«Вічні» проблеми в коригуванні доби

Розміщено Українська мова в 16 июня 2011

Важливою проблемою доби, однією із складових загальної емансипації була проблема «інтелігенція і народ». Якщо взяти до уваги завершену і незавершену спадщину письменника, то легко дійти висновку, що цьому питанню присвячена майже половина творів. Це одна із наскрізних його тем від найрані-шого, учнівського періоду і до кінця нсиття. Мали бути повісті «Народолюбець», «Учителька», розгортання якої дало б роман у трьох частинах «[Місто Мирне]»; роман у новелах «Як ведеться, так і живеться»; повісті «[Хома Боровик]», «[У тюрмі]»; драматичні твори - «Ярмарок», «Українофіл».

Та сама проблема у завершених ранніх оповіданнях «Ганнуся», «Жидівка», повістях «П’яниця», «Лихі люди», драми «Перемудрив», «Не вгашай духу!», новелі «Сон». Врешті, це ж складові частини й проблематики «Повії» та й «Хіба ревуть воли…», правда, в односторонньому плані - осудження прислужництва інтелігенції, її загравання з народом.

Письменник показував дуже широко тодішню інтелігенцію: чиновників - від писарчуків до губернських чинів, учителів, шкільну адміністрацію, художників, газетярів, письменників, артистів, служителів храму божого і тюрми людської,- неоднорідну і своїм становищем на соціально-ієрархічній драбині, і своїм духом, розумінням свого діла, а головне - ставленням до народу, що є суттєвою ознакою, прапором, який розводить представників інтелігенції по обидва боки соціальних барикад.

Не кажучи вже про зіставлення активних, одверто конфронтуючих сил в «Лихих людях», розмежування проводиться скрізь чітко, недвозначно, чи то в моральному плані, як між братами Ливадними в «П’яниці», чи то в моральпо-соціальному, як між Довбнею і Проценком у «Повії».

Свящешщький сан і поліцейський стан у Мирного умовно-інтелігентські, повсюдно виведені в окрему сутність - лакейсько-охоронну. Усі оті станові Лар-ченки, Дмитреики («Хіба ревуть воли…») і безіменні («Дурниця»), пристави Костенко («Лови») і Книш («Повія») ніби позбавлені освітнього цензу, честі і розуму. Все це тупа й сліпа виконавська сила ворожої, злої до народу «височайшої» волі.

Представники судочинства - товариш прокурора ПІестірний («Лихі люди»), секретар суду Чижик («Хіба ревуть воли…»), хоч у силу своїх посад люди освічені, але їхня освіта - то ширма для здирств, засіб для кар’єристського сходження.

Попівство посідає досить скромне місце у творчості Мирного. Крім дійових осіб драми «У черницях», Попенка з «Лихих людей»,- все епізодичні постаті, вірні традиціям дяків-пиворізів. Змальовуючи представників цього стану патологічними ненажерами, рабами живота, письменник підкреслює їхню ворожість освіті, трудящим класам, прогресивним ідеям і поглядам. Скажімо, позасюжетний персонаж в оповіданні «Дурниця» отець Федір тим тільки й представлений, що справив бенкет з нагоди розгону першої Державної думи. Сила темряви й поневолення!

Є в доробку Мирного незакінчена повість «[У тюрмі]». Для головного героя твору професійний революціонер - «вища істота в обличчі чоловічому, ображена правда, що її досі ніхто не хотів слухати, зійшла на землю, перекинулась в чоловічу постать і гнівно почала вичитувати людям їх лихі вчинки, лукаві заміри» (V, 401). Писано це в роки першої російської революції. Але й у тяжкому мороці 70-х і 80-х рр. Мирний прославляв борців за волю. Це Жук і Телепень, Орел з незавершеного «Народолюбця», Василь Безродний з драм «Лимерівна» і «У черницях», Петро Храпко з комедії «Перемудрив».

З царизмом як системою ясно, а як же з постаттю самого царя? З отим шевченківським «нащо здалися вам царі?». Чи, може, Мирний не поділяв такого погляду обожнюваного ним поета? Поділяв… І Білик, поки був Біликом, поділяв.

Цей образ-поняття ніде не лежить на поверхні: схований у підтекст. Одне, що Шевченко - вершина світового тираноборства. А друге, проза завжди конкретніша за поезію. І все-таки автори роману «Хіба ревуть воли…» знайшли досить прозору езопівську мову, щоб висловитись і безпосередньо на адресу царя, як-от враженнями заробітчан від царя звірів лева: «А нестеменний тобі цар! Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати» (II, 88). Або безадресне: «Погасили в сусіда вільнолюбиву пожежу,- тепер і самим безпечніше» (II, 160), яке так перегукується з шевченківськими рядками: «Отам-то милостивії ми…» Образ царка гетьманського - Василя Семеновича Польського - як зменшена паралель теж висвічує у відповідній проекції постать самодержця.

Як розкріпачення, так і «голодна воля» - це вияв у конкретній історичній обстановці вічних антитез - волі і поневолення. З давніх засад, овіяних легендами січового козацтва, у поширенні яких добре прислужився Мирному і Білику їхній земляк М. Гоголь своїм невмирущим «Тарасом Бульбою», підноситься ідея волі в романі «Хіба ревуть воли…»: «Воля для чоловіка вільного - чарівниче слово…» (II, 235).

Карбованою поетичною мовою з чітким ритмічним рисунком проспівано цей гімн волі. І саме волі як поняттю високому і водночас органічній частині сутності людини. У такому ж плані вона й проходить через увесь твір, сказати б, у прозово-буденній одежі.

І знаменитий народний вислів «голодна воля» був сприйнятий і введений в літературу Мирним як влучний, дуже місткий оксюморон, як поєднання непоєд-нуваного.

Академічний одинадцятитомний словник української мови роздроблює значення слова на шість окре-мішностей. Взявши до уваги професійний потяг лексикологів до подрібнення, іноді штучного, не можна не визнати самостійними значеннями слова: 1) влада над собою, над кимось, бажання; 2) привілля; 3) свобода. До всіх цих значень є ілюстрації з творів Мирного, та йдеться про третє - свободу.

Проспівано гімн волі у одному з перших зрілих творів, у цьому ж регістрі і в цих же тонах звучить слава їй і в «Сні» - передостанньому закінченому творі:

«Воля, чоловіче,- повернувся до мене один дідок,- найголовніше право задля людини, і ніхто її від тебе одібрати не може [...] Як люди вповажають твою волю, то цим самим примушують і тебе вповажати волю людей, волю громади, бо вона - воля не одного тебе, а воля всіх. Той, хто не вважа волі другого, не зазнав і правди на світі, а буде жити однією кривдою і шкодитиме собі і людям. Знай, сину,- вигукнув той дідок,- що все, що отут ти бачив, усі наші добра і лад поміж нами, ми добули однією тільки волею. Вона, свята, допомагала нам усього цього добути. Слав же її, сину!..» (І, 342).

Спостерігаємо тут слово у співвідносному вжитку його значень: і як свобода, і як влада-бажання; у соціально значимому взаємопереході одне в одне, у підпорядкуванні особистої волі (влади-бажання) колективній (свободі). У цьому ж оповіданні, як уже згадувалося, вказувався й шлях до «святої», яка ще в «Лихих людях» усміхалася чесному юнацтву «своїм теплим сміхом» (І, 107), через «січу страшенну, боїще люте» (І, 343). Що, звичайно, було не пророцтвом, а узагальненням подій першої російської революції, переддень якої на Полтавщині, в безпосередній обсервації автора, почався значно раніше - ще 1902 р.

А неволя?.. «Брели літа своєю тихою ходою, десятки, сотні літ переходили одні за другими, і не приносили вони ні години ясної, ні світу веселого»; «люди ниділи, спали» (І, 335).

Та, врешті, уся ж творчість письменника - суцільний протест проти поневолення людини людиною, «хижацьких замірів». А образом Федора, батька Марини в повісті «Лихо давнє й сьогочасне», чітко висловлена думка, що й багата клітка нівечить людину.

Власне, переходимо до іншої «вічної» теми - праця й споживацтво у творчості Панаса Мирного. «Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати» (II, 57) - ці слова були і народним поглядом на роботу, і кредо обох авторів роману, одне із мірил цінності людини. У творах - це насамперед класове відмежування всього людського від панського (згадаймо репліку Чіпки: «Як це? І пани роблять?!» - 11,325).

На диво, у Мирного не знаходимо прокляття роботі навіть підневільній, з примусу. Хоч протиставлення їй є: «Легка тому робота й сама найважча, сама най-забарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарно вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя…» (II, 90) - це сентенція-зачин до Грицькового заробітчанства в херсонських степах. Працював він на грані надриву, з єдиною метою - роздобути гроші, щоб позбутися наймитської долі, стати хазяїном. Найзвичай-нісінький стимул. А робота була незвичайною: «За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись» (II, 91).

Красиво, розгонисто умів працювати Чіпка і на своєму полі, і в наймах на молотьбі. Це ж саме годиться сказати й про Христю Притиківну - такою ми бачимо її в картині перед провіданням матері на селі (див.: III, 126-127).

Скрізь праця - природний етап людини, її покликання. Праця - це хліб насущний, це й розвага: «Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розва-гкитись… Чоловіки: одні - чоботи латають, другі - рукавиці плетуть, треті - що інше… Жінки та дівчата - то прядуть, то сорочки шиють» (II, 269).

Та й справжня забавка в дитячому віці може набути ваги діла. В образку «День на пастівнику» настушки-брати після пустувань та сварок взялися за сопілки. Гуртом зробили й гуртом почали грати. «Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все те забулося, все те було з кимсь іншим, а не МІНІ ними;  вони  тепер  рідні,  брати,  більше,  ніж  рідні я  брати,- вони майстри  одного  любого  їм  діла!» (1,151).

Спільне діло, як і спільна пісня, єднає і малих, і дорослих людей значно тісніше, ніж кровна спорідненість,- дуже слушне спостереясення письменника. Воно входить у поле тяжіння соціалістичних переконань Мирного, його віри у переваги громадського над індивідуальним, про що вже велася мова.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций