Питання особи й громади в творчості Лесі Українки

Розміщено Українська мова в 13 июня 2011

Питання особи й громади - постійні в творчості Лесі Українки, її Руфін не кориться рішенням християнської громади, бо ці рішення нав’язані їй епіскопом і фанатиком Парвусом. Всю згубність такого скорення Леся Українка розкриває в образі адвоката Мартіана з однойменної драми. Отже, говорячи про особу і громаду, поетеса ставить питання ширше - ухвала громади є законною для всіх її членів тоді, коли ця ухвала прийнята вільно, без будь-якого натиску на думку і сумління кожного з її громадян.

Річард лишає за собою право не виконувати ті рішення громади, які нав’язані їй поневолювачем людських душ Годвінсоном. Але в поведінці Річарда є дещо від бужуазно-інтелігент-ського розуміння волі особи. Це виявляється принаймні в першій дії, коли він, не погоджуючись з нав’язаною громаді думкою Годвінсона, протиставляє себе всьому загалу, замість того, щоб боротися за цей загал проти Годвінсона. Річард, щоправда, бореться, але бореться сам, без громади. Цим він протиставляє себе не лише Годвінсону, а й громаді, гадаючи, що його правда не потребує розтлумачення. Збагнувши підневільне становище громади, він виступив за неї і за своє мистецтво самотужки і, протиставивши себе громаді, зазнав поразки.

  • Боротьба з Годвінсоном для Річарда стає рівноцінною боротьбі проти християнського вчення, яке стало підпорою Годвінсона і виправдує соціальну нерівність. Муруючи комин для бідної жінки, Річард побачив такі злидні, перед якими померкли його власні жалі:
  • Сьогодні вперше
  • побачив я так близько злидні людські.
  • Я досі знав лиш бідність артистичну,
  • ощадність бачив, працю невсипущу,
  • та корчів голоду я ще не бачив,
  • не чув його спотвореного крику,  
  • не чув, не бачив і не дбав! Матусю,
  • хіба не гріх така страшна байдужість?

Слова «страшна байдужість» стосуються членів громади, на очах яких у злиднях, голоді й холоді гинуть діти і хвора жінка їхнього брата по релігії, їхнього товариша по праці. Але хоч їм і тяжко бачити страждання сім’ї побратима, який змушений був тікати в Род-Айленд тільки тому, що напрямок його думок не збігався з бажаннями Годвінсона, рабський дух їх не може піднестися до непокори проповіднику. Це переконує Річарда в нсправедливості пуританства як одної з гілок християнської релігії:

…люди, що назвали себе «святими» й «божими синами», дають своїм братам не хліб, а камінь!

Річард прийшов до переконання, що пуритани-переселенці не довго були тими могутніми, мов з бронзи вилитими, борцями за волю, якими він їх досі уявляв. Вони стали покірними рабами і не повстають проти добровільно накладених на себе пут рабства. Виклик Річарда зумовлений обуренням з того, що громада покірно несе на собі пута рабства.

У щільному зв’язку з попередніми уявленнями про пуританську громаду були й погляди Річарда на роль і значення мистецтва. Він бачив у пуританах людей, які прагнуть до світлої мети, до творення прекрасного в житті. Річард вважав їх натхненними величною волелюбною мрією і розвивав цю мрію в своїй уяві, втілював у своєму мистецтві. Повернувшись з Італії і побачивши цих сильних у праці людей, він відчув себе повним снаги, відчув підтримку в друзях - в Джонатані, в Деві. Йому здавалося, що разом вони гори перевернуть:

Все на користь! І пуща, і терни, все на користь! Нічого не боюся!

Річард бачив перед собою мету, до якої він ішов спільно із своїми побратимами-переселенцями. Та скоро митець пересвідчився, що вони загубили цю мету, втратили світлу мрію, дозволили себе духовно обікрасти Годвінсонові. І все ж йому ще здавалося, що він сам може виступити проти проповідника, проти покори громади і що його зрозуміють, підуть за ним. Річард надто вірив у силу свого мистецтва. Та він погано знав дійсність, весь жив у мріях і не бачив того, що робилося навколо. А між тим, ще в Венеції скульптор зрозумів, що мистецтво не може жити без найщільнішого зв’язку з навколишнім життям і всяке відгородження від дійсності викликає занепад художника.

У книзі «Що робити?» В. І. Ленін стверджує відому думку Писарєва про потребу мрії в житті людини: «Розлад між мрією і дійсністю не завдає ніякої шкоди, якщо тільки мріюча особа серйозно вірить у свою мрію, уважно вдивляючись в життя, порівнює свої спостереження із своїми надхмарними замками і взагалі сумлінно працює над здійсненням своєї фантазії. Коли є який-небудь дотик між мрією і життям, тоді все гаразд». Перше ж зіткнення з пуританською дійсністю виявило, що Річард не перевіряв своїх мрій, своєї фантазії уважними спостереженнями життя.

Вірячи в пуританську громаду як у новий світ, скульптор, повертаючись з Італії, мріяв:

… в сій громаді, серед нового краю розпалю я одвічної краси нове багаття…

Але замість громади вільних людей у цьому «новому світі» було те, що залишили переселенці на батьківщині - соціальна нерівність, гноблення, духовний гніт релігії, яка була ворогом мистецтва.

Примерклі на першій порі перебування в Массачузетсі мрії Річарда, проте, живуть. Він творить статую, надихану його розумінням краси, його поривом розкрити в людських рисах прекрасне, осяяне відчуттям волі. Та фантазія скульптора ще надто ширяє в хмарах, він дивиться на світ очима мрійника.

В пуританській громаді, де панує соціальна і духовна несправедливість, швидко ламаються крила мрій Річарда. Все вище і вище здіймаючись на крилах фантазії, живучи в надхмарному світі «краси і мрій», Річард, за його власним свідченням, відірвався від землі. Побачивши неймовірні злидні і страждання людей, відчувши страшну, поневолюючу силу релігії, він знову «упав на землю».

Воші ламають крила мріям ясним! їх варто проклинати,-

говорить скульптор про носіїв релігії.

Подальші шукання Річарда, його звертання до мистецтва подібні до тих, що їх висловила Леся Українка у сонеті «Ра»:

  • Скажи мені, фантазіє дивна,
  • Як помогти в безмірнім людськім горі?
  • Як світ новий з старого збудувати?
  • Як научить байдужих почувати?
  • Як розбудити розум, що заснув?
  • Як час вернуть, що марне проминув?
  • Як певную мету вказати розпачливим?
  • Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим!

Річард приходить до усвідомлення основного принципу мистецтва: мистецтво невіддільне від людського життя, ним живиться, йому служить і його відтворює. Так, зрештою, зазнає в драмі поразки теорія «чистого мистецтва». Річард ніколи не обстоював цієї теорії в її, так би мовити, чистому, рафінованому вигляді’. Він мав свої погляди на мистецтво, виводив їх із служіння найвищій меті - боротьбі за волю людей, його мистецтво живилося народними уявленнями про прекрасне і високе, про ідеальне і вічне. Проте тимчасовий відрив від життя (коли Річард на якийсь час забув, що мрія ще не стала дійсністю), хотів ТОГО чи не хотів скульптор, єднав його з теорією «чистого мистецтва». Але це була лише зовнішня подібність. Досить було Річардові пересвідчитися, що він надто високо залетів у хмари, щоб він одразу ж спустився на землю. Перший акт трагедії Річарда закінчується усвідомленням того, що його мрія виявилася завчасною. Для сприйняття його мистецтва громада, серед якої він жив, була не підготовлена.

Розуміння мистецтва, любов до нього треба виховувати, а виховувати їх можна тільки в боротьбі з релігійними забобонами. Річард бачив, що його скульптури припали до душі багатьом членам громади

 Кожен по-своєму, інколи зовсім наївно, вони висловлювали захоплення витворами Річардового хисту. Згадаймо, як характеризує в ремарці авторка подив, який вони виявили перед його скульптурою індіанки: «Видно по обличчях громадян, як у них побожна відраза бореться з натуральним подивом до гарного твору». Річард здатен дивувати, вражати людей красою мистецького твору, та він неспроможний обстоювати і утверджувати в серцях затурканих людей цю красу. Через те досить одного слова Годвінсона з посиланням на біблію і грішність кожного з присутніх, хто дивиться на «нечестиву» скульптуру, щоб Річард зазнав поразки перед громадою. Так постає другий конфлікт між Річардом і громадою, на цей раз конфлікт між митцем і закоснілою в святенництві юрбою: Трагедія митця виявляється і в тому, що його талант передчасний. Звідси починається занепад Річарда як митця. Не маючи для кого творити, він замикається в собі, відходить від боротьби з духовною убогістю, лицемірством і несправедливістю, проповідником яких виступає Годвінсон.

Річард вирішує «іти услід Марії». Він не згоджується ліпити свічники для Годвінсона, не згодиться профанувати мистецтво й пізніше. Питання «потреб часу», чи, простіше, утилітарного підходу до мистецтва на весь зріст постане перед Річардом уже у вигнанні. І справа, зрештою, тут не стільки в розумінні чи нерозумінні Річардом того, що «мистецький твір живе доти, доки він відповідає потребам часу» ‘ (саме це твердження нам здається дуже сумнівним), а в тому, що потреби часу або змусили б Річарда служити релігії пуритан, у ворожості якої мистецтву і, більше того, самій гуманній природі людини він уже цілком пересвідчився, або ліпити сатиричні фігурки, подібні до тієї, що зробив Деві. Така сатирична творчість боролася б з Годвінсоном своєю викривальністю, але в ній не було б мрії, фантазії, не було б зльоту вгору, вперед, до осяйної мети. Це було б мистецтво, не натхнене вищою ідеєю. Недаремно в розмові з Деві Річард тонко показує різницю між статуетками Деві і мистецтвом як втіленням мрії про прекрасне. На запитання Річарда, чи любить Деві твори, в яких відображено прекрасне, той відповідає:

Ні, чом не люблю, та тільки то вже видумати треба, куди мені…

Питання про «високе» мистецтво постійно стояло в центрі уваги багатьох митців - сучасників Лесі Українки. Суть цього питання збігається з розумінням співвідношення мрії і дійсності, вигадки і правди.

Річард був свідомий тих труднощів, які постали перед ним в американській пущі:


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций