Поетичний синтаксис прози у творах Панаса Мирного

Розміщено Українська мова в 19 июня 2011

Для нової української літератури, що вбирала в себе фольклорну основу і в провіднім руслі писала про народ і для народу, характерне стикування народнорозмовних і книжних синтаксичних конструкцій. Чи не найчіткіше відбито це в творах Мирного, де й незручно говорити про стикування, бо маємо с и-стемне органічне їх злиття з превалюванням народнорозмовних синтаксичних схем у мові персонажів і перевагою книжних у авторській. Підкреслимо: різкого розмежування тут нема, як нема і між синтаксисом цих споляризованих мовних стихій (в ознаки).

Звичайно, не тільки у всій творчості, а навіть у одному романі ми знайдемо усі типи речень українського синтаксису: розповідні, спонукальні і питальні, з спокійною і окличною інтонацією, двоскладні і з одним головним членом, особові і безособові, поширені і непоширені, повні і неповні, прості, ускладнені і складні багатьох типів і видів - аж до сурядно-підрядних та сполучниково-безсполучникових періодів. Таки численних, бо періоди самою своєю природою й родоводом покликані обслуговувати романне слово.

Перше, що сприймається на слух при читанні творів письменника, так це перевага сурядності над підрядністю, тобто сурядний зв’язок однорідних мовних одиниць (членів речення, зворотів, речень-частин) приглушує підрядний і посідає диктуюче становище, хоч, ясна річ, оминути підрядність письменник не міг. Наприклад:

«Він [Чіпка] тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли усі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що додвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними - і часом, заливши очі, викрикує, що час би й покарати…» (11,352).

Головне речення - поширене, при одному підметі (він) аж вісім (власне, сім, бо бідує дублетно спароване з роз’яснюючим будить жаль) однорідних присудків, які в логічними центрами однорідних речень-частия, більшість з яких ускладнено підрядними. Інтонація переліку став панівною й ритмоорганізую-чою, затінює підрядність з її уточшоюче-доповшо-ючою службою, робить малопомітною. На сурядність працюють і сполучники (сполучні слова) підрядності своїми повторами (двічі котрий, тричі що).

Ще приклад:

«Не диво, коли в сорок літ прийшлося посивіти; глибокі зморіпки порізали високе чоло; покарбували колись повне рум’яне обличчя, спершу висушивши та вив’яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осів, пряма спина зігнулася у дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли, як блідне квітка наморозі…» (III, 16-17).

Тут і зовсім підрядність можна побачити лише при граматичному аналізі - так вона стерта. Адже оте не диво - еквівалент головного речення - рівнозначне вставному слову, з формальною прив’язаністю до першого складника-речення і логічною до всіх, до всього періоду. Останнє підрядне порівняльне «оглушене» саме порівияльністю, рівнозначністю із зворотом. Та й робить його граматично реченням повтор-нагнітання дієслова бліднути.

І. Є. Грицютенко пише: «Серед спеціальних моментів на увагу заслуговує майже абсолютна відсутність у розмовних контекстах дієприслівникових та дієприкметникових зворотів, в той час як у авторських мовних партіях вони зустрічаються часто. Властиві вони були також і старій книжній мові, яка і стала джерелом авторських уподобань» 22.

Так, ці звороти - маркувальні знаки книжності й сконденсована підрядність - у творах Мирного є, та порівняно з частотою їх вживання в художній прозі, публіцистиці нашого часу зустрічаються значно рідше і в авторській мові. Дієприкметникові таки зрідка, дієприслівникові значно частіше. Все-таки дія, хоч і другорядна, супроводжуюча. А дія, дієслово - рух, ознака, образ - найуніверсальніша словесна категорія художньої розповіді класика. І найчислен-ніша у звичайній часово-особовій формі.

«Вона [Христя] на хвилину замовкла, задумалась, а потім знову почала» (III, 351). Певно, задума героїні в цьому ремарочпому реченні супроводжує її мовчання, тобто проситься конструкція із дієприслівниковим зворотом (замовкла, задумуючись).

Ще одне місце з цього ж твору: «Колісник примостився на самому крайку лави. Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима» (III, 179). Одночасність двох дій у другому реченні точніше передалася б за допомогою дієприслівникового звороту (спідлоба дивлячись).

Все це наскрізно і на поверхні. Розгорніть будь-який твір Мирного і продовжуйте такі вправи «за поданим зразком». Згадаймо ще дієслівні синонімічні дублети, де один із синонімів є згорненим дієприслівником. Враження - ніби письменник зумисне згортає ситуативні дієприслівники в дієслова, будує однорідний дієслівний ряд, підрядність заміняє сурядністю.

Так воно й було, тільки ця «зумисність» не була зумисною, а індивідуально-стильовою, йшла від його особистого відчуття норм мовного потоку, його орієнтації на народну розмовну й пісенну мову, де підрядність - явище рідкісне.

Література ж диктувала свої канони щодо синтаксичних конструкцій. Без періодів, складних речень, дієприслівникових та дієприкметникових зворотів, повторюємо, письменник обійтися не міг і, звичайно, не прагнув. Тільки ослаблював книжність диктатом сурядності у всіх її виявах та ще біднуватою зв’язковою синонімією. Підрядні сполучники та сполучні слова не вражають різнобарв’ям. Як, що, коли, де, мов, ніби, наче, який, котрий («який», без видільно-числового навантаження), якби, хто (частіше в непрямих відмінках), бо - здається, і весь сполучниковий реманент для підрядних речень.

Натомість прості сполучники сурядності виступають майже повним списком: і (й), та (в обох значеннях), а, але, хоч, чи (чи то), або, та й. І не тільки для з’єднання однорідних елементів, а й на початку самостійних речень, особливо в мові персонажів: «- / тобі не страшно?..» (III, 286); «- А Кирило таки не видержав…» (III, 458); «- Та буде тобі з тими щенятами водитися…» (III, 458),- що опри-роднює образ усного мовлення.

Ця ж усномовна синтаксична традиція легко переноситься і в авторський текст: «/ справді, Марина наче переродилася…» (III, 286); «А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки…» (II, 268); «Та на тому й прокинулася» (III, 305). Все це початки абзаців. Знаком приєднувальної конструкції можна вважати тільки «та» в останньому прикладі, в решти - чисті починальні сполучники.

Слід згадати й інші починальні живомовні елементи в текстах від автора, не кажучи вже про монологи й діалогічні репліки, як~от: «Коли це - перед другою пречистою - ведуть Хруща у ланцюгах через Піски» (II, 48); «Аж ось і старший появився» (III, 236); «А тут - як на те - «божевільна воля» незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних…» (11,318); «Оце зберуться» (11,311).

Власне, до таких належить і питання-зв’язка як різновид риторичного, вміло використовувана там, де автор виступає в масні селянського оповідача, як-от цілий пласт питань-відповідей у розповіді про юність Максима Гудзя, типу: «Хто на Гудзевій улиці атаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові…» (II, 137). Тут розмовний риторичний прийом у своєму нагромадженні (вісім пар підряд!) виходить за рамки усної стихії, стає літературним з чітким «ореолом» свого родоводу. Власне, цей ореол і творить маску оповідача.

Форму самопитань з відповіддю використав письменник і при передачі настрою панів-земців після самогубства Колісника в «Повії»: «Чи другий зробив би так? Ніколи!»; «Що таке життя чоловіче? Дим, та й годі!» (III, 481).

Звичайно, є в Мирного й «класичні» риторичні питання - питаиня-стверджєння, зокрема в публіцистичних відступах: «Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?..» (II, 316). Як і риторичні вигуки. Знаменитий опис двору й хати Мотрі в першому романі оцінно «прошивають», підсумовуючи кожну частину опису, три вигуки: двір - «Пустир пустирем!», зовнішність хати-«Пусткою аж воняе!», інтер’єр - «Бідота несказанна, злидні невилазні!» (II, 51). Тут вони виконують роль мікро-октав.

Значно густіше риторичних питань і вигуків у мові персонажів (здебільшого рівня фразеологізмів, побутових штампів). Є в діалогічних репліках («Хіба я сама не принесу?»; «Оце яке там швидке та скоре, матінко!» - III, 449), цілі розсипи їх у монологах, зокрема Чіпки. Риторичними вигуками починається його внутрішній монолог «Скрізь неправда, скрізь!..» (II, 348); риторичними вигуками й питаннями сповнений його монолог перед Лушнею, риторичним звертання?»! починається монолог про батька: «Бідний мій тату!» (II, 76).

«Світе мій, квіте мій, який ти красний!» (III, 395) - здвоєне риторичне звертання й риторичний вигук - складна фігура пісенного типу є зачином невеликого роздуму Христі в «Повії».

Густота риторичних вигуків та питань не зменшується й при передачі внутрішніх монологів невласне прямою мовою. Наприклад, виключно питальна передача плину думок Пріськи («Повія»): «Як, її землю від неї одібрати? Хто ж від неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хіба пропадати?» (III, 46). Правда, це виглядає винятком, здебільшого риторичні питання йдуть упереміш з розповідними реченнями:

«І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати - і вона опиниться на улиці. Спершу, не зучена до розкоші, вона знову стала б до діла, помаленьку і то б хліб їла. А тепер? Вся сила її в красі. Не будь уроди - і зразу вона ніщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір’я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки грязюка та смердота?» (III, 417). В одному ладі і ряді стоять короткі вигу-ково-питальні зв’язки і цілі риторичні періоди із складною граматичною й стилістичною побудовою - використанням анафорної паралельності і різкого протиставлення.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций