Недалеко вiд пам’ятника сидить старенька жiнка. Глибокi зморшки лягли на її колись миле i нiжне обличчя. Карi ласкавi очi сьогоднi дивляться сумно. Скiльки з тих очей слiз вилито, коли чекала сина, виглядала з далекого фронту. Сидить матуся, маленька, засмучена важкою працею i довгими роками життя, сидить, поклавши працьовитi руки з твердими долонями на колiна. Цi руки доглядали сина, коли вiн був зовсiм маленьким, цi руки гладили, нiжно обiймали синову чорняву голiвку, коли той iшов на фронт. А зараз вони трiшечки тремтять.

Уважно слухає мати людей, що промовляють бiля пам’ятника, дякуючи їм в душi за те, що не забули, що пам’ятають її сина…

А потiм - квiти… квiти лягали до її нiг, на руки, пестячи своїми пелюстками материне обличчя. А їй здавалось, що це син гладить матусю кiнчиками пальцiв. Вона посмiхалась, щаслива i радiсна.

Тихо шелестiли бiлоснiжнi берези, навколо запала тиша, i всi завмерли, щоб вшанувати пам’ять дорогого земляка.

Мати встала i, взявши в руки великий букет квiтiв, пiшла до па-м’ятника, до сина, що так недалеко був вiд неї. Вона стала перед ним на колiна i заплакала, не соромлячись слiз.