Виразниця епохи

Розміщено Українська мова в 16 июня 2011

Основна тематика його творчості, лейтмотив її - викриття лиха давнього (кріпосництва) і сьогочасного (нанівкапіталістичпого і напівкріпосницького по-реформеного ладу). Важко назвати твір, де б не звучало прокляття поміщицькому двору, щире співчуття закріпаченому селянству. Воно й не дивно, адже те недавнє минуле для Мирного не було історією, а головне - мало своє міцне коріння в сьогоденні письменника. Показово, що оповідання «Злодій», написане на життєвій основі кріпаччини, було легко, без суттєвих змін і найменшої натяжки трансформовано Мирним у розділ повісті «За водою», присвяченої селянській сервітутній боротьбі кінця 70-х - початку 80-х років.

Таких творів, де оминалися б сучасність з її поміщицько-капіталістичною експлуатацією, з її поліцейсько-чиновницькою сваволею, самодержавним беззаконням, з її безправним, темним і голодним існуванням трудящих мас - у Мирного майже немає. Непідробне співчуття до обкраденої долі представників народу ніде не поступалося життєвій правді, вони не прикрашувалися і не ідеалізувалися.

Широко і всебічно зображуючи життя, письменник не поминув показати такі явища, як класове розшарування українського козацтва, процес закріпачення в минулому. Не тільки пани Польські відхоплювали як дар від цариці цілі села. Був і полковник Кряж, «що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі пїдсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну…» та історія, що має своє актуальне прочитання у всі часи, безпосередньо пов’язана в розвінчанням націоналістичної теорії безкласовості української нації.

Треба сказати, що спершу земська реформа обнадіяла й зацікавила обох юних братів Рудченків. Найбільше їх тішило те, за словами Івана, що «казаки, казенньїе крестьяне и, в первмй раз в жизни своей, временнообязанньїе крестьяне усльгшали от пана слово, признававшеє за ними р а в н ьі є права» (№ 271, арк. 5). Чи не образа за зраду наївної напівдитячої надії підігрівала пильну увагу Мирного і Бі-лика до цього не такого вже й впливового органу місцевого самоврядування?

У романі «Хіба ревуть воли…» спостерігаємо перші вибори земської управи і як з перших же кроків прибирало цей «всестановий» орган до своїх рук панство, як іменем самоврядування накладалися нові тягарі на трудящі маси за принципом - хто багатший, той платить менше (реальний життєвий факт).

У «Повії» земська сюжетна лінія з історією привласнення великих громадських коштів та маєткових махінацій Колісника становить одну з пружин розвитку головної сюжетної лінії, пов’язаної з долею героїні твору. Власне, як і в першому романі.

Одним із найближчих зримих наслідків реформи було різке зростання, соціальний вибух сільського та міського люмпен-пролетаріату за рахунок масового викиду з панських маєтків слуг та прислужників - дворової челяді, які ні землі не мали, ні бажання та вміння ходити коло неї. Це явище найповніше уособлює трійця Лушня, Матня і Пацюк у романі «Хіба ревуть воли…».

І раніше село не було однорідним, навіть закріпа-чене. Серед кріпаків була своя еліта - старости, десяцькі тощо. Ще помітнішим було соціальне тертя між козаками, державними і панськими  селянами.

Середняк (слово з’явилося ген-ген пізніше) найповніше представлений Грицьком у романі «Хіба ревуть воли…». Правда, з руки деяких дослідників цей рідкісний для Мирного представник найчисленнішого прошарку села був «переписаний» у куркулі. «У нього весь розум „на прибуток напрямлений”. Ця деталь досить яскраво характеризує куркульську психологію Грицька» 20. Характеризує так, як і переважну більшість селян, кожного хазяїна. Навіть показуючи, що в очах Лушиі Грицько «багатир», автори неодноразово підкреслюють його «середипиість», пересічність - і описом достатку, і бідканням перед Чіпкою, і ставленням до праці: «Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити?» (II, 202). Головне ж ие в більшій чи меншій запопадливості до праці, а в тому, що Грицько нікого не експлуатував, не обдурював і не тягнувся до цього, а жив виключно з своєї праці. В історії з житом показана його патріархально селянська обачність у ставленні до чужого і до власної копійки.

Найповніше куркульство як експлуататорський клас і «темне лицарство» первісного нагромадження виведене в романі «Повія» в образах зборщика податей Грицька Супруненка, спаленого селянами орендаря Кравченка; дослідницьки простежено становлення куркуля в образі Карпа Здора. Не можна ие згадати й Паука з Паучихою в розпочатому романі «Палій», де герої названі не прізвищем, а сільським прізвиськом.

Розшарування села найбезпосередншіе пов язано з обезземеленням бідноти, або ж його віддзеркаленням - владою землі, як пізніше сформулює І ліб Успенський. Вперше ж в українській літературі вона глибоко розроблена Мирним і Біликом у їх спільному романі. Згадаймо зав’язку твору («Нема землі»), дуже тверезі роздуми п’яного Чіпки: «Без землі - нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить…» (II, 171), а також сентенції: «Яка земля, такі й люди. Вона сита - й вони ситі: вона голодна - й вони роти пороззявляли…»; «Селянин без поля- старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає…» (II, 134). Строга ритмічна організація цілком у згоді із узагальненим змістом, його вагомим соціальним звучанням.

Пореформена боротьба за сервітутні угіддя - водопої, ліси і пасовиська - найповніше розкрита у повісті «За водою», де основним автором є Білик. Публіцистично гостро торкається цієї проблеми Мирний у повісті «Лихо давнє…»:

«Кругом села - оскільки оком не скинь - панські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одгородили - водопою нема; колодязі господарські та й то де-пе-де. Прийшлось одрадянам хоч пропадати! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели» (І, 289).

Обезземелення бідноти органічно пов’язане із заробітчанством, наймитуванням, а також переселенням. Всі ці процеси знайшли своє пряме відображення у творах Панаса Мирного.

Переселення, яке, на думку багатьох громадських і державних діячів того часу, здавалося прийнятним і для самодержавства, і для селян виходом із нестримно зростаючого удушшя безземелля, тривалий час поміщицькими силами стримувалось (підскочать у ціні робочі руки через їх відплив) у державному масштабі.

Брати Рудчеки спершу відстоювали право селян на переселення. Як секретар казенної палати Панас Якович неодноразово виїжджав у повіти для влаштовувань переселення в 1883-1885 рр. Ще раніше, у 1881 р., перебував в Полтавській губернії з метою упорядкування переселенського руху чиновник особливих доручень при Київському генерал-губерпаторі І. Я. Рудченко, внаслідок чого постала службова записка: «Необходимость организации переселений из Полтавской губернии в связи с малоземельем и другими акономическими явленнями». Цілком вірогідно, що ця записка була однією із складових, що довели проблему до «височайшого» дозволу. У 1889 р. почалося масове рушення українських, білоруських, російських селян па схід - у Сибір, на Алтай, в казахські степи, на Амур.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций