Природа i людина в «Кримських сонетах» Адама Мiцкевича

Розміщено Шкільні твори в 10 июня 2011

Я знаю, що сонети писали Петрарка, Шекспiр. Та ось ми ознайоми лися на уроцi зарубiжної лiтератури iз сонетами Адама Мiцкевича.

Потрапивши на чужу землю, спостерiгаючи багатства чужої йому природи в оточеннi недругiв, Адам Мiцкевич зумiв зберегти в уявi красу рiдної землi, яка пiдсвiдомо проявляється в сутностi єства лiричного героя його «Кримських сонетiв»:

 Я так напружив слух, що вчув би в цiй землi

 I голос iз Литви.

 («Акерманськi степи»).

До кримського циклу ввiйшли вiсiмнадцять сонетiв А. Мiцкевича. «Кримськi сонети» - особливi твори. Особливi за своїм звучанням i глибиною думки, за мелодiйнiстю i тематичною розмаїтiстю.

Вони уособлюють внутрiшнiй порив автора до рiдної землi, вiд якої був силомiць вiдiрваний царською охранкою:

 О мисле! Спогадiв є гiдра мовчазна,

 Що спить на днi твоїм пiд зливами-дощами,

 А в супокiйну мить рве серце пазурами.

 («На верховинi Тарханкут»).

Мiцкевич був самотнiм, незважаючи на те, що його супроводжува ли п’ять супутникiв, бо двоє з них були служаками вищих щаблiв царської таємної полiцiї, єдина присутня там жiнка, Катерина Собанська - коханка одного з цих посiпак, ще двоє - багатi одеськi вельможi. Сонет про яструба - це твiр, який вiдбиває почуття автора пiд час перебування в такому ворожому гуртi. Цей твiр Мiцкевич не закiнчив. Але вiн є ключем до розумiння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор порiвнює себе з пiдбитим птахом, наче зливається з яструбом, вiдчуває страшну загрозу вiд перебування у ворожому середовищi. Становище яструба - це становище висланого з рiдної землi Мiцкевича:

 Нещасний яструб! Бурi його збили

 З небес, в чужi закинувши краї;

 Вiн мокрi пера розгорнув свої,

 На щогли сiвши, зморений, безсилий.

 («Яструб»).

В усiх сонетах Мiцкевича висновок криється в останнiх двох - трьох рядках. В останньому сонетi кримського перiоду висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачевi домислити його.

Менi здається, що сонет «Руїни замка в Балаклавi» перегукується з твором Лесi Українки «Царi». Певно, в душi кожного поета є нотки єдностi з народом i вiдповiдальностi за його долю.

Мiцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетрива лою i нiяк не позначилась на творчостi поета. А друга подорож подарувала свiтовi чудовий цикл «Кримських сонетiв».

Яскраво i образно розповiдає поет про красу кримської ночi. Читаючи цi рядки, проймаєшся єднiстю людини i чаруючої природи, вловлюєш навiть звуки i запахи, прагнеш дихати одним iз поетом повiтрям i вiдчувати те, що вiдчув вiн, проте Мiцкевич невiддiльний вiд своєї рiдної землi. I тому чари Криму блiднуть, коли автор згадує свою батькiвщину:

 Далекої Литви природа непочата -

 Грузька драговина, незайманi лiси…

 Менi любiший тут шум сосон, дзвiн коси,

 Нiж солов’ї Байдар, салгiрських лук дiвчата.

 («Мандрiвник»)

Але призначення поета, i це вiдчувається в його вiршах, у тому, щоб служити людям i не ламатися вiд бурi та негоди.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций