Легкий подих (переказ)

Розміщено Російські твори в 23 мая 2011

На цвинтарі, над свіжим глиняним насипом, стоїть новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладенький. Квітень, дні сірі; пам’ятники цвинтаря, просторого, повітового, ще здалеку видно крізь голі дерева, і холодний вітер дзвенить і. дзвенить порцеляновим вінком біля підніжжя хреста. У самий же хрест вставлений досить великий, опуклий порцеляновий медальйон, а в медальйоні - фотографічний портрет гімназистки з радісними, напрочуд живими очима. Це Оля Мещерська.

Дівчинкою вона нічим не вирізнялися в юрбі коричневих гімназичних платтячок: що можна було сказати про неї, окрім того, іцо вона одна з гарненьких, багатих і щасливих дівчаток, що вона здібна, але пустотлива і безтурботно-байдужа до тих напучувань, що їй робить класна дама? Потім вона почала розквітати, розвиватися не щодня, а щогодини. У чотирнадцять років вона мала.не лише тонку талію і стрункі ніжки - вже добре окреслювалися груди і всі ті форми, чарівливість яких ще ніколи й ніхто не зміг передати словами; у п’ятнадцять вона стала вже красунею. Як акуратненько зачісувалися її подруги, якими чепурненькими були, як стежили за своїми стриманими жестами! А вона нічого не боялася - ні чорнильних плям на пальцях, ні розпашілого обличчя, ні розпатланого волосся, ні оголеного при падінні на бігу коліна. Без будь-яких її турбот і зусиль і якось непомітно прийшло до неї все те, що так вирізняло її протягом останніх двох років з усієї гімназії, - вишуканість, ошатність, спритність, ясний блиск очей… Ніхто так не танцював на балах, як Оля Мещерська, ніхто так не бігав на ковзанах, як вона, ні за ким на балах не упадало стільки, скільки за нею, і чомусь нікого так не любили молодші класи, як її. Непомітно стала вона дівчиною, і якось непомітно утвердилася в гімназії добра слава про неї, і вже пішли пересуди, що вона легковажна, не може жити без залицяльників, що в неї безтямно закоханий гімназист Шешнін, що начебто й вона його кохає, але така мінлива у поводженні з ним, що він намагався заподіяти собі смерть…

В останню свою зиму Оля Мещерська зовсім з глузду спала через веселощі, як поговорювали в гімназії. Зима була сніжна, сонячна, морозяна, рано спускалося сонце за високий ялинник засніженого гімназичного саду, завжди погоже, променисте, обіцяючи й на завтра мороз і сонце, гуляння на Соборній вулиці, рожевий вечір, музику, а на ковзанці в міському саду веселу юрбу, серед якої Оля Мещерська здавалася найбезтурботнішою, найщасливішою. І от одного разу, на великій перерві, коли вона мов вихор носилася по залу, а першокласниці за нею ганялися й блаженно верещали, її несподівано покликали до начальниці. Вона відразу ж зупинилася, глибоко зітхнула, швидким і вже звичним жіночим рухом поправила волосся, підсмикнула куточки фартуха до плечей і, сяючи очима, побігла нагору. Начальниця, моложава, але сива, спокійно сиділа з плетінням у руках за письмовим столом, під царським портретом.

-        Здрастуйте, тааешоізеїіє1 Мещерська, - сказала вона по-фран-цузьки, не підводячи очей від плетіння. - Я, на жаль, уже не вперше змушена викликати вас сюди, щоб говорити про вашу поведінку.

-        Я слухаю, тасіате2, - відповіла Мещерська, підходячи до столу, дивлячись на неї ясно і жваво, але без будь-якого виразу на обличчі, і присівши так легко і граціозно, як тільки вона одна вміла.

-        Слухати ви мене будете погано, я, на жаль, переконалася в цьому, - сказала начальниця і, потягнувши нитку та закрутивши на лакованій підлозі клубок, на який з цікавістю подивилася Мещерська, підвела очі: - Я не буду повторюватися, не буду говорити надто довго, - сказала вона.

Мещерській дуже подобався цей незвичайно чистий і великий кабінет, що так добре дихав у морозяні дні теплом блискучої голанки і свіжістю конвалій на письмовому столі. Вона подивилася на молодого царя, намальованого на весь зріст серед якогось блискучого залу, на рівний проділ у молочно-білому, акуратно зачесаному волоссі начальниці й мовчки чекала.

-        Ви вже не дівчинка, - багатозначно сказала начальниця, у глибині душі починаючи дратуватися.

-        Так, тасіате, - просто, майже весело відповіла Мещерська.

-        Але й не жінка, - ще багатозначніше сказала начальниця, і її матове обличчя трохи почервоніло. - Передусім, - це ж яка зачіска у вас? Це жіноча зачіска!

-        Не моя в тім провина, тасіате, що в мене гарне волосся, - відповіла Мещерська і ледь торкнулася обома руками своєї красиво прибраної голови.

-        Он як, не ваша провина! - сказала начальниця. - Не ваша провина в тім, що у вас така зачіска і що в ній дорогі гребені, не ваша провина, що розоряєте своїх батьків на туфельки за двадцять карбованців! Але, повторюю вам, ви геть забуваєте, що досі ще гімназистка…

 -       Дробачте, тасіате, ви помиляєтеся: я жінка. І винуватий у цьому - знаєте хто? Друг і сусід тата, а ваш брат, Олексій Михайлович

Малютін. Це трапилося минулого літа в селі…

А через місяць після цієї розмови козачий офіцер, негарний і плебейський на вигляд, який не мав зовсім нічого спільного з тим колом, до якого належала Оля Мещерська, застрелив ЇЇ на платформі вокзалу, серед великого натовпу, який щойно прибув з потягом. І неймовірне зізнання Олі Мещерської, що приголомшило начальницю, цілком підтвердилося: офіцер заявив судовому слідчому, що Мещерська звабила його, була з ним близькою, заприсяглася стати його дружиною, а на вокзалі, у день вбивства, проводжаючи його до Новочеркаська, раптом сказала, що вона ніколи й не думала .кохати його, що всі ці розмови про шлюб - усього-навсього її знущання з нього, і дала йому прочитати ту сторінку щоденника, де говорилося про.Малютіна.

 «Зараз друга година ночі. Я міцно заснула, але відразу ж прокинулася… Тепер я стала жінкою! Тато, мама і Толя, усі виїхали до міста, я залишилася сама. Я була такою щасливою, що сама! Я вранці гуляла в саду, у полі, була в лісі, мені здавалося, що я сама в усьому світі, і я думала так добре, як ніколи ще в житті. Я й обідала сама, потім цілу годину грала, під музику в мене було таке відчуття, що я житиму завжди і буду такою щасливою, як ніхто. Потім заснула у тата в кабінеті, а о четвертій годині мене розбудила Катя, сказала, що приїхав Олексій Михайлович. Я йому дуже зраділа, мені було так приємно прийняти його і розважати. Він приїхав на парі своїх в’яток, дуже красивих, і вони весь час стояли біля ґанку; він залишився, бо йшов дощ і йому хотілося, щоб до вечора просохло. Він шкодував, що не застав тата, мав бадьорий вигляд і тримав себе зі мною кавалером, багато жартував, кажучи, що давно закоханий у мене. Коли ми гуляли перед чаєм у садку, була знову чарівна погода, сонце виблискувало в мокрих деревах, щоправда стало зовсім холодно, і він вів мене під руку і говорив, що він Фауст із Маргаритою. Йому п’ятдесят шість років, але він ще дуже гарний і завжди добре вдягнений, пахне англійським одеколоном, і очі зовсім молоді, чорні, а борода елегантно розділена на дві довгі половинки й зовсім срібна. За чаєм ми сиділи на скляній веранді, я відчула себе ніби трохи нездоровою і прилягла на тахту, а він палив, потім пересів до мене, почав знову говорити якісь милі речі, потім розглядати й цілувати мою руку. Я закрила обличчя шовковою хусткою, і він кілька разів поцілував мене в губи через хустку… Я не розумію, як це могло трапитися, я збожеволіла, я ніколи не думала, що я така! Тепер мені один вихід… Я відчуваю до нього таку відразу, що не можу пережити цього!..»

Місто за ці квітневі дні стало чистим, сухим, бруківка в ньому посвітлішала, і по ній легко і приємно було йти. Щонеділі, після обідні, Соборною вулицею, що веде до виїзду з міста, простує маленька жіночка в жалобі, в чорних лайкових рукавичках, тримаючи парасольку з чорного дерева. Вона переходить по шосе брудну площу, де багато закопчених кузень, а з поля дме вітерець; далі, між чоловічим монастирем і острогом, біліють хмари небосхилу і сіріє весняне поле, а потім, коли обережно перейдеш поміж калюжами під стіною монастиря і повернеш ліворуч, то побачиш великий низький сад, обнесений білою огорожею, над воротами якої намальована Божа Матір. Маленька жіночка дрібно хреститься і звично йде головною алеєю. Дійшовши до лави, що навпроти дубового хреста, вона сидить на вітрі й на весняному холоді годину, другу, доки зовсім не змерзнуть її ноги в легких черевиках і рука у вузькій лайці. Слухаючи весняних птахів, що солодко співають навіть у холод, слухаючи дзвін вітру в порцеляновому вінку, вона думає іноді, що віддала б півжиття, аби не було перед її очима цього мертвого вінка. Цей вінок, цей пагорб, дубовий хрест! Чи можливо уявити, що під ним та, чиї очі так безсмертно сяють з цього опуклого порцелянового медальйона на хресті, і як сполучити з цим чистим поглядом те жахливе, що поєднано тепер з ім’ям Олі Мещерської? Але в глибині душі маленька жінка щаслива, як усі пристрасно віддані якійсь мрії люди.

Жінка ця - класна дама Олі Мещерської, немолода дівчина, яка давно живе якоюсь вигадкою, що замінює їй справжнє життя. Першою такою вигадкою був її брат, бідний і нічим не примітний прапорщик, - вона поєднала всю свою душу з ним, з його майбутнім, яке чомусь уявлялося їй чудовим. Коли його вбили під Мукденом, вона переконувала себе, що працює задля ідеї. А смерть Олі Мещерської полонила її новою мрією. Тепер Оля Мещерська - предмет її невідступних дум і почуттів. Вона ходить на її могилу кожного свята, годинами не спускає очей з дубового хреста, згадує бліде личко Олі Мещерської у труні, серед квітів - і те, що якось підслухала: одного разу, на великій перерві, гуляючи по гімназичному саду, Оля Мещерська швидко, швидко говорила своїй найкращій подрузі, повній, високій Суботіній:


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций