Іван Олексійович Бунін — знаменитий російський письменник

Розміщено Стислі перекази в 23 мая 2011

Походив він з найдавнішого дворянського роду, до якого належали В. Жуковський, поетеса А. Вуніна, П. Семенов-Тян-Шаиський. Пишаючись своїм походженням, історією роду, він, проте, сказав: «Я ж мало не з отроцтва був вільнодумцем, цілком байдужим не лише до своєї блакитної крові, але й до цілковитої втрати всього того, що було пов’язано з нею…» Він успадкував від своїх предків головне, що не дало йому загубитися в житті, - витривалість, впевненість у собі, почуття внутрішньої незалежності, культуру почуттів.

Дитинство і юність Вуніна минули в Єлецькому повіті Орловської губернії. Знаменні дві обставини у його житті: дворянин за походженням, він не одержав навіть гімназичної освіти, а залишивши батьківський будинок, він так ніколи й не мав власного. «Я із справжнім страхом завжди дивився на всяке благополуччя, яке поглинало людину; а надмірність і звичайна ницість цього благополуччя викликали в мене ненависть». Перша книга І. Вуніна «Вірші 1887-1891 років» була ледь помічена і читачами, і критиками. Його входження в літературу тривало майже десять років, однак саме він одержав одним з перших, серед російських письменників Нобелівську премію.

Проза Вуніна починається з оповідань про сільське життя («Перевал», «Танька», «На край світу») з її безжалісністю, убогістю, безвихідністю. Він не хотів бачити, що в той час, коли він живе, відбувається зміна епох, побоювався будь-яких великих історичних зрушень, вважав, що селянська країна, Росія, не готова до соціальних змін. Крайностям, гостроті, суперечливості своєї епохи він протиставляв споконвічні цінності, що перебувають поза історією: «Є кілька речей незмінних, органічних, з якими нічого поробити не можна: смерть, хвороба, любов, а інше - дрібниці». Багато передчуттів і побоювань Вуніна виявилися на рідкість пророчими. У роки революції і громадянської війни його тривоги, сповнені розпачу, вилилися в щоденнику під красномовною назвою «Окаянні дні», який він протягом 1918-1920 років писав у Москві, а потім в Одесі, рятуючись від переслідувань більшовиків.

З 1920 року для Вуніна почалося життя на «інших берегах», у Франції, де він прожив до кінця днів, у Парижі й у Грассе, недалеко від Ніцци. Опинившись в еміграції, він, наче підсумовуючи свою творчість в Росії, писав: «…Я не брав участі в політиці, не надягав ніяких масок і не викидав ніяких крикливих прапорів…» У це десятиліття він публікує збірники оповідань: «Митине кохання», «Сонячний удар», «Тінь птаха», «Боже древо» і підсумковий збірник віршів «Вибрані вірші», роман «Життя Арсеньєва», що був визнаний гідним Нобелівської премії.

У ці роки в усьому своєму блиску проявляється буніяський талант незрівнянного стиліста, удосконалюються його художні принципи: мальовнича рельєфність деталі, компактність оповіді, конкретність і чуттєвість у розкритті вічних тим - кохання, природи, смерті,.у висвітленні проблеми подолання часу. Художня свідомість Буніна все чіткіше виявляє риси, що відмежовують його від реалізму.

У роки Другої світової війни, коли Бунін жив дуже скрутно матеріально й важко духовно, у вічній тривозі за долю Росії, яка воює з ненависним письменникові фашизмом, він створив такий свій шедевр, як цикл оповідань «Темні алеї».

Кохання у розумінні автора «Темних алей.» виявляється по-своєму поєднаним з вічністю. Не тому, що воно протягом століть повторюється в усіх поколіннях людського роду. Але тому, що воно не піддається зникненню у свідомості, і, виходить, несе в собі якесь надлюдське, вище начало, бо саме воно відкриває в особистості щось від «Божого древа».

Останньою книгою Буніна стала книга «Спогадів», куди ввійшли на-риси-портрети О. Блока, М. Горького, О. Толстого та ін. Художній досвід Буніна, відзначений рисами неповторності й величі, безсумнівно сприйнятий вітчизняною літературою XX століття. Яскраве світло бунінської зірки буде завжди відчутним у нашій художній літературі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций