Мiй родовiд

Розміщено Вільні теми в 9 июня 2011

Мене назвали Олександрою на честь обох моїх бабусь: з боку мами i з боку тата. На жаль, однiєї з них вже немає, вона померла рiк тому у вiцi шiстдесяти семи рокiв, це мамина мати - моя бабуся Олександ ра Михайлiвна. Народилася вона 1932 року в сiм’ї селян, пiд Воронежем. Усi страхiття голоду, вiйни, усi людськi страждання дiсталися на її долю. З дитинства вона назавжди запам’ятала жах вiйни - як фашисти прийшли до села, де мешкала бабуся, зiбрали бодай усiх жителiв у стару хату, зачинили дверi i пiдпалили хату… Усiх, хто спробував якось вибратися, наздогнала автоматна черга. Як вона з такими ж за вiком дiтьми, ходила пiзньої осенi на прибранi вже колгоспнi поля i, розриваючи мертву землю руками, викопувала мерзлу картоплю, бо їсти дуже хо-тiлось. П’ятеро її братiв i сестер померли. У матерi залишилась тiльки вона. Батько бабусi загинув на фронтi ще у сорок першому.

У шiстнадцять рокiв бабуся приїхала на Україну, та так i залишилась тут до кiнця свого вiку у шахтарському мiстечку на Донеччинi. Тут вона вийшла замiж, народила сина та дочку. Все своє життя працювала на шахтi на тяжкiй роботi, ростила дiтей, хазяйнувала у своєму домi; вона була лагiдна, весела i дуже мене любила. Менi прикро, що добре серце моєї бабунi зупинилося так рано. Я вдячна їй за любов до мене i за те, що вона народила мою маму, а мама - мене. Свого дiдуся з боку мами я нiколи не бачила, вiн помер за чотири роки до мого народження. Народився вiн пiд Харковом, у селi Огульцi, мама розповiдала, що дiдусь був освiченою людиною, багато читав, працював головним механiком на шахтi, але вiн був дуже суворою, навiть, жорсткою людиною i свою родину iнодi доводив до вiдчаю. Мама зiбрала у своєму характерi щось вiд бабунi - вона буває i лагiдною, i веселою, i щось вiд дiдуся - вона може бути суворою i категоричною. Матуся приїхала до нашого мiста у п’ятнадцять рокiв, а зараз їй уже сорок вiсiм. Спочатку вона працювала на фабрицi, а потiм у iнститутi. Там вона зустрiла татка, i вони побралися.

Мiй татко, Вiталiй Iванович, народився у Харковi. На вiдмiну вiд мами, його батьки живi, хоч уже й не зовсiм здоровi. Його татовi, а моєму дiдусевi вже вiсiмдесят п’ять рокiв. Дитинство у нього було тяжке, знедолене, а коли вiн став дорослим, почалася вiйна. Дiдусь дiйшов аж до Берлiна, але вiн кiлька разiв був тяжко поранений, i до сьогоднiш нього дня шматочок кулi носить у своєму плечi, як тяжку пам’ять тих страшних днiв. На свято Дня Перемоги ми завжди всiєю родиною їдемо до дiдуся, щоб поздоровити його з цим святом i подякувати за все, що вiн для нас зробив. Дiдусь згадує минуле й iнодi, коли розповiдає про те, що було у його життi, скупа сльоза навертається на старенькi очi. Тодi бабуся Олександра Петрiвна зараз же починає змiнювати тему розмови, щоб дiдусь не переймався ще i ще раз тими жахливими хвилинами стрiляни ни, вибухiв, страшних боїв не на життя, а на смерть… Бабуся молодша вiд дiдуся на цiлих дев’ять рокiв, але вона теж старенька i дуже хвора. Вона вже кiлька рокiв не виходить iз двору. У неї хворi ноги i дуже слабке серце. I не дивно, бо у неї було теж тяжке життя i тiльки праця, праця, праця. Народилася вона на Сахновщинi. Бiдкалася з матiр’ю, а потiм пiшла у найми. Коли трохи пiдросла, їй пощастило - її забрала до себе тiтонька. Бабуся навчилася грамоти, потiм пiшла працювати i за-кiнчила вечiрню школу, а пiсля неї - технiкум. Працювала бухгалте ром на заводi, виховувала трьох синiв, а потiм i онукiв.

Я пишаюся своєю родиною. Головне у нiй - людянiсть, чеснiсть i поряднiсть.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций