя дядечко,- та ти, братику, як побачу, чоловік зовсім з головою. Ану, заспівай що-небудь, тільки зворушливе.

-        Можна,- відповів Іван Петрович,- і це діло знаю: все опанував помаленьку.

-        Розбираєш сію вимову? - важно спитав мене Гера-сим Семенович.- Ну, пане Іване, катай! Тільки зворушливу, про яку-небудь билиноньку, сиротиноньку… або що.

Іван Петрович настроїв скрипочку, наготувався, піче-каткою без смичка зачепив струну й заспівав… повік не забуду! Ось наче все серденько розм’якло, сльозою плаче й співає:

  • Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся:
  • А як вийду за ворота - від вітру валюся,
  • Ой бачите, що не плачу - самі сльози ллються…
  • Від милого людей нема, від нелюба шлються…
  • Нема мого миленького, нема мого сонця!
  • Ні з ким буде розмовляти, сидя у віконця…

Далі В. Савінов розповідав, що коли розвиднілось, хлоп’ята вбігли до їдальні, щоб поласувати залишками вечері, але побачили свого дядька й незнайому людину. За ними стояла вихователька Марія Семенівна: «Вродлива, вже й дуже вродлива. Звела очі на вчителя і наче зомліла… Звів на неї і вчитель очі свої і наче теж зомлів… та як гляне на неї оком… Вона, моє серденько, потупилась, почала задкувати і двері шукати. Дивлюся, вже нема Марії Семенівни».

Дядечко познайомив хлоп’ят з новим учителем і відпустив їх. Котляревському призначено спільну кімнату з оповідачем Стравою. Біля свого ліжка Іван Петрович побачив розмальовану скриньку, в якій були акуратно складені панські сорочки, рушники, простирадла. Все це наготувала й уклала, як він довідався, Марія Семенівна.

«- А що, друже,- запитав Котляревський, коли ми лишилися самі й лягли на ліжках, чи не та це панна Семенівна, що я бачив з малими хлоп’ятами в їдальні?

-        Та сама,- кажу,- а що?

-        Так. Я її зустрічав і раніше.

-        Та невже. А де ж саме?

-        Та коли у ваш гай з рушницею ходив, а вона з тими ж хлоп’ятами по гриби. Мабуть, у неї і серце таке ж гарне, як оченята й обличчя.

-        Мабуть, сподобалась,- зауважую я.

-        А от же сподобалась. Гадаю, що всю Україну сходити, а таких чорненьких оченят не зустрінеш. І років ще, вважаю, небагато?

-        Двадцятий пішов, на другого спаса святкували народження. А що?

Іван Петрович помітив, як я усміхнувся при останніх словах.

-        Не смійтеся,- сказав він,- на серці в мене не те,

щоб якась пуста думка була. Воронь боже… А те, що

кому життя мало щастя дарує, так тому ласка дорожча

за кохання.

Багато оповів мні тоді Іван Петрович про те, як доля його склалася. Всього не пригадаю. І майстер же був оповідати Іван Петрович як за молодих років, так і під старі літа. Буває дрібнички оповідає, а животи надриваєш зо сміху, а в самого обличчя пісне, пісно-спокійне таке, що боже мій!»

Далі розповідається, як одного разу поет нагадує про свої вірші, заховані на дні скриньки, і не знаходить їх. Спочатку Котляревський гадає, що їх викрали дівчата у пана К-го: «Півсерця з’їли, голову відняли! Початки моєї «Енеїди»…

«Смішно й шкода було,- оповідає далі Страва,- тоді дивитися на Івана Петровича. Роздягнений, з розкинутими набік руками, стояв він, тривожно шукаючи чогось праворуч і ліворуч… а в очах пробивалися сльози, і обличчя так пересмикувалось, наче його, голубчика, на розпечене залізо поставили.

-        Де ж вони? - запитав він зажурено й сів на ліж

ко.- Там душа моя, моя таємна пісенька… Уже й будуть

вони, дівчата злющі, сміятися з того, з чого, може бути,

плакав я не раз!.. Л?!

Тут він підозріло глянув на мене, що я трохи відсунувся від нього - мало не в щілину між ліжком і стіною.

-        Адже,- притишено кажу йому,- дівчата скрізь дівчата; їх уже так і мати родить цікавими… Може, й наші покрали…

-        Хто? Панна Семенівна? - наче злякано запитав він і кинувся до вікна: - Глядіть! - скрикнув пан Іван, рвонув мене за комір і поставив до лутки…»

…На галявині проти вікон сиділа панна Марія Семенівна й справді розбирала писані аркуші. Котляревський кинувся надвір, панночка до лісу. Страва побіг за ними й був свідком жартівливої розмови між ними. Зрештою Марія Семенівна повернула Іванові Петровичу його папери й пішла до хутора, наспівуючи «Сидів пугач на могилі - крикнув він пугу…».

«Видно ж, вона прочитала, що я тут співав для неї?» - збираючи свої писані клаптики, промовив Іван Петрович.

Події розвивалися, поки одного разу ввечері Герасим Семенович, розшукуючи Котляревського, застав його разом з Марією Семенівною. Котляревський писав і вголос повторював:

Мій друже вірний, справедливий! Чи дуже любиш ти мене?

«Рядки ці,- оповідав Страва,- належали «Енеїді», і потім, може, пригадуєте, були надруковані в п’ятій її частині, тільки дядечко справу цю зрозумів інакше. Герасим Семенович зрештою каже Котляревському: «…Журюсь за тебе, а справа, братику, непоправна. Панна Маруся обіцяна в дружини панові К-му; ось тільки рік мине його небіжчиці… Прости, пане Іване, а вже правду сказав тобі».

Котляревський дуже пережив цю звістку, ліг на ліжко наче хворий, простягнув Страві руку на прощання, а вранці його вже не було…

Через рік на Новий, 1796 рік, Іван. Петрович надіслав Страві листа, в якому розповів про розмову з дядечком, просив передати потайки Марії Семенівні обручку на згадку про нього і свою адресу: «Сіверського карабінерного полку кадетові їв. Петр. Котляревському».

За формулярним списком, зараховано його в кадети 1 квітня 1796 р. Минав тоді Котляревському 27 рік. Цілком можливо, що саме події, відтворені в спогадах Страви, змусили поета так пізно вступити на військову службу. 11 липня того ж року йому надано чин аудитора, а 9 квітня 1798 р. надано перший офіцерський чин прапорщика.

Уже із спогадів Страви, записаних В. Савіновим, ясно, що саме в роки вчителювання в поміщицьких маєтках Котляревський почав писати «Еиеїду». З цим збігається свідчення самого Котляревського в листі до М. Гнєдича (27.ХІІ.1821). Звертаючись до нього з проханням сприяти виданню повного тексту «Енеїди», він називає її «плодами двадцятишестилітнього мого терпіння й посильних трудів» (II, 85) і далі: «Я над малор(осійською) «Енеїдою» 26 літ баюшки баю…» (II, 85). Отже, маємо змогу майже точно встановити рік, коли Котляревський почав писати «Енеїду» - 1794 рік.

За тодішньою традицією, коли книжка була предметом розкоші, літературні твори переважно переписувалися. Нагадаймо, що всі твори Г. Сковороди, за незначними винятками, лишилися за його життя в рукописах. Так серед читачів поширилися й перші три частини «Енеїди».

На 1798 рік припадає епохальна подія: у Петербурзі «иждивением М. Парпуры» видано книжку «Енеида на малороссийский язык перелициованная И. Котлярев-ским», якою почалася нова доба в історії української літератури.

Як відомо, поет був невдоволений цим виданням «Енеї-ди», в якому були допущені помилки і яке вийшло в світ без згоди автора; у першому авторському виданні (1809) він вставив у третю частину поеми (картина пекла) нову строфу:

Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику. Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику. Натуру мав він дуже бридку. Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать, Без сорома, без бога бувши 1 восьму заповідь забувши Чужим пустився промишлять


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций