Багатогранна лiрика Олександра Олеся

Розміщено Українська література в 9 июня 2011

Повертаються до нашої рiдної землi, до нашого народу забутi iмена. Чим завинили вони, визнанi майстри слова, перед своїм народом? Переконанi: нiчим, народ їх не карав осудом, не обiйшов забуттям. Намагався покарати їх сталiнiзм, вiдлучаючи їхню творчiсть вiд iсторiї української лiтератури, але дзвони пам’ятi стоголосi, вони щедро викресують iмена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер’ян Полiщук, Григорiй Косинка, Олександр Олесь…

О. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не роздiлив iз ним страхiття голоду 1932-1933 рокiв, жахiв сталiнського беззакон ня, ненависної фашистської окупацiї. Та вiн себе жорстоко i покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рiдний край i опинився на чужинi:

 Чужина - могила, чужина - труна,

 Душа на чужинi, як чайка сумна, -

 Лiтає i квилить в сльозах без гнiзда:

 Навiк його змила бурхлива вода.

Так писав поет, якого ще знали на Українi в першi пореволюцiйнi роки, якого захоплено читали, адже вiршi були мелодiйними, народнопоетичними. Митець зумiв з особливою експресивною напругою «переплавити» народнi переживання i сподiвання в болiсно-вразливiй своїй душi i емоцiйно сильно вилити це в безсмертних поетичних рядках своїх поезiй. Вiн, знаходячись за межами рiдної України, переживав i свiтлi надiї рiдного народу на визволення, i трагiчнi поразки першої росiйської революцiї, оплакував у своїх поезiях загиблих та загорявся новим, зiгрiтим революцiйними загравами гнiвом проти насильства i зла:

 Ми не зложимо зброї своєї…

 Дужi в нас i бажання, i гнiв,

 Ми здобудемо землю i волю.

 I загоїмо рани вiкiв.

Високопатрiотичне слово поета порiвнюють iз Шевченковим: у Шевченка поезiї високохудожнi, закличнi, вогненнi, такi ж риси мали i поезiї О. Олеся, який талант свiй присвятив революцiї - її переможно-величнiй увертюрi та її трагiчному фiналовi. Вiн вболiває щиро, глибоко, спiвчуває голодним, знедоленим:

 Вони - обiдранi, розбутi,

 Слiпi, голоднi i нiмi,

 В кайдани, в сталь мiцну закутi,

 В кривавих ранах i ярмi, -

 Сьогоднi бiльше не раби:

 Лунають гасла боротьби!

Схвалювали всiх i вiтали збiрки поезiй «З журбою радiсть обнялися», а потiм iще декiлька збiрок, але вже шостої книги поезiй О. Олеся читач не отримав, хоча i називав М. Грушевський О. Олеся «Найбiль шим з нинi живущих поетiв на Українi».

В душi у поета гули буревiї розчарувань, нерiвноваги, незгоди, але ж вiн був переконаний:

 Хто я? Я козак -

 З вiльним духом, з нiжним серцем,

 З iскрами в очах.

Скiльки громадської мужностi i вiдвертостi треба було мати, щоб затаврувати емiгрантiв, якi не зумiли по-справжньому смiливо боротися за щасливе майбутнє свого народу:

 Вони зiйшлися, неборать,

 В iм’я найвищої мети,

 Щоб всiм єдиним фронтом йти,

 I перегризлись, як собаки,

 Пересварились, як коти,

 I розповзлися знов, як раки.

О. Олесь не шкодує i себе, розчарованого, зневiреного, - то намагається виправдати свiй крок, хоча б перед своєю совiстю, то впадає у вiдчай:

 О, недурно в скорботах ми плачемо

 На вигнаннi в холодних свiтах,

 Ми своєї землi не побачимо…

 Тiльки, може, у мрiях, у снах.

Неодноразово поет поривався на Україну, жив надiєю на повернен ня, але його стримували сумнiви. Знав вiн про немилосердний голод 33 року, знав, що один за одним зникали у безвiстi письменники, а роки Великої Вiтчизняної переживав особливо боляче - сам хворiв, приголомшений був смертю свого сина О. Ольжича у концтаборi Заксенхау зен. Iз глибини душi рвалися слова:

 О принесiть як не надiю,

 То крихту рiдної землi:

 Я притулю до уст її

 I так застигну, так зомлiю…

Вдячнi нащадки - письменники, поети, лiтературознавцi повертають поета О. Олеся i його класичнi шедеври на Батькiвщину, до рiдного народу. I ми вiримо, що доля творчої спадщини О. Олеся буде щасли-вiшою, нiж його особиста доля.

Правдивi картини життя трудового народу у творах Архипа Тесленка

Коли дивишся на портрет Архипа Тесленка, бачиш засмучене обличчя, очi, сповненi журби. Згадуєш його трагiчне, сповнене поневiрянь життя, його слова: «Життя моє справдi таке, що треба звiрячого органiзму, щоб я перетяг за тридцять рокiв». Багато його оповiдань носять автобiографiчний характер. Це правдивi картини його життя. Життя письменника-iнтелiгента, вихiдця з простого народу. Це справжнi художнi, правдивi документи тiєї епохи, епохи першої росiйської революцiї, епохи розшарування села, зубожiння та спролетаризування селян.

Правдиве змалювання тяжких картин тогочасного життя ми знаходимо в його оповiданнях «Хуторяночка», «За пашпортом», «Немає матусi», «Любов до ближнього», «У схимника» та iн. Кожне з них, лаконiчне, виконане в простiй задушевнiй розповiдi очевидця. Оповiдач - людина добра, гуманна, проста. Вiн добре знає життя простих людей i глибоко спiвчуває їм.

Перед нами трагiчна доля дiвчини - хуторяночки Марини, яка оповiдає, як тяжко довелося їй працювати в наймах. Її праця, чесна, добросовiсна, часто дуже тяжка, зовсiм не цiнилась. Працювала з ранку до ночi за копiйки. Та все ж стягнулась на кожушину якусь i матерi допомагала. Почала вже мрiяти i про свою сiм’ю. Та нема худiбки - i нiхто замiж не вiзьме. Кинулась худiбку заробити, а тут пан зi своїми домаганнями. Всi грошi, зiбранi на придане, до суду вiднесла, якби тiльки «спекатися панської любовi». Та й у вiдчаї втопилась. Ось одна з трагiчних картин життя молодої дiвчини. Нi праця, нi врода, нi великi чесноти - нiщо не має значення, якщо ти наймичка. Селянин, поставлений у таку залежнiсть вiд пана, що всi його намагання вирватись iз неволi, зажити вiльно, мати хоч якийсь достаток - марнi. Ось герой оповiдання «За пашпортом». Вiн, як i Марина, вирiшив змiнити своє життя, спробувати заробити бiльше грошей, нiж тi кривавi копiйчини, якi платив йому пан. Та й образи пана терпiти вже не мiг. Вирiшив податись до Одеси на заробiтки. Але паспорта не отримаєш, бо пани з владою заодно. Їхнi iнтереси вона захищає, бiдняковi ж правди нiде не знайти.

Страшне зубожiння селянства, велика смертнiсть дiтей, тяжке знедолене життя дорослих - все це правдивi трагiчнi сторони тогочас ного суспiльного устрою. Та в цьому страшному моторошному свiтi простi селяни зберегли у своїх душах iскорки великої любовi, доброти, порядностi. Зовсiм нестерпним пiсля смертi матерi стає життя героя оповiдання «Немає матусi». Але згадка про матiр, її велику святу любов до своїх дiтей, її вмiння знайти для кожної дитини ласкаве слово, її по-стiйна турбота про них - все це додає йому сили жити i перемагати труднощi.

Любов’ю до знань, прагненням до чесного трудового життя сповнене серце i головної героїнi повiстi «Страчене життя» Оленки. Здається, всмiхнулась доля бiднiй дiвчинi. Може, «вийде в пани» колись i селянська дочка. Великi здiбностi, чиста нiжна душа, наполегливiсть i працелюбнiсть дали можливiсть їй здобути знання, спецiальнiсть учительки. Та жорстока дiйснiсть призводить i цю дiвчину до самогубства. У тогочасному суспiльствi не бачив Тесленко жодної можливостi для простих трудiвникiв села. Страчено життя ще однiєї хорошої людини.

Багато оповiдей Тесленка iз сiльського життя, iнтелiгенцiї того часу мають трагiчне звучання. Якщо й змальовує вiн борцiв за права народу, то й їхня доля - це поневiрення, арешти, тюрма. Гiрка правда про життя людей тогочасної України звучить у кожному словi творiв цього своєрiдного талановитого письменника.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций