Точність і стислість — ось перші достоїнства прози

Розміщено Українська мова в 19 июня 2011

 Вона вимагає думок і думок - без них блискучі вислови нічому не служать» - писав О. С. Пушкін. Відзначимо, що світовий авторитет заперечує не будь-які блискучі вислови, а бездумні, самодостатні або неточні, хоч і гучні. Точність і стислість вимагає місткості слова, збільшення його значеннєвої об’ємності, чому справно служить засіб перенесення, коли поряд з основним значенням слова зводиться й виступає на перший план другорядне, коли із зіставлення двох понять викрешується третє.

Тропи виконують і оцінно-емоційну, і зображальну функції, здебільшого водночас. Вони постійний атрибут художнього письма, його сировина, інструментарій і продукт.

Почнемо наш мовнообразний огляд спадщини класика з порівняння - найпростішого, первісного виду тропу, де сам акт перенесення значень з одного на інше виступає чітко, двочленно, здебільшого із збереженням смислових зв’язок між ними - компарати-вів («порівняльників») мов, неначе, як, здається, сказати б та ін.

Простота, загальнозрозумілість, поширеність цього тропу в побутовому мовленні та фольклорі зумовили надзвичайно широке використання його Панасом Мирним, як і літературою того часу. Проза Мирного густо насичена порівняннями - усталеними і авторськими. Особливість авторських - близькість до народних, одногенність з ними, а тому їх таки важко впізнати, виділити. Наприклад: «зашуміло село, як на пригру бджоли» (II, 239); котів «роздавали піща-нам, мов гостинці од нового пана» (II, 126); «свінувши, мов гострими ножами, очима» (III, 19); «мов трава суха прошелестіла, спитала» (III, 21); гомін, «наче вода клекоче в лотоках» (III, 102); зареготала, «як сова у глупу ніч» (III, 287) тощо.

У поетично-філософському заспіві про волю, таки поезії в прозі, гімні волі, предикативне порівняння («мед - п’яне чоло») становить центрову, конструктивно організуючу частину, до якої тяжіють і на яку працюють всі інші тропи й лексичне нейтральне поле.

Різні вони й за своєю загальнокомпозиційною роллю в творах. Якщо в романі «Хіба ревуть воли…» розгорнуті порівняння виконують роль заспіву, прелюдії - ними відкриваються розділи, то в «Повії» розсипані по тексту, серединні вставки.

До простих і дуже давніх тропів належить і епітет, хоч він і позбавлений двочленності, порівняльне здвоєння і оцінний момент сховані в багатозначності одного слова. Скажімо, в золотих руках акумульована цінність умілих рук, прирівнювана до золота. В ряді епітетів, насамперед постійних, якісно-прикметникового походження, порівняльний момент, а відтак зображувальна функція ослаблена, іноді до нуля; вони виконують лише оціпну роль.

Часте використання Мирним постійних епітетів проілюстровано згаданими іменними фраземами. До них можна додати ті, що сполучаються не з одним, а з рядом слів: лиха доля (II, 132); гірко промовила (II, 196), сига земля (II, 200), яснее сонечко, сизий туман (III, 143), земля-жага (III, 320); хатина «тепла та ясна, тиха та щасна» (II, 205).

Анатоль Франс звернув увагу на те, що слово поетичної мови осяяно «ореолом спогадів», переливається «нескінченними відтінками, придбаними протягом віків». Так і є, що особливо вияскравлюється на фольклорних скарбах. Алюзійно пов’язуючи той чи той образ з надбанням народної словесності, вони, влиті в авторський контекст, ніби камертон, тонують його в народність, справно виконуючи і оцінно-емоційну, і зображально-конкретизуючу роль. Та водночас контекст твору накладає на них і свій, літературний, індивідуально авторський «ореол» при певних зрушеннях у використанні.

«- Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! - переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона [Христя] до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток» (II, 211). Весело завжди означально пов’язане з людським характером, настроєм, їх виявом через вигляд, мовлення. Весело чи веселенько (неповний вияв) обізватися живе в мові на правах постійного епітета. Мирнівський текст уводить в значеннєвий вміст удаваність, прибраність веселості, чим і оновлює. «Веселенько заблищали огоньки у розчинених вікнах…» (III, 184). Тут маємо подвійну тропі-зацію, переносне вживання постійного епітета, що теж працює на оновлення із збереженням народно-мовного «ореолу». Зауважмо, що розмовно-фольклорний суфікс -еньк- працює не лише в значеннєвому плані, а й у родовідному.

Ясно, що й тут письменник не міг обмежитися фольклорними та загальномовними надбаннями (зрідка зустрічаються літературні: «думки крилаті» - III, 277; «квітчаста мова» - III, 362) без власне авторських художніх означень, де знову спостерігаємо генну спорідненість з народними: село «обшарпане, обтіпане» (II, 128), «мишачий погляд» (II, 184); «повітря аж жовте» (III, 196); «ще рясніше заридала» (III, 203); «чарівниче заграла очима», «палючий погляд» (III, 241), «розжарене личко» (III, 440).

З усіх тропів найбільше епітет дозволяє поєднати точність і достовірність зображення з оцінним авторським поглядом. Найчастіше саме епітет стає засобом внутрішньої організації тексту, взаємодіючи з іншими словесними засобами. Наприклад: «Грицько глянув - Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи» (III, 82), Епітет, посилений усталеним порівнянням, і є основною, найважливішою детальністю у цьому зображенні, решта засобів уточнюють, доповнюють, підпирають. Згадаймо ще тихо і німо у творенні провідної настроєвої деталі у вступному пейзажі повісті «Лихі люди». Можна глянути й ширше.

З усіх епітетів у творах Мирного найчастіше повторюються в різних синонімічних і структурних варіантах, панують у соціально-психологічній прозі письменника лихий, темний, кривавий. Саме ці барви найактивніше працюють на ідейний зміст творчості класика, створюють необхідну кольорову гаму для відображення темного життя простолюду в л и-х и й до- і пореформений час, його ненависті до панства і віру в близьку криваву помсту за вікові муки.

Ясна річ, що концентруються вони залежно від проблематики кожного твору. Особливо насичені ними пейзажі та інтер’єри роману «Хіба ревуть воли…»: «Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх - чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима…» (II, 47).

П’ять (!) слільнокореневих слів та форм прикметника тем.ний посилені ще синонімічними чорнів, чорний у цьому психологізованому описі хати й долі двох жінок. Чоірно-темна епіт,дзація організовує і зміст, і синтаксично-ритмічний “лад, природно (барви сумного обряду) допомагає тонувати опис під народні голосіння.

Можна опертися на щойно наведений текст, послатися на ілюстрації, які наводилися раніше (хоча б «тиха та ясна, весела та щасиа»), дати багато нових, щоб показати, що епітет у Мирного рідше виступає поодинці, а частіше у поєднанні двох, а то й рядами, які діють в плані то уточнення, то розгортання, то посилення. Цьому служить і «кооперація» з іншими тропами, на чому зупинимось трохи далі.

Метафори - перенесення за подібністю - у Мирного здебільшого порівняльного типу. Так що їх можна називати й метафоричними порівняннями. Найчастіше користується він уособленнями: «влізла в землю старенька хата» (II, 41), «обмовляла… сорочка, шапка… натякала» (II, 36); «сонечко.., грало, усміхалося» (II, 64); страх «погнав його [пана] у горниці, а тепер не випускав на двір» (II, 241); «трусилась темнота» (III, 381); «стіни… зступилися» (III, 477); сонячний промінь «стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки» (III, 382) і багато подібних.

 


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций