Стара Ізергіль (переказ стисло)

Розміщено Російські твори в 23 мая 2011

Я чув ці оповідання під Акерманом, у Бессарабії, на морському березі.

Якось увечері, закінчивши денне збирання винограду, партія молдаван, з якою я працював, пішла на берег моря, а я і стара Ізергіль залишилися в густому затінку виноградної лози та, лежачи на землі, мовчали, дивлячись, як тануть у глибокій млі ночі силуети тих людей, що пішли до моря.

Вони йшли, співали і сміялись; чоловіки - бронзові, з пишними, чорними вусами і густими кучерями до плечей, в коротких куртках та широких шароварах; жінки й дівчата - веселі, гнучкі, з темно-синіми очима, теж бронзові, їх волосся, шовкове і чорне, було розпущене, вітер, теплий і легкий, граючись ним, брязкав монетами, що були вплетені в нього. Вітер линув широкою рівною хвилею, але часом він наче стрибав через щось невидне і, породжуючи дужий порив, розвівав волосся жінок, мов фантастичні гриви, що здіймалися навколо їх голів. Це робило жінок химерними й казковими. Вони відходили все далі від нас, а ніч і фантазія одягали їх все прекрасніше.

Хтось грав на скрипці… дівчина співала м’яким контральто, чути було сміх…

Повітря було насичене гострим запахом моря та масними випарами землі, яка перед самим вечором була рясно змочена дощем. Ще й тепер по небу ходили клапті хмар, пишні, химерних обрисів і барв, тут - м’які, як клуби диму, сизі й попелясто-голубі, там - різкі, як уламки скель, матово-чорні або коричневі. Проміж них лагідно блищали темно-голубі клапті неба, прикрашені золотими цяточками зір. Усе це - звуки і запахи, хмари і люди - було химерно красиве й журне, здавалося початком чудової казки. І все це ніби зупинилося в своєму зростанні, вмирало; гомін голосів згасав віддаляючись, перетворювався на сумне зітхання.

-        Чому ти не пішов з ними? - кивнувши головою, спитала стара

Ізергіль.

Час зігнув її навпіл, чорні колись очі були тьмяні і сльозились. її сухий голос звучав дивно, він хрускотів, наче стара говорила кістками.

-        Не хочу! - відповів я їй.

-        У!., старими народжуєтесь ви, росіяни. Похмурі всі, як демони… Бояться тебе наші дівчата… А ти ж молодий і дужий…

Місяць зійшов. Його диск був великий, криваво-червоний, здава

лося, що він вийшов з надр цього степу, який на своєму віку так бага

то поглинув людського м’яса та випив крові, від чого, мабуть, і став

таким масним та щедрим. На нас упали мережані тіні від листя,

я і стара вкрилися ними, як сіттю. По степу, ліворуч від нас, поплив

ли тіні хмар, пройняті блакитним сяйвом місяця, вони стали прозорі

ші й ясніші.

-        Дивись, он іде Ларра!

Я дивився, куди стара показувала тремтячою рукою з кривими пальцями, і бачив: там пливли тіні, їх було багато, і одна з них, темніша й густіша за інші, пливла швидше і нижче за сестер, - вона падала від клаптя хмари, що пливла ближче до землі, як інші, і швидше, ніж вони.

-        Нікого нема там! - сказав я.

-        Ти сліпий більше за мене, стару. Дивись - он, темний, біжить степом!

Я подивився ще і знову не бачив нічого, крім тіні.

-        Це тінь! Чому ти звеш її Ларра?

- Бо це - він. Він уже став тепер, як тінь, - пора! Він живе тисячі років, сонце висушило його тіло, кров і кості, і вітер розпорошив їх. Ось що може зробити Бог з людиною за гордощі!..

-        Розкажи мені, як це було! - попросив я стару, передчуваючи

одну з гарних казок, складених у степах.

І вона розказала мені цю казку.

«Багато тисяч років минуло з того часу, коли сталося це. Далеко за морем, на схід сонця, є країна великої ріки, в тій країні кожен лист дерева і стебло трави дають стільки тіні, скільки людині треба, щоб сховатися в ній од сонця, яке люто пече там.

Ось яка щедра земля в тій країні!

Там жило могутнє плем’я людей, вони пасли стада і на полювання звірів витрачали свою силу і мужність, бенкетували після полювання, співали пісень та гралися з дівчатами.

Одного разу під час бенкету одну з них, чорнокосу й ніжну, як ніч, вхопив орел, спустившись з неба. Стріли, пущені в нього чоловіками, попадали, жалюгідні, назад на землю. Тоді пішли шукати дівчину, але - не знайшли її. І забули про неї, як забувають про все на землі».

Стара зітхнула й змовкла, її рипучий голос звучав так, начебто це ремствували всі забуті віки, втілившись в її .грудях, як тіні спогадів. Море тихо вторувало початкові одної з старовинних легенд, які, можливо, створилися на його берегах.

«Та через двадцять років вона сама прийшла, змучена, висохла, а з нею був юнак, гарний і дужий, як сама вона двадцять років тому. І, коли її спитали, де була вона, вона розповіла, що орел заніс її в гори й жив з нею там, як з дружиною. Ось його син, а батька нема вже: коли він став слабшати, то злетів востаннє високо в небо та, згорнувши крила, важко впав звідти на гострі виступи гори, на смерть розбився об них…

Всі дивилися здивовано на сина орла й бачили, що він нічим не кращий за них, тільки очі в нього були холодні й горді, як у царя птахів. І розмовляли з ним, а він відповідав, якщо хотів, або мовчав, а коли прийшли найстарші з племені, він говорив з ними як з рівнею своєю. Це ображало їх, і вони, назвавши його неопереною стрілою з незагост-реним наконечником, сказали йому, що їх шанують, їм підкоряються тисячі таких, як він, і тисячі вдвоє старших за нього. А він, сміливо дивлячись на них, відповідав, що таких, як він, немає більше; і якщо всі шанують їх - він не хоче робити цього. О!., тоді вже зовсім розсердилися вони. Розсердились і сказали:

- Йому нема місця серед нас! Нехай іде, куди хоче.

Він засміявся й пішов, куди захотілось йому, - до одної гарної дівчини, яка пильно дивилася на нього; пішов до неї і, підійшовши, обняв її. А вона була дочка одного з старшин, що засудили його. І, хоч він був гарний, вона відштовхнула його, тому що боялася батька. Вона відштовхнула його та й пішла собі, а він ударив її і, коли вона впала, став ногою їй на груди, так, що з її уст кров бризнула до неба, дівчина, зітхнувши, звилася, мов змія, і померла.

Всіх, хто бачив це, скував страх, - вперше при них так убивали жінку. І довго всі мовчали, дивлячись на неї, що лежала з розплющеними очима й закривавленим ротом, та на нього, що стояв один проти всіх, поряд з нею, і був гордий, - не похилив своєї голови, ніби викликаючи на неї кару. Потім, коли опам’яталися, то схопили його, зв’язали і так покинули, вважаючи, що вбити зараз-таки - занадто проста річ і на, задовольнить їх».

І тут сталося дивне. Вдарив грім з небес, - хоч на них не було хмар. Це сили небесні стверджували мову мудрого. Всі вклонилися й розійшлись. А цей юнак, який тепер дістав ім’я Ларра, що означає: проклятий, викинутий геть, - юнак голосно сміявся услід людям, які покинули його, сміявся,, залишаючись сам, вільний, як батько його. Але батько його - не був людиною… А цей - був людиною. І от він став жити, вільний, як птах. Він приходив до племені й викрадав худобу, дівчат - усе, що хотів. В нього стріляли, але стріли не могли пробити його тіла, захищеного невидимим покровом вищої кари.

Він був спритний, хижий, дужий, жорстокий і не зустрічався з людьми віч-на-віч. Тільки здаля бачили його. І довго він, самотній, так крутився коло людей, довго - не один десяток років. Та ось одного разу він підійшов близько до людей і, коли вони кинулись на нього, не рушив з місця й нічим не виявив, що оборонятиметься. Тоді один з людей догадався й крикнув голосно:

-        Не руште його.’ Він хоче вмерти!

І всі зупинилися, не бажаючи полегшити долі того, хто робив їм зло, не бажаючи вбивати його. Зупинились і сміялися з нього. А він тремтів, чуючи той сміх, і все шукав чогось на своїх грудях, хапаючись за них руками. І враз він кинувся на людей, піднявши камінь. Але вони, ухиляючись від ударів, не завдали йому жодного, і коли він, стомлений, з тоскним криком упав на землю, то відійшли набік і стежили за ним. Ось він підвівся і, піднявши загубленого кимось у боротьбі з ним ножа, вдарив ним себе в груди. Та зламався ніж, - наче в камінь ударили ним. І знову він упав на землю та довго бився головою об неї. Але земля відсахнулася від нього, вгинаючись від ударів його голови.

Я подивився їй в обличчя, її чорні очі були все-таки тьмяні, їх не оживив спогад. Місяць освітлював її сухі, потріскані губи, загострене підборіддя з сивим волоссям на ньому та зморщений ніс, загнутий, немов дзьоб сови.

На місці щік були чорні ями, і в одній з них лежало пасмо попелясто-сивого волосся, що вибилося з-під червоної ганчірки, якою була замотана її голова. Шкіра на обличчі, шиї та руках вся порізана зморшками, і при кожному русі старої Ізергіль можна було сподіватися, що суха ця шкіра розірветься вся, розпадеться клаптями і переді мною стане голий кістяк з тьмяними чорними очима. Побачивши мене, каже:


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций