Мої роздуми над повiстю Архипа Тесленка «Страчене життя»

Розміщено Шкільний твір міркування в 9 июня 2011

Повiсть «Страчене життя» одностайно вважається вершиною творчостi Архипа Тесленка, видатним явищем в усiй українськiй прозi 10-х рокiв ХХ столiття. Вона створювалася тодi, коли в країнi, здавалось, усе завмерло пiсля бурхливих подiй 1905-1907 рокiв. Автор подає картину суспiльного життя на селi в перiод урядової реакцiї, але за цими художнiми узагальненнями стоїть реальне життя конкретних людей. Так, в образi головної героїнi повiстi Тесленко показує трагедiю двоюрiдної сестри Зiнаїди Строй, котра покiнчила життя самогубством, не знайшов ши виходу iз приниженого становища.

Оленка Панасенко викликала в моєму серцi глибоку повагу до себе своїм прагненням здобути освiту, стати вчителькою, жити багатим духовним життям. Над усе її душа сповнена бажанням вирватися з безпросвiтнього селянського побуту, допомогти батькам, якi ледве зводили кiнцi з кiнцями: «Я з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi…»

Та реальнiсть виявилася жорстокою й немилосердною. Ми бачимо, як вiдбувається поступовий крах надiй головної героїнi. Я читаю сторiнку за сторiнкою - i в душi наростає вiдчуття трагiчної розв’язки, бо вiдчуваю, як наростає вiдчай в Оленчинiй душi. Не може така дiвчина змиритися з приниженням своєї гiдностi! Хай вона прощає матерi штовхання у спину перед суддею i жорстокiсть батькiвського докору - у неї моральнi борги перед батьками. Але дiвчина не може пробачити собi того, що власноручно переписала ту кляту заяву i тим самим проявила легкодухiсть. Вона з вiдчаю свiдомо обирає смерть, бо її чиста i свiтла душа не може змиритися з дiйснiстю. Менi дуже важко погодитися з таким рiшенням Олени, яка стала для мене близькою, бо ж її життєвi принципи i настанови багато в чому збiгаються з моїми. Хочеться зупинити її, допомогти, коли чуєш її слова: «А жить так бажається… жить, працювать, робить щось гарне, велике». I поруч iз цiєю жадобою до життя стоїть гiрке розчарування Олени: «Де ж те гарне, велике? У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло…»

Та я розумiю, що смерть Оленки - це протест проти суспiльства, яке пригнiчує особистiсть, руйнує волю i душу людини. Життя дiвчини не «втрачене», а «страчене» тими суспiльними умовами, в якi вона потрапляє, закiнчивши навчання. Мрiї про працю на користь народу розбиває жорстока дiйснiсть. Тут, на мiй погляд, криється глибокий задум автора: Оленка - символ високої духовностi, що з давнiх часiв є невiд’ємною i виразною рисою характеру українського народу. Але в умовах злочинної дiйсностi, тогочасного безправ’я царського самодержавства їй не вистачає сил, щоб побороти зло. I тодi вона кидає виклик усiй системi, що гнобила цю духовнiсть, своїм самогубством.

Однак автор спрямовує читача до думки, що цей вчинок не є виходом iз становища. Вiн подає надiю: варто перечекати найважчу бiду, як чорну нiч - i сонце зiйде! (Недаремно Тесленко повiдомляє, що запрошення на роботу надiйшло Оленцi одразу пiсля її похорону).

…Повiсть вже прочитана, але ще надовго залишає по собi глибокi почуття, роздуми про добро i зло, про те, як i навiщо жити. Власне, мене ця повiсть навчила однiєї важливої iстини, яку я вiзьму iз собою у подальше життя: якщо твоє серце сповнене добром, то його треба вмiти зберегти i вiдстоювати до останнього подиху! Нашi мудрi пращури заповiдали нам: «Правдою життя стоїть».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций