Реформа семінарської освіти мала позитивне значення для формування Котляревського як письменника

Розміщено Українська мова в 20 июня 2011

Відомі нам імена деяких учителів Котляревського в семінарії. Це насамперед священик Іоанн Станіславський, син полтавського протопопа. З 1783 року по 1786 рік він викладав тут латинську мову, потім - риторику й поетику як латинську, так і російську. Протопоп Іоанн Башин-ський з м. Слов’янська (вихованець Харківського колегіуму) викладав риторику й піїтику (1784-1786), а з 1786 року, коли відкрито богословський клас,- богословів. Крім того, він був префектом. Філософію викладав Яків Артемов, українець, син міщанина, вихованець Київської академії. Ректором семінарії був архімандрит Гавриїл, походженням з Семиграддя (що свого часу було окремим князівством, а потім ввійшло до складу Румунії), вихованець грецьких шкіл.

Оскільки семінарія була новою, в ній перш за все введено зміни, що стосувалися шкіл такого типу. З першого класу запроваджено вивчення російської мови, основ деяких наук, крім латинської і грецької, ще іноземних мов: французької та німецької. Відомо, що І. Котляревський досконало знав французьку мову, згодом перекладав на українську мову байки Лафонтена, а також на російську мову «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о св. евангелии от Луки». У спогадах товариша Котляревського по семінарії І. Мартинова (записаних і опублікованих значно пізніше) сказано: «Проходячи ординарні класи від фари до бого-словія, за звичайним тоді в семінарії порядком, крім головних предметів навчання, якими вважаються латинська й російська граматика, поезія, риторика, філософія й бо-гословіє, я навчився тут грецької, трохи німецької мови й арифметики; інших наук і мов у цій семінарії тоді не навчали» («Русская ммсль», 1903, № 10, с. 127-128). Постає питання, яким же чином Котляревський здобув досконале знання французької мови. Очевидно, все-таки, це знання дала йому семінарія в Полтаві.

У вищих класах піїтики й риторики, в роки, коли в семінарії навчався Котляревський, поряд з латинськими підручниками піїтики й риторики почали студіювати й російські. Учні вивчали праці М. Ломоносова «Письма о правилах российского стихосложения, т. є. оратории и поззии», «Риторика, показующая общие правила обоего красноречия, т. є. ораторки и поззии», О. Сумарокова «О качествах стихотворца» і підручник піїтики Аполлоса Байбакова (1774).

У часи Котляревського учні семінарії вправлялися з піїтики не менше, ніж з риторики. Хоч один із духовних ієрархів часів Котляревського підкреслював: «Успіх у віршуванні залежить найбільш од схильності щасливої природи» - на цій підставі радив не вимагати суворо вправ у поезії від усіх, «а заохочувати тих, у кому відкриється до віршування вільна жила». Охочих до поезії, зазначав II. Знаменський, у яких відкривалась ця вільна жила, з’являлось, проте, досить багато, і начальство запопадливо їх заохочувало, бо попит на поетичні твори був великий. Вік Катерини, вік надмірно риторичний, час усякого роду урочистих од і хвалебних промов, мав великий вплив на семінарську музу. Публічні акти й диспути, семінарські храмові свята або свята святих патронів різних класів, травневі рекреації, зустрічі різних іменитих осіб, похорон учителя або товариша, привітання ректорам і особливо архієреям з святами різдва і великодня або з днями іменин,- усі ці випадки не обходились од того, щоб не зачерпнути з Кастальського джерела семінарської піїтики цілих потоків різноманітних віршів російською і латинською мовами, які вважались найнеобхіднішою приналежністю всякого роду й радісних і сумних урочистостей. Тут були й оди, і гімни, і дифірамби, і мадригали, і епіграми, і алегорії, і різні канти, і акростихи, і причуд-ливі вірші ретроградні, лев’ячі, зміїні або у формі зірок і сонця, які подавались архієреєві на папері старанно написаному й розмальованому бордюрами й віньєтками.

Були поети й у семінарії в Полтаві. Товариш Котляревського по класу - І. Мартинов, згодом відомий російський літератор, видавець журналів «Северньїй вестник» і «Лицей», у своїх спогадах про Полтавську семінарію згадує складену ним оду на честь Амвросія, архієпископа катеринославського й Херсонеса Таврійського… Вірші, як пізніше оцінював сам І. Мартинов, були погані, але преосвященний дав йому 25 крб., на той час велику суму, і при цьому сказав: «Ось і я свого часу творив. Продовжуй! Бог благословить твою працю!»

Ііисав вірші й Котляревський. Про це згадував перший біограф письменника С. Стеблін-Камінський: «Ще в юнацькому віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем»31. Ці самі відомості подав й інший біограф - О. Терещенко.

Семінарії Котляревський не закінчив. Причини цього остаточно не встановлені. Цілком відпадає такий мотив, як неуспішність у навчанні: Котляревський був одним із кращих учнів семінарії. Але факти свідчать, що у списках учнів богословського класу за 1789 рік прізвище Котляревського є, а в списках учнів того ж класу за 1790 рік його прізвища вже нема 32.

Про те, що Котляревський вважався одним із кращих учнів семінарії, свідчать спогади І. Мартинова. Уже згаданий архієпископ Амвросій одержав наказ відрядити до петербурзької Олександро-Невської семінарії трьох або чотирьох учнів для навчання, як майбутніх викладачів. Амвросій викликав до себе І. Мартинова й сповістив про це. Спочатку він не хотів посилати Мартинова, оскільки останній уже викладав у семінарії грецьку мову, але потім, на його прохання, згодився відрядити. Головне, для чого Амвросій викликав Мартинова, було з’ясувати, хто вважається кращим учнем: «Товариші,- сказав він,- можуть краще знати один одного як за обдарованням, так і за поведінкою». «Я,- згадував Мартинов,- насмілився назвати трьох: Стефановського, Котляревського (І. П. Котляревський потім став відомий «Енеїдою», перелицьованою на малоросійське наріччя) і їллічевського. Преосвященний звелів мені прийти з ними на другий день. Я з Стефановичем і Іллічевським з’явилися в призначений час, а Котляревського відшукати не могли, бо його на цей час у місті не було». Знову ж таки причина зникнення Котляревського з Полтави невідома. А загалом можна припустити, що веселу, життєрадісну Людину не приваблювала ні чиновницька, ні духовна кар’єра: «ізконебє халтурний рід». Міг він стати й значним чинов-ником-бюрократом, але не любив і це «крапивноє семя» (як сказано в п’єсі «Москаль-чарівник»). Тому й насадив їх стільки у пекло.

Мабуть, саме тому, що найімовірніше, й не закінчив Котляревський семінарії.

Що ж до відсутності Котляревського в Полтаві під час добору кандидатів до петербурзької семінарії, то тут можливе одне припущення - виїзд на кондиції. У згаданих спогадах І. Мартинова йде мова про те, що вже у класі риторики він навчав дітей з різних предметів: «Потім вийшов на кондицію, тобто на квартиру, найману із плати, одержуваної з учнів моїх, що або жили разом зі мною, або приходили до мене з інших квартир» 33. На кондиції учні семінарії виїжджали також на села для навчання дітей поміщиків. На зиму 1788-1789 року міг виїхати й Котляревський.

1 липня 1789 року Котляревський вступив на державну службу до штату Новоросійської канцелярії - адміністративної установи, що керувала південноукраїнськими землями. З тих же мотивів, що й єпархіальне управління, центр новоросійського краю був не в Катеринославі, а у Полтаві. Поступово йшло просування по чиновницькій кар’єрі: Котляревський став підканцеляристом (1790), наступного року - канцеляристом, а 1793 року - губернським реєстратором. Знову ж ми не знаємо мотивів, з яких Котляревський залишив службу в Новоросійській канцелярії. Очевидно, що й чиновницька кар’єра не вабила письменника, який саме в цей час уже задумав свою «Енеїду».

На жаль, і наші розшуки поки що наслідків не дали. Важко сказати, який саме період життя автора «Енеїди» мав на увазі І. Франко. Іоанн Леванда (І734-1814) був сином бідного київського шевця Василя Сікачки, 1760 року закінчив Київську академію, де одержав прізвище Леванди, був священиком, згодом протоієреєм, проповідником Софійського собору. Окремі його паиегірики-про-мови друкувалися свого часу в Москві (1784) та Києві (1796).

При всіх тривалих розшуках ми не могли знайти «двотомну біографію» Леванди. З великими труднощами розшукали найширшу працю про нього без зазначення автора, в якій є великий розділ «Биография Леванды», але згадки в ній про знайомство з Котляревським нема («Кие-во-Софийский протоиерей Иоанн Васильевич Леванда».- «Труди Киевской духовной академии». 1878, №№ 8-12, с. 276-395; 39-52; 52-68; 68-118. В одному закордонному джерелі ми знайшли посилання на цю працю під прізвищем: «Ф. Терновский и С. Голубев». В енциклопедичному словнику Брокгауза є посилання на названу працю, але помилково вказується 1874 рік замість 1878-го. Згадано й окреме видання її під прізвищем «Ф. Тернов-ський», яке теж розшукати не пощастило). Разом із тим інші розділи цієї праці свідчать про зв’язки Леванди з полтавцями, листування з С. Т. Левицьким, Л. І. Ла-пою-Данилевським, архімандритом Феодосієм Стефанови-чем. Особливо жваво листувався Леванда з В. В. Капні-стом. Протягом тривалого часу листи надсилались як у Полтаву, так і в Обухівку. Листи свідчать, що Леванда бував в Обухові. Отже, й знайомство Леванди з Котляревським не виключене. Цікаво, що Леванда листувався з попередником Котляревського П. К- Лобисевичем. Важко говорити про якийсь вплив І. Леванди на Котляревського, бо в його панегіриках прикрашалась кріпосницька дійсність.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций